Тарасик - Хоткевич Гнат

Чтоб мне были деньги сей секунт!..

— Де ти дів гроші? — закричала Оксана, хапаючи Тараса за рукав.

— Які гроші?.. Що таке?..

— Та ти не придурюйся, собача душа!.. Гроші, що ти у дядька салдата вкрав? Мої діти чужого не займуть! Це одно у нас таке стерво у хаті! Давай гроші, а то я з тебе й дух твій собачий виб’ю!..

— Я не знаю, чого ви від мене хочете... Які гроші? Я на потоці був і нічого не знаю...

— Не знаєш?.. Не знаєш? — і ляскала хлопця по щоках.

— За що ви б’єтеся? — і пробував затулити лице руками.

Оксана аж захлиналася .

— Гроші давай! Гроші давай! Гроші давай!..

— Я не знаю, які гроші!.. Щоб мені очі повилазили, коли брешу!.. Щоб я світа сонця не побачив! Щоб я до вечора не дожив!

Але Оксана вже навіть не чула нічого. Вона вчепилася в хлопця, рвонула обома руками за волосся. Тарас упав, мачуха поточилася за ним. Кинулася до кутка по кочергу, хлопець зірвався на ноги і в двері. Оксана за сорочку. Вирвався, вибіг Оксана, репетуючи, за ним, але добігла тільки до воріт. Там стала й кричала умисне голосно:

— Я тобі, собачий виплодку, покажу-у!.. Я тобі, пся кров, жили усі вимотаю! Красти?.. Людей обкрадати?

Це вона, щоб усі чули. Але хто й чув, то не вслухувався, а тільки махав рукою.

— О!.. Вже Терещенчиха норови показує.

Тарас побіг у Желехів садок. Старий Желех, як іще був при здоров’ї, обходив садка, глядів. Сини пішли не в батька, за хазяйство мало дбали — і садок заник. Позаростав бур’янами, глодами, пліт обвалюється.

Там, у непроходимих глодах, знайшов собі Тарас схованку. Пролізти у невеличку дірку — і потрапиш мов у печеру. Над головою гілок густо-густо —хоч який дощ, то не проходить. А не темно — повно яснозеленого світла.

Тарас любив тут сидіти й думати свої молоді думи.

Тепер прибіг сюди задиханий, заплаканий. Швидко проліз у ту свою хату і ліг лицем у землю, сховавши голову між руки.

Ніщо так не ображає молодої душі, як безпідставне обвинувачення. Тарас прямо вився від болю. "Та я ж не бра-ав!" — кричало в нім усе, й він совав ногами, бив долонею по землі й прямо не знав, що з ним робиться.

Втомившись фізично й морально, заснув.

Прокинувся від ніжного дотику. В "хаті" було темно. Тарас злякався.

— Хто тут? — і голос його тремтів.

— Це я, Тарасику... я...

Голос Оришки... Ой, дорога сестричка!

— Я тобі їсти принесла, Тарасику... Ось давай руку...

— Ой, спасибі ж тобі, Ориночко, що ти мене не забула!..

Тарас міцно обняв сестру й притулив до себе.

— Ну, як там? Батька нема?

— Нема. Ма’ть, нескоро й приїдуть.

— А Ксанка?

Діти між собою називали мачуху "Ксанка".

— Та казиться... Кричить, що заріже тебе, як прийдеш.

— А я не прийду! їй-бо не прийду!..

— А що ж ти будеш робити?

— Тут і буду. Ти мені їсти носитимеш — прдвда? Будеш же?.. Будеш?.. Ніж у мене є...

Він витяг шматочок заліза, вкладений у колодочку. Це була його гордість.

Оринка роздумувала. Тарас хоч і був старший, але він захоплювався. Дівчинка підходила більш практично.

— А зимою як?

Тарас так далеко не заглядав.

— Та й зимою як-небудь... А може, батько приїдуть.

Оринка роздумувала далі. Тисяча практичних думок вертілися в голові.

— А на чому ж ти будеш спати?

— А так.

— Як "так"?

— Та на землі отут.

