Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Обов'язково!
Взяв її руку в свою (завжди отак робив, коли хотів дуже-дуже попросити тро щось), накрив ласкаво долонею:
— Ти це зробиш для мене. Добре?
І Тетяна не могла відмовити. Кивнула, дивлячись на нього очима, повними сліз. В ній уже піднімалася звична тривога за нього, вже кляла себе, що обмовилась. Андрієві ж, повеселілому, збудженому, не сиділось. Глянув раз на матір, глянув удруге, на щось, певно, зважуючись, й усміхнене обличчя його враз стало серйозним. Аж постаршав.
— Тоді я теж скажу тобі, мамо: мене скинули на парашуті. Тетяна так і похолола. Пригадала одразу Твердохліба, який
теж, кажуть, спустився на парашуті й якого схопили та одвезли у страшне те гестапо. Повними страху очима дивилася на сина, бо їй уже здавалося, що й за Андрієм ось-ось прийдуть. І заберуть, одірвуть од неї. Андрій же, помітивши, як зблідла мати, поспішив її заспокоїти:
— Ти тільки не хвилюйся: нічого з нами не станеться. "З нами? З ким це — з нами?" — аж оглянулась Тетяна і
враз пригадала дівчину, що прийшла разом з Андрієм.
Вона таки мусила покликати в сіни Васильовича (давно вже не мала од нього жодних таємниць) і розповісти йому про сина: що він просить од неї. Обличчя її було все в сльозах, слава Богу, що хоч у сінях було темно і Приходько нічого не бачив.
— Зробимо,— пообіцяв Приходько і м'яко додав: — Ви тільки не переживайте: все буде добре.— Помітив, мабуть, як тремтить у Тетяни голос— Він ще не спить? Тоді я поговорю з ним.
Розмовляли довго, і син здавався Тетяні набагато старшим од своїх років: такий був серйозний та зосереджений. А коли дізнався про Твердохліба, про Курочку, про Івасюту, в нього стало таке суворе, таке жорстоке обличчя, що Тетяна аж злякалася.
— Застрелю обох! — сказав Андрій, і мати вже боялася, що він і справді піде стріляти. І його схоплять. Або й уб'ють. Коли вранці прийшов поліцай — кликати сина в управу, коли Андрій став одягати благеньке своє пальтечко, Тетяна поглядом, повним німого благання й відчаю, просила його бути обачливішим. І минула ціла вічність для неї, поки: Андрій повернувся з управи.
Був насуплений, роздратований. Тетяна боялася й питати, що там сталося,— не чекала нічоґо доброго. Він сам сказав:
— Ти знаєш, що він мені запропонував?.. Вступати в поліцію!. Родичі, каже... Та не хочу я такогр родича! Не хочу!
В нього аж сіьози заблистіли од гніву, аж пересмикнулось обличчя.
Тетяна мовчала, пригнічена: відчувала перед сичом свою велику провину. Що колись не знайшла в собі сил відмовити, не погодитись на ненависний шлюб. Коли б знала тоді...
— Мені треба швидше зустрітися з дядьком...
Тетяна сама вже хотіла, щоб син швидше побачився з її братом. І коли зайшов Васильович та шепнув, що прийшов Ганжа,— відчула полегкість. Поспіхом збудила Андрія.
Ганжа на запальні Андрієві слова похитав головою:
— Стріляти? Стріляти найлегше... Ти стрельнеш та й підеш... Та й слід за тобою прохолоне, а твою матір — на шибеницю?.. І кожного десятого... Скільки ж народу загине?
— Так що виходить: так їх і лишати безкарними?!
— Чому ж,— голос Ганжі спокійний, буденний, він гасить тим голосом весь Андріїв запал.— Карати їх обов'язково треба. Але так, щоб не накликати горя на людей.
Тетяна, вдячна, не зводить очей з Ганжі. І Васильович покивує головою. А Данилівна знає своє: ставить на стіл ледь теплу картоплю,— підігріла б, так не можна ж запалити в печі, бо ще помітять...
