Тарасик - Хоткевич Гнат

Один на цілім світі!.. Повна самітність!.. Нікого, ні однієї душі навколо!.. Ні тепла, ні ласки... Вічна ганьба, вічна злоба, вічне напруження, вічна війна...

І в якомусь безтямному пориві упав Тарас на коліна й закричав до Бога:

— Та одверни ж ти від мене, Господи, оцю муку! Та одверни ж , одверни, одверни, одверни!.. — і падав лицем на землю, і бився в риданнях і пальцями шкріб траву.

Коли заспокоївся трохи, довго ще лежав, уткнувшися лицем у траву. Над головою тихо шелестіло листячко, гуділа якась заблукана бджола... Проміння сонця падало крізь вирізьблені між листками дірки — це вже сонце наближалося до заходу.

Тарас вийшов із саду. Довкола було так гарно, спокійно... Село розкинулося на горбах, уквітчаних садками... Хатки біліють.

Сонце заходить... Гори чорніють... Пташечка тихне... Поле німіє... Радіють люди, що одпочинуть, бо це ж субота сьогодні.

Он пастух Ярема череду жене. Підбігають під пугою обважнілі корови, вівці здіймають куряву, а та курява світиться, мов дорога прозоро-чиста матерія на сонці. Наче невидимі руки підіймають десь за кінці ту чудесну тканину й колишуть нею в округлих хвилях.

Деякі корови самі вміють одчинити свої ворота, деяких виходять зустрічати хазяйки, деяким просто зарані одчинено хвіртку й тільки деякі, забуті, стоять перед ворітьми й жалібно мукають. Вибіжить яке замурзане мале й відчинить.

Пастух Ярема... Він і не старий ще, а якийсь... Не то невдалий, не то собі на умі. Може, й міг би справляти яку іншу роботу, а не хоче.

— Не хочу на панів робити. Хай вони сказяться.

І от пасе громадську череду, ганяється за скотиною сам, бо підпасича теж не хоче. Хати своєї не має, а ночує по черзі у всіх хазяїв села. Якийсь обізветься в жарт.

— Чого ти до мене лізеш ночувати? У мене ж і корови нема.

— Мо’ завтра буде, а ти, чуй, лучче мене задобри.

Тихо бовкнув дзвін. Повільне глибоке коливання пронеслося понад хатами, понад полями, понад лісом і там десь, далеко в лісі, загубилося в густій траві. Мале лисенятко висунуло носика з нори й здивовано слухало: що то воно гуде таке велике? Потім, злякавшися, шурхнуло назад.

Тарасові хочеться піти до церкви. Там він сподівається* заспокоїтись цілковито. Подивиться на образи знайомі. Кожна складочка кожного рушника на тих образах йому відома й любовно записана в пам’яті. Кожну квіточку уявить собі, навіть заплющивши очі.

Пішов до церкви, повторюючи слова, які чомусь засіли в голові.

Наставі мя, Господи,

На путь, на путь мой...

Сам доробив до них тоскливий мотив — і від того слова стали виразнішими, глибше проникали в душу й розчулювали. Тарас почув сльози. Тоді почав співати ще голосніше, сам себе розжалоблюючи, і так, плачучи, увійшов до церкви.

Став у темний куточок і молився, як ніколи.

— Настав же мя, Господи, на путь і укажи куди йти!.. Куди мені діватися? Я хотів би вчитися малювати. Зроби так, Господи, щоб мені хоч подивитися, як ото воно вчаться малювати! — і плакав, стоячи на колінах.

Служба кінчалася. Народу було мало. Тихо виходили люди. Все дихало спокоєм віковічної традиції. Мов зачерпнув Тарас з неї великою ложкою й зажив, як ліків.

Додому прийшов нервого ослабленим, але заспокоєним. Усе хотів

пригадати той мотив, на який сам собі співав "настави мя, Господи, на путь" і не міг.

XXVII

В хаті було тихо кілька день, а потім знов пішло те саме. Правда, Тараса тепер мачуха не чіпала. Почала навіть побоюватися його трохи (ану сонну заріже), зате зривала злість на інших дітях: лупцювала Оринку, не жаліла калічку Марію, діставав ляпанців навіть малий Йосипко.