— Застудитися можна...

-Ов!..

Оринка пішла, обіцявши ще й завтра принести їсти.

— Тільки ти так, щоб оті чортенята Ксанчині не вислідили.

Без сестри Тарасові стало скучно, але вертати до хати він не хотів. Довго не міг заснути. Лежав на спині й думав. І темні та безвідрадні були ті думи.

Дивно якось жилося йому. В чому це полягало, він і сам не вмів би сказати, але відчував, що живе не так, як інші хлопці. Насамперед життя його було якесь... подвійне. Одне було оце, звичайне, буденне, коли треба їсти, сваритися з мачухою, спати... А друге — цілком інше. І присутність його, отого другого, клала печать і на перше, звичайне. В порівнянні з другим перше ставало якимось несерйозним, другорядним, маловартісним, починало сприйматися поверхово, терпіння минали швидко, буцім проходили во ім’я чогось вищого й варто було їх перетерпіти.

Якось так було, ніби носить Тарас десь у грудях вогник... тихий, теплий, що його треба берегти й леліяти, а він за те буде гріти й освітлювати шлях життя. І це було гарно відчувати, в тім була радість.

Так от останніми часами наче вогник той згас. А з ним згасло й те "друге" життя, зосталося само "перше"... нудне, вогке, сіре... І сам Тарас став від того сірим — і то весь, до дна. Давніше сірими бували тільки плями, слуги життя, окремі моменти й з ними легко було боротися. Тепер посіріло все. І день кожен сірий, і краєвид, і люди... Люди перестали бути носіями поезії, хранителями гайдамацьких та запорожських легенд. Краєвид перестав храните в собі невимовну красу ранків і заходів сонця, і не хотілося вже довідатись — а що там за горами? А чи далеко тягнеться ліс? А за ним іще що?

Та й загалом немає вже тих питань, що обсідали голову колись і не давали спокою. Нічого того не треба. Товстозада постать мачухи заступила все. Нема часу роздумувати, бо кожна хвилина повна тяжких образ, поневіряння, бо енергія втрачається на переживання того всього.

Сніданок. їдять тараню. Своїм перекрає рибину й дає по половині, а Тарасові згребе з лушпинням, з недоїдками, з огризками кісток і хліба й швиргоне на лаву мовчки.

Батько часом не втерпить і обізветься.

— Що ж він — собака чи що?

— Для мене він гірший собаки.

...Субота. Миє дітям голови. Вони кривляються, кричать: "Ма-а-а-а!.. В очі залізло!.." Але зате потім сидять чистенькі, обхарені — мов і не вони.

А Тарас забув, коли й мився. Як пошкребе голову — аж курява з неї йде. Вошей завелося так хто й зна скільки. Часом Оринка заходиться поськати та й кине.

-Ох і багато ж їх у тебе, Тарасику!..

Насмілився раз попросити мачуху, щоб і йому змила голову, а Оксана обізвалася солоденьким голосочком.

— Я б тобі, дитиночко, й змила, так боюся, що ошпарю окрогїчиком та й головка тобі облізе.

Якось Оринка приставила горщик із водою, щоб нагрівся окріп. Мачуха побачила:

— А що це за вода?

— Це я хотіла... Тарасові... голову...

— Чорт не видав вас тут, вошивих, щоб ви мені ще горщики обпалювали! —й вивернула воду геть.

Неділя. Своїм витягає сорочки чисті, штаненята. Тарас забув, коли й надівав чисту сорочку. Ноги чорні, порепані. Дивиться він на них, дивиться на вулицю, де йдуть причепурені його ровесники і гірко йому стане до плачу. А мачуха вже гримає:

-Чого ревеш? А дров би не врубав?

Забуде, що й неділя сьогодні.

XXIII

Чотири дні прожив Тарас у Желеховому садку. Поробив собі стежечки, але потім догадався, що по стежках легко його буде знайти, взяв і знищив.

Пукавку зробив собі з бузини й бавився нею. Орина приходила більше увечері. Втім траплялося і вдень — і тоді вони бавилися разом.