Найбільше зрадів Ганжа, дізнавшись про рацію. "Ну, тепер заживемо! А то мов сліпі". Розпитував про фронт, про наступ наших під Москвою, бо чуток повно, а спробуй розібратися, яка з них правдива. Спитав, чи не прихопив Андрій свіжої газетки з собою. Коли той винувато сказав, що газети немає, аж крекнув з досади: "Та чим же вони думали, твої командири! Та одну газету сто бомб не замінять! Людям би її зараз показати, пустити по селах..." — "Так, газетка ластівкою по руках полетіла б",— озвався й Васильович.
— Ну, гаразд,— сказав Ганжа.— Погостювали, і досить. Ще раз перепитав Андрія: — То коли можна чекати сигналу?
— Треба вийти на зв'язок післязавтра увечері.
— Маємо день. Малувато.— І повернувсь до Приходька: — В Хоролівку не збираєшся?
— Збираюсь.
— Діло яке?
— Діло, краще б його й не було! їду виручати племінника... Євгена Іванового.
— А що накоїв?
— З Івасютою заївся. Той його в Хоролівку й одтарабанив. Як підозрілого, та ще й командира.
— Парашутистів шукають? — здогадався Ганжа.
— Та який з нього, безногою, парашутист. Івасюта вївся.
— Що ж, твоя поїздка нам н< руку,— сказав Ганжа.— Будеш їхати — гостей наших прихопиш. їм обом тут лишатися не можна.— А до Тетяни: — Про Андрія скажете, що подався шукати роботу. В Хоролівку, до знайомого. Він же там і вчився. А там чи то в облаву попав, чи ще щось. Щоб до вас не чіплялися. Та виїжджайте раніше, ми вас на дорозі й зустрінемо. Так де той стіжок? — повернувся до Андрія.— Намалювати можеш?
— Можу, тільки ви навряд чи знайдете.
— Спробуємо,— всміхається Ганжа.— Ночі зараз довгі, часу вистачить.
Провівши Ганжу, стали збиратися в дорогу. Щоб потім уже, як прокинуться, не возькатися.
Андрієві здавалося: не встиг і очі заплющити, а вже мати торсає легенько за плече:
— Синку, пора.
Не прилягала, мабуть, зовсім. Подаючи одяг, просила:
— Ти ж будь обережніший.
Виїжджали із села затемна. Васильович мовчки правив кіньми, Неля тулилася мерзлякувато до Андрія: з теплої хати мороз брав дошкульно. їхали селом, прислухалися: чи не гукне поліцай. Воно хоч і сам староста їде, та краще, як ніхто не бачитиме.
Виїхавши за село, Васильович пустив коня риссю.
— Візьміть попону — од вітру прикриєтесь!
Андрій узяв цупку, як бляху, попону, натяг на себе й на Нелю, затуляючись не стільки од вітру, скільки од Васильовича: Неля, замерзла, все тісніше горнулась до нього. Попона пахла кінським потом, од неї ще віяло теплом. Неля ще дужче притиснулася до Андрія, рука її знайшла його руку, пролізла в рукав, обхопила зап'ястя, і вони завмерли. Час для них зупинився: була лише оця хвилина, коли рука в руці, щока до щоки, і кожне воліло, щоб вона тривала безперервно.
Перед поворотом на Князівку на них чекали парокінні сани і троє людей у кожушках, озброєні гвинтівками. Четвертим був Ганжа:
— Ну, гості дороіі, перелазьте сюди,— сказав Андрієві й Нелі.
— А як же рація? — затурбувалася Неля.
— Знайшли. Все забрали.— І до одного з партизанів: — Паняйте прямо на хутір, передасте Світличному, щоб стрічали мене сьогодні увечері на цьому сам'ому місці. Та глядіть, не збийтеся з дороги: знаєте ж, ко'О везете!
— Не зіб'ємося! Ви самі поьертайтесь здорові. Провівши поглядом сани, Гачжа підійшов до Васильовича:
— Приймайте, пане старосто, їздового. Ану, не забув іще в руках віжки тримати?
— А треба, Василю? — спитав Приходько, поступаючись місцем.