Раз мачуха дуже побила Оринку. Бідне дівча прибігло до Тараса й скаржилося, гірко заливаючись слізьми. Оринка не шукала заступства, вона хотіла тільки вилити горе. Але Тарас зрозумів свої функції інакше. Він хмурив брови, слухаючи, а потім мовчки устав і пішов.

Що було б, якби він застав мачуху в хаті, хто й зна, але мачухи в хаті не було. Зате лежала на подушці її плахта. Це стяглася таки Оксана собі на нову плахту й тепер не могла налюбуватися нею.

Все витягне із скрині й розглядає.

І оце зараз теж любувалася, а виходячи з хати, поклала на подушках. Тарас побачив і, сам не тямлячи що робить, швиргонув плахту в огонь. Саме палилося в печі. Знайшов сокиру під лавою й пішов рубати дрова.

Оксана увійшла до хати, коли з плахти вже зосталася менша половина.

^ Легко собі уявити, що пережила Оксана. Вона вибігла, своїм звичаєм, на двір — й почала качатися по землі.

— Ой, ряту-у-у-йте!.. Ой рятуй-уйте, люди добрі!

Але люди добрі не раз уже чули таку музику із Шевченкового двору, отже уваги не звертали.

Не перестаючи біснуватися, Оксана вбігла в хату, ухопила рогач і подалася до Тараса. Можливо, що вона проломила б йому голову, але в руках у хлопця була сокира.

Оксана стрибала доокола, як скажена кішка. І вила, й скавучала. А Тарас стоїть із зловісним блиском в очах і держить сокиру.

В приступі скаженості Оксана кричить:

— Ой сокирою рубає!.. Ой, спасенні душечки, ряту-уйте!.. Ой! Я тобі ноги поперебиваю!

Хапала груддя й кидала бабським рухом на хлопця.

Але й тут боротьба була нерівною. Хлопець наколов уже дров, їх валялася купа коло нього. Блискавично нахилився, схопив поліняку й зручно, по-хлоп’ячому, швиргонув у мачуху. Поліно луснуло по спині. Оксана впала на землю й качалася, не перестаючи верещати.

Саме на цю картину нагодився батько. Оксана підхопилася і, захльобуючися, захлинаючися, почала беззв’язно оповідати. Мотнулася до хати, витягла недосмалки плахти й совала ними в ніс Григорієві.

Григорій відштовхнув бабу й підійшов до Тараса.

-Ти?

Тарас нічого не відповів.

— Кинь сокиру!..

Чому він так сказав?

І чому на якусь долю секунди довше зосталася сокира в руках хлопця?

Але кинув.

— Іди сюди!

Підійшов.

І тут почалась огидна сцена. Все міг простити дядько Григорій, але нищення добра, як селянин, він простити не міг — і бив Тараса. Бив без жалю, жорстоко. А Тарас... Не крикнув, не застогнав... тільки серце його обкипіло кров’ю й великим жалем на батька. На батька, що не розпитався, чому так сталося, а прямо почав з биття. Це значить, що вже зовсім нікого нема на світі. А коли так, то й жити нема пощо — і темна думка застелила мозок Тарасів.

Витерпів кару, не видавши й звуку. Коли батько кинув бити, лежав і далі, уткнувшися лицем у траву.

Тривожним рухом ухопив його батько за плече й перевернув. Лице було помертвіле, губи сині, прикушені, з кутика сочилася кров.

Мов одірвалося що в душі дядька Григорія — так безумно жаль стало йому цього хлопця, але...

Але він не вважав можливим підняти його, приголубити, попросити прощення. Він тільки сам тлумив у собі схвильовання і, забравши сокиру, пішов у хату.

В хаті була сама Оринка. Вона тихо плакала, встромивши личко в рученята. Григорій подумав, що це вона плаче із жалю за Тарасом, але потім помітив, що це не так.

— Била? — спитав коротко.

Дівчатко ще дужче заплакало, Грицькові нараз стала ясною вся картина.

