Тарасик - Хоткевич Гнат

Все це вона зрозуміла в одну непомітну хвилину, одразу зорієнтувалася й закричала на Степана:

— А ти чого тут стовбичиш? Що тобі — діла у хаті немає? Дитини йди глядіти!.. Геть мені звідси!

Степан не давав двічі повторяти, й одразу ж дременув. Ще ніколи не біг він із такою охотою бавити дитину.

Дід крикнув було: "Ей! Вернись!" — але за Степаном тільки двері хряснули у хату.

А Оксана знала, що не треба чекати, поки на тебе нападуть, а треба нападати самій. І тому почала наступ на діда.

— А вам нащо хлопець? І мого хочете катувати? Мало вам одного, гайдамаки прокляті? Увесь рід ваш шевченківський самі катюги!.. Он ба’ як бідну дитину сполосували, що місця живого нема! Це ви не по-людському, а по-чортячому.

Що й усіх здивувала ця тирада, але дядько Павло так прямо отетерів. Вирячив очі на Оксану й хвилину стояв, як ошарашений довбнею бик. Потім ударив себе руками до боках.

— От так баба чортова!..

Сильно сплюнув і пішов із двору. На воротях стрівся з салдатом... Цей підійшов до групи.

— Ну, как дела? Не признается? Хорош гусь!.. Ну тольки я знать ничево не знаю — мне мои деньги подай и больш никаких.

— А де ж їх узяти? — питав дід Іван.

— А это уж не мое дело. Умел воровать — умей и ответ держать. А ты кто же, старичок, будешь?

Дід Іван звернувся до Оксани.

— Може, там продати що знайдеться?

— А що ж там продавати? Такі достатки, матері їх чорт, такі розкоші, що нема за що й рук зачепити. От понесла мене лиха година за злиднів заміж!.. То сиділа б, як бариня, сама собі хазяйка, сама й господиня! А от же чорт нагодив...

— Може спідницю яку продати? — міркував дід...

— Спадницу, так спадницу — мине все едно.

— Ану піди пошукай справді.

Оксана з неохотою пішла, бубонячи собі під ніс: "Понашивала покійничка спідничок, аякже!..

Винесла якусь спідничину й мовчки подала дідові.

— Що ж, служивий? Чи ми продамо чи сам продаватимеш?

— А дай-ко-ся я погляжу.

Узяв спідницю, вертів її у руках, подивився на світло.

— Што-ш... попробую. А нет — на партянки пайдеть.

Оксана сумно дивилася, як салдат запихав спідницю у бездонну кишеню своєї шинелі.^"Може, там і грошей тих не було... Краще б пшеницею відбути".

А дідові Йванові, дивлячись на той же рух салдата, прийшла на ум людська поговірка: "Салдат — чесний чоловік, а тільки шинеля його злодій".

XXV

Після того довший час було тихо в хаті. Тарас ходив мов по тяжкій хворобі. Степан сидів тихо-тихенько, щоб і мухи не зачепити. А мачуха, боячися приїзду дядька Григорія, зверталася до Тараса не сказать ласкаво, а хоч по-людському.

Дядько Григорій приїхав, але грози винуватцям не привіз:

Якби наскочив на гарячий учинок, то, може б, і вийшло що, а так, з оповідань, хто й зна як іще воно там було.

І так воно може й скінчилося б, якби не вплутався новий чинник — Марійка.

Раз якось випало так, що Терещенків нікого не було в хаті, самі Шевченки, та й то без Тараса. Григорій щось майстрував. Згадав усю ту подію і голосно сам себе запитав:

— А все ж, де ділися гроші?

Коли поглянув при тім на Оринку, то побачив, що дівча якось неспокійно вертиться.

— Чи не ти часом?

— Ні, татусю, а...

— А що?..

Оринка, не дивлячись на те, що мачухи не було в хаті, боязко оглядалася й ледве чутно прошепотіла.

— Степан...

Дядько Грицько похмурився. _

— Ти сама бачила?

— Ні, я не бачила, а Марійка бачила...