— Треба! — І коли вже рушили, поцікавився: — Ти куди: прямо в поліцію?
— Та ні — до Гайдука на квартиру. Захопив тут дещицю: тому руки не змастиш — і слухати не стане.
Ганжа помовчав, щось обдумуючи, а потім сказав:
— Що ж, так, може, й краще: поки ти гостюватимеш, я змотаюся до свого приятеля.
— А як затримають?
— А твоя довідка нащо? Сам же пан староста підписав! Васильович більше ні про що й не запитував. Уже в
Хоролівці показав Ганжі на цегляний будинок, що виглядав великими вікнами з-за нового паркана:
— Ото він і живе.
— Сміливо живе — і охорони не ставить,— сказав Ганжа, завертаючи коня.
— А чого їм боятися? Хазяїни.
— То ще побачимо...
Васильович зліз, потягнув важкий клунок.
— Довго пробудеш? — поцікавився Ганжа.
— Та постараюсь подовше, як у шию не витурять... За годину обернешся?
— Обернусь,— пообіцяв Ганжа і нокнув на коня. Васильович пройшов у двір, піднявся на ґанок, обмів чоботи,
щоб не нанести снігу, аж тоді ступив до сіней, постукав у хатні двері.
Відчинила Ольга. Зіскочила, мабуть, з постелі: обличчя розпашіле, поверх довгої, до п'ят, сорочки — тоненький халатик все так і світиться. Васильович аби побачив таку в себе в селі — пужална не пожалів би. Тут же відвів швидше погляд,— так йому стало неловко! — охриплим з морозу голосом спитав:
— Дома хазяїн?
— Дома — зараз устане — Впізнавши Приходька, всміхалась до нього. За цей час, що пішла із села, стала мовби ще пишнішою — пані, та й квит! 1 руки, наче білі пампушки,— ні за холодну воду, видать, не береться... Он, бач, і дівча з кухні визирнуло — ті; ьки блиснули налякані очі: прислуга.
— Та ви проходьте, чого стоїте на порозі,— запрошувала-Ольга.люб'язно.
— Еге ж, за постій гроші не платять! — Васильович скинув шапку, клунок, однак не опустив на підлогу.— Оце б десь покласти? Тут моя стара передала дещицю...
— Та давайте сюди. Танько!..
На поклик з'явилося оте дівча, що визирало з кухні,— років чотирнадцяти, не більше. А може, так захарчоване, ще й обличчя, як у миші наляканої.
— Візьми ось, віднеси до кухні! — строго наказала Ольга.— Сніданок готовий?
Дівча, що вже й потягнуло було тонкі руки до клунка, опустило голову.
— Оце бачите яке! — поскаржилась Ольга.— Замовкне, то хоч його вбий. Біда з ними, та й годі!
"А ти сама давно з гівна вилізла?" — подумки запитав Васильович, а дівчині сказав:
— Давай уже, дитино, я однесу. Покажи куди. Поклавши клунок, повернувся до кімнати. Ольги не було:
пішла, мабуть, будити чоловіка. Васильович вибрав стілець, який ближче до дверей, сів, став оглядати велику кімнату, що правила, мабуть, за вітальню.
Стіни обвішані килимами, меблів — повернутися ніде: круглий стіл і квадратний, підряд два буфети, шафа, крісла, диван, стільці попід стінами та довкола столів — усього стільки, що аж дивно було, чому із стелі звисає одна-однісінька люстра, а не дві або три. Гайдук, мабуть, не просто вмебльовував кімнату, а тягнув про запас, з розрахунку на більші майбутні хороми. От тільки де він їх збирається зводити: тут, у місті, чи, може, в Тарасівці? "Не було поміщика, тепер, може, й матимеш",— невесело думав Васильович, водячи очима по тому багатству. Знав же, відкіля появилися килими та крісла, буфети й столи. Сам, можна сказати, був тому свідком — не хотів про те навіть згадувати, але не міг: спогад уївся, впікся в душу, тримався отією невигойною раною, біль од якої живе, поки й людина жива.
Було це наприкінці листопада, під час наради в бурго-містраті.