Тарас заспокоївся. Образ мачухи перестав затуляти собою все життя. Розчистив собі місце від трави, посипав піском і рисував по піску тоненькою паличкою: коней, салдатів, млин, волів — усе.

— Ориночко! Дивись я нашу хату намалював!

Оринка нахилялася низько над піском і спочатку нічого не могла розібрати.

Тарас ставив її на певну віддаль, пояснював хід ліній — і Оринка нараз починала "бачити" хату. Оплескувала руками в захваті.

— Ну дивись ти!.. І бовдур, і вікна, й двері. А он горшки на коляках!.. І глечик — ха-ха-ха!.. Ох і ловко ж ти, Тарасику, намалював!..

Так минуло чотири дні. Батька все ще не було. Тарас постановив не являтися додому, поки не приїде батько. Може, так би й вийшло, але...

Оринка дуже обережно приховувала їжу братові. Хитрувала, як могла, але таки не встереглася.

Налила раз води Тарасові у глечик і поставила в сінях у куточку. А Степан — він же всюди нишпорить:

— Що це за вода?

І якби Оринка промовчала або сказала, "не знаю", може, цікавість хлопця й не розбудилася б, Але Оринка сказала:

— Не займай! Твоє яке діло?

В голові Степана зараз же промайнув здогад між відсутністю Тараса, глечиком води й заінтересованністю до нього Оринки. Він удав байдужого, забрався ніби до своїх справ, а сам непомітно стежив за дівчиною.

Еге!.. От вона хліба вкраяла, як нікого не було в хаті!..

Еге!.. От вона каші відсипала у горня й борщем перелила!..

Еге!.. От вона те все на току сховала!..

Еге!.. От вона перед вечором потиху викрадається з хати... а Степан за нею... вона в Желехів садок, а Степан за нею... вона в кущі, а Степан за нею...

Полянка. А на полянці сидять Тарас із Оринкою рядочком. Вона йому щось розказує, а він умина кашу, аж за вухами лящить.

Степан задки-задки, а потім як чкурнув! В хату злетів, як бомба.

Мамо! Я знаю, де Тарас!

— Ну?.. А де ж він?..

У Желеховому садку!.. А Орина їсти йому носить!..

— Ах сукина доч!.. А я дивлюсь, що воно хліба у нас ніяк не настачишся.

Тупа злість заливала Оксані груди. Накинула свиту й побігла до дядька

Павла.

Дядько Павло, брат Григорія, то була обмежена людина. Як і всі тупі люди, він упирався у щось одно і на тому одному стояв уже з волячою стійкістю. При тім, знов же, як у всіх тупих людей, у нього була якась органічна відраза до людей іншого складу, до обдарованих індивідуальностей, що мислять іншими масштабами й темпами.

В Тарасові він, власне, відчував такий протилежний собі тип і тому не любив хлопця. Павлові все не подобалося в Тарасові: і те що він учиться, рисує, і як він ходить, переступає ногами. Ця зневага не могла наочно проявлятися, але існувала — і Оксана це помітила.

Тому, коли сталася подія з грішми, то Оксана побігла не до кого, як власне до дядька Павла.

-Батька нема... Хто ж його добру навчить, як не ви!

Павло почув себе покликаним на те, щоб навчити добру зіпсованого хлопця й тому звелів, як тільки появиться Тарас, довести об тім до відома його, Павла.

Тому й зараз Оксана побігла саме до Павла. А вбігши до хати, крикнула тільки одне слово.

— Єсть!

Дядько Павло трохи забув у чому річ, але зразу ж згадав і спитав:

-Де?

— У Желеховому садку! А Оринка, стерво, їсти йому носила! Ну, я ж їй!..

Павло холоднокровно, не поспішаючи, встав, узяв бичів’яне путо, реміняку

й вийшов.

Степан уже стояв коло воріт і нетерпляче переступав з ноги на ногу. Йому ніхто нічого не казав, але він уже знав свою ролю й ішов уперед, як тільки міг швидко.

У Желеховому садку коло кущів Степан обернувся і, як прирожденний шпиг, притулив пальця до губів.