— Як же вона могла бачити, коли...

— Ну, то чула, все одно.

Дядько Григорій узяв Марійку до себе на коліна.

— Ану розкажи, доню, як то було.

Дівчатко, тіпаючися від хвилювання, почало оповідати простими дитячими словами, як салдат звелів мачусі вигнати дітей з хати, але вона вигнала тільки Тараса. А потім і сам салдат пішов із хати, а за ним скоро пішли й "мати" (малій якось не йшло з уст це слово).

— А ми зосталися. А потім Степан як крикне: "Ану марш усі з хати!" То вони й пішли (під словом "вони" дівча розуміло мачушиних дітей). А ми з Йосипком зосталися. А я питаю: "І мені йти?" А Степан каже: "Ну, ти хоч і сиди". То я тихенько сиділа на полу, щоб його не розсердити... А на лаві лежала салдатова сумка... а Степан її узяв... витяг гроші... одна копійка впала на лаву... а Степан підхопив, сховав їх усі в рот і побіг.

Мале аж задихалося від хвилювання. Детальність оповідання вразила дядька Григорія.

— Як же ж ти це все можеш знати, коли ти не бачила?

— Так я ж чула! — аж із здивуванням промовила Марійка, не розуміючи, як се тато, такий великий, і не розуміє таких простих речей.

Дядько Григорій звернувся до Оринки.

— Ану поклич мені Степана.

Оринка мотнулася й прибігла за хвилину назад.

— Степан не хоче йти.

Григорія це різонуло.

— Як це так "не хоче йти?" Скажи, що я кличу й щоб він сю хвилину був

тут.

Оринка вернула знов і сказала, що Степан не захотів іти, а побіг шукати матері. Це вже був прямий виклик. Таких речей батьки не прощають.

За кілька хвилин до хати буквально влетіла Оксана.

— Нащо тобі хлопець? Навіщо тобі дитина здалася? Що ти хочеш робити?

— Він гроші вкрав.

— Це тобі оці наговорили? Ти оцих слухаєш?

— А ти кого слухала, як Тараса три дні катувала?

— Я Тараса не катувала. Я пальцем його не зачепила! То братік твій любезний!.. Уся ваша шевченківська порода такі шкуродери, живолупи! Але я своєї дитини не дам! Не дам, не дам і не дам!.. Хто сміє казати? Хто бачив? Ти бачила? Ти?.. Ти?.. Ти?..

І смикала Оринку, аж дівча мало не падало.

— Я... не... бачила... як крав... я бачила тільки... як пряники їв...

— Пряники їв? То я йому дала! Я!.. Я йому дала пряника!..

— Підожди, — і Григорій одхилив Оксану рухом руки. — Де Степан їв пряники? В хаті?

— Ні... в садку... у кущах...

— Ану ходім.

Григорій і Оринка вийшли. Оксана металася по хаті, хапаючися то за одну річ, то за другу, а потім вибігла й собі.

Оринка вся тіпалася, але йшла певно й доказала точно місце, де Степан, ховаючися, запихався пряниками. Дядько Григорій подивився, але нічого не помітив.

Потім погляд його вдав на грушу. Груша була як груша, але око селянина бачило, що вона і така й не така. Якась вона... торкана. Там бур’янина зломлена не так, хтось мимо йшов та зломив. В дупло лазила чиясь рука, бо трохи моху зірвано, а трохи заяложено...

Дядько Григорій і собі заложив руку.

Налапав дощечку. Витяг. У дощечці було видовбано гніздечко, засунуте трісочкою. Григорій одсунув трісочку — там лежало два злотих, третій, очевидно, розійшовся.

Дядько Григорій мовчки подав дощечку жінці. Та засмикалася було щось говорити, але говорити було нічого, й вона вдалася до другого способу — почала плакати.

— Самі вкрали... підкинули., на дитину бідну звернули...

Дядько Григорій узяв жінку за руку й здавив.

— Слухай, бабо! Говорити тут уже нічого. Бити я твого сина не буду — нехай над вами Господь помститься за мого хлопця. Але скажу тобі тут так: коли ти не перестанеш над ним знущатися — гірка буде твоя година!