Це ж, видимо, мачуха побила Оринку. А Тарас, ма’ть, заступився. А мачуха тоді й його. А він тоді, у нестямі, взяв та й укинув плахту у піч. Само собою, він вину ват, це правда, але ж...

І гірко стало на душі у дядька Григорія. Бідна дитина... Бідні взагалі мої діти... І за чиї гріхи вони так терплять?

Дядько Грицько оглянувся. І якби Оксана оце була в хаті, не цілою, мабуть, вийшла б вона з рук чоловіка. Але її не було.

Рвонув шапку з кілка й майже вибіг із хати.

Тарас все лежить, як і лежав. Підбігти б до нього, обняти, пожаліти, але замість того спішним кроком і мовчки дядько Григорій іде мимо.

Пішов прямо до батька.

Тату! Що мені робити? Узяв сатану — і життя нікому немає. Дітей б’є, їсти їм не дає, з хати вигонить, знущається. А що вже бідний Тарас від неї терпить, так і не доведи Мати Божа!.. А я не можу на те все дивитися. Я мовчу, але мені від того ще тяжче. Серце у мене крається... І що мені робити, як із того пекла вилізти — і сам не знаю.

Дід похитував головою.

— Чорт же її знав, що воно таке вийде. Говіркували люди, що баба з норовами, ну щоб уже аж так — хто ж його знав?.. Може, ти б її вичубував гарненько, то вона й пом’якшала б, га?.. Це штука помічна, силно помічна.

Дядько Григорій тільки рукою махнув.

— Ні, тату, не така це людина. Я вже пробував і прозьбою, і прозьбою — один чорт. Така вже вдача самашедча.

Григорій оповів сьогоднішню подію, як вона йому представлялася, і в його оповіданні Тарас вийшов героєм, оборонцем сестри, який ще до того й потерпів безвинно. Особливо подобалося й батькові й дідові, що хлопець витерпів екзекуцію й не писнувши.

— Я вже грішний чоловік, надавив б’ючи. Аж злість мене тоді узяла. Та чого ж ти, думаю, сукин син, не кричиш? Кричи!.. А він як води в рот набрав!

— Молодець! Козацька вдача!..

І врадили з дідом Іваном, що треба так чи інак якомога розлучати Тараса з мачухою.

■ По-моєму так: ідеш куди — бери й його з собою. Ідеш під хуру — бери й його з собою. Одно що в хаті потихшає, а друге — хлопець світа побачить. Тай тобі поміч.

— Та то така поміч...

— Чому? Хоч цеберку подержить — і то...

Та, мабуть, доведеться так зробити, як оце ви, тату, кажете. Казав прикажчик, що пошлють мене скоро до Києва — справді візьму лишень і Тараса з собою.

— О-то-то! А діждем через літо — восени непремінно віддай його в школу. Він же так був гарно узявся.

— Та він то гарно береться, ну тільки ж дяк у нас...

— Дяк то правда. Ну, вчитися всячесько ж треба.

— Я знаю. Я навіть...

Дядько Грицько зупинився. Він хотів сказати, що носить у собі таємну думку — вивести Тараса на священика. Але чомусь промовчав. Нехай колись.

— Я оце чую, — казав далі дід, — що дяк хоче знов учнів набирати й обіцяє, що не буде так бити. Це йому, мабуть, отець Григорій добре чуба намняв. Батюшці, мабуть, і самому стидно. Захотілося, бач, стихарнош дяка — от і получив. Що скільки я себе пам’ятаю — все була у нас школа у селі, а тепер нема.

Грицько пішов додому трохи заспокоєний: яка-не-яка порада, а все порада.

XXIX

Вже було притемно, коли підходив до двору. Входячи в ворота, побачив якусь фігуру, що метнулася до клуні.

Григорієві одразу здавило серце. Мов шпигнуло щось. Не здаючи ще собі рахунку, побіг.

Клуня одчинена. Всередині темно.

— Тарасе! — гукнув, йому здавалося, що це конче мусить бути Тарас.

— Тарасе! — ще дужче гукнув дядько Григорій, мовби в степу.

Відповіді нема, а між тим Григорій чує якимсь особливим чуттям, що таки

тут є хтось у клуні.

Розчепіривши руки, Григорій почав обходити клуню.