І так здавив руку Оксані, що вона аж засичала.

Степан деякий час не показувався в хаті: Оксана одправила його до Лимарів — нехай буря промине. Аж днів через чотири явився.

Дядько Григорій як тільки побачив його, схопив за вухо. Степан почав верещати своїм отим дивним голосом. Прибігла Оксана, але виривати не посміла.

— Ти ж казав, що не будеш хлопця карати за ті прокляті гроші? А сам б’єшся? Отака твоя правда? Отаке твоє слово?..

— Я за гроші його не битиму. Бо коли невинного ви карали три дні, то що ж треба зробити винуватому? А от я за ним посилав двічі, а він не захотів іти, так за це він дістане. І дістане добре. Щоб знав, що таки я хазяїн у хаті.

Зняв ремінь і випоров Степана, хоч той і ревів і ричав і пробував навіть кусатися.

А Оксана аж із хати вибігла — не могла дивитися, така була жаліслива.

XXVI

І пішло життя двох ворожих таборів в одній хаті. Тараса мачуха не називала навіть по імені, а просто крикне: "Ей ти!.." або... "Будеш їсти?", а до кого це вона звертається, невідомо. Тарас тільки по інтонації догадувався: якщо дуже грубо — значить до нього.

І з Тарасом теж сталася відміна. Раніше він тільки терпів і плакав — тепер почав огризатися. Мачуха бачила в тім поруху своєму авторитетові, але бити вже боялася. Коли пробувала відвести душу у балачках із сусідками, скаржучися на свою долю — й тут не діставала потіхи. Сусідки вислухували, а потім говорили:

— Що ж, голубонько... Воно недурно сказано: як постелеш, так і виспишся. Ви таки, нівроку, не дуже його жалували, а воно, бач, тепер і відригається. Поки був малий — терпів, а тепер підріс — ну і...

І взаємне озлоблення росло. Найбільше терпів на тому Тарас.

Вічна війна, вічна думка про оборону й напад роз’їдали душу хлопця й се відбивалося навіть на його поверховості. То він був якийсь... ясний, от саме ясний. Над усіма його настроями, навіть сумними, панувала ясність. Так і здавалося, що от плаче-плаче хлопець, а потім усміхнеться — і все горе пропаде.

Тепер та ясність щезла. Тарас став понурим, дивився з-під лоба і взагалі почав нагадувати отих базарних псів, які так звикли, що їх усі б’ють, що гарчать навіть на простягнену з хлібом руку і одскакують убік.

Тяжко йому було від тої щоденної війни, але в серце вступило якесь завзяття й озлобленість. Він боровся не тільки з мачухою, а й зі своєю вдачею, бо не в його натурі було ото робити ріжні капості, а він їх робив. От мачуха принесла води, поставила відра коло дверей, сама відвернулася кудись. Вертається — відра перекинені, вода розлилася, з калюжки мирно п’є курочка.

— Мамо! Це Тарас! — услужливо доносить хто-небудь із Оксаниних дітей, а вона й сама знає, що більше нікому. І бігає двором, трясе кулаками й кричить осатаніло:

— Уб’ю-у-у!.. Обезві-і-ічу!.. Та дайте мені ножа-а я заріжу його, проклятого!..

Одного разу мачуха звеліла Тарасові внести дров.

— Сама принеси! — несподівано для самого себе відбуркнув Тарас.

Оксана аж заніміла. Аж за волосся ухопилася. А потім, як відьма, кинулася

на хлопця, але той наче ждав того. Якимось чином у нього в руках опинилася ломака й він, весь побілівши, задихаючися, крикнув:

— Не підступайсь!.. Уб’ю!..

Оксана аж присіла. Тарас кинув ломаку й вибіг. Показалося, що нервове напруження було надмірним і розрішилося рясними сльозами. Тарас плакав у тому своєму любимому куточку Желехового садка і плакав так, що душа його розривалася на частини.

Один!..