Тарасик - Хоткевич Гнат

А потім як ухопиться за голову:

— Ох будь же проклят той час і година, коли я тебе на світ Божий спородила!.. Якби знала, що ти такого сорому на нашу голову діткнеш, краще було б утопити тебе в криниці до схід сонця. Тоді б здалася гадині, а тепер москалеві!..

А потім кинеться бити. А Катерина й не борониться. Тільки дитину собою закриє, щоб мати не зачепили ненароком.

Аж тепер побачила Катерина, що вона наробила... Батько чужий став, мати чужа, подруги чужі, парубки чужі — все село чуже. Один на світі є нечужий, та тільки де він? Та одсуне кватирочку виглядає — чи не йде? Поколише-поколише дитину та вп’ять до вікна — чи нема?.. А як здумає, що може й не буде, то вся похолоне...

Спочатку гнала від себе ці думи, а потім вже не сила й обігнатися. А може ж, його вбито десь за Дунаєм? А може ж, він уже дома, у своїй Московщині? Мо’ вже й одружився з іншою?

Не втерпіла й побігла до ворожки. А та прямо сказала, мов полінякою по потилиці луснула:

-1 не сподівайся, і не жди — все одно не вернеться.

— Ох бабу-усю! Він же казав — як ітимуть назад...

— Уже пройшли — тільки іншою дорогою...

Прийшла як прибита. А тут і ще таке трапилося.

Пішов батько Катрин до церкви. По службі вийшов, зупинився постояти трохи, з людьми погомоніти. Стоять, балакають. Коли це підходить п’яний

Салихвон. Воно там і не людина, а так, п’яниці кусок був. Підійшов і зразу:

— Ну, як діла? Одно ще? Ну нічого, нічого... Ти ні біспокойся, старичок... Твоя Катря молодець — на всі боки пецькою повертає. Гопці-хлопці до мене —кучерявая у мене, га-га-га!..

Зблід старий, попрощався з людьми, пішов. А дома ледве поріг перестудив — а де Катря? Мати вже чує, що недобре щось готується, затрусилася вся. Закликала Катрю...

Увійшла дівчина. Глянула на батька... пополотніла...

— Ну, доню... Думав, я думав і рішив — іди ти собі до своєї Москівщини, шукай там свекрухи. Не хотіла нас слухати — послухай її. Будь щаслива в чужих людях, а до нас більше не вертайся. Та й не кажи нікому, що були в тебе батько й матір...

Поклонилася Катерина, загорнула дитя й вийшла мовчки з хати. Іде вулицею, а наші люди — хіба вони жаль знають?

— А куди це ти, Катериночко? Москалів шукати? Уп’ять закортіло? А ти не турбуйсь: оце скоро приженуть скадрон драгунів. То були гусари, а ці ще луччі...

В селі довго ще гомоніли про Катрю й про її лиху долю. Одні лаяли батька й матір, що рідне дитя вигнали з хати. Другі казали, що так і треба — нехай і інші дівчата учаться, як салдатам вірити. Та вже старі мало й знали, що поміж люди говориться: рідко виходили з хати, хіба до церкви.

А потім, чуємо, старий почав пити. Та не так, як люди, а просто нап’ється й розкидає гроші жменями.

— Нащо воно мені тепер здалося? Мені аби горілки у Мошка стало. Мошку! Стане у тебе горілки на мій вік? Мошку!.. Давай я тобі залишу усе своє добро, а ти за те будеш мене годувати й щодня горілкою напувати по конець мого життя. Згоден?

І що ж би ви думали — записав! Усе добро записав! Тоді вже з корчми й не виходив. А Мошко, мабуть, підсипав йому чого у ту горілку, бо щось старий дуже скоро після того почав хворіти, а незабаром і на той світ пішов. А стара оце, як бачите, зосталася — тиняється по чужих хатах та москалів лає, як побачить...

Сонце сіло. Почало темніти. Розійшлися баби, а Тарас усе сидить у своїм закутку і не може здвигнутися з місця. Велике людське горе проникло в його душу й заволоділо нею. А нашій Катрі хіба не могло такого трапитися? А Оксаночка? Невже і з нею може статися таке? У Тараса завмерло серце...

1

закінчив скаженим якимсь танцем, витинаючи "Горлиці" по-латині. Virgo, tanguam turtur Ad militem fertur,

Miles verout aquila Moriturus videns illam.

2

*0, відважні, що перетерпіли ще й не таке! Завтра йдемо далі по незміряних рівнинах.

3

Приходь, гостю, і володій по нас пенатами нашими.

4

Крижівниця — задня частина волового воза.

5

Приві — кільце, що ним прикріпляється ярмо 10 війя.

XXII

Застогнало село, коли розсипалося по ньому христолюбиве воїнство. Там кричить господиня, там визкотить порося, там кури кудкудахкають, там іще тільки благають, а там уже плачуть. І над усім тим паскудна лайка. Старіші люди тільки похитують головами, а малі хлопці повторюють нишком, стараючися завчити.

Дітвора між собою називала салдатів "уш" та "кабиш".

— А в нас уш стоїть!..

— І в нас.

— Наш як прийшов, зараз матір обхопив, а вони його кочергою...

— А наші мати тільки сміються, як їх уш обіймає.

Попав один такий "уш" і до хати Шевченків. Бачучи бідність, одразу почув себе ображеним. Інші товариші потрапили в багатші хати, а йому от довелося стати у такого голяка. Тому зараз же узяв начальничий тон.

— Етта што такоя? Знать ничево не хачу! — повторяв він і доладу й недоладу.

-Ефтой детворы чтоб і духу не било! Знать ничево не хочу!

Орини в хаті не було, тож мати крикнула на Тараса, щоб ішов геть. Своїх зоставила.

— Вони у мене такі, що нічого не займуть. То он той клятий, а мої...

— А рази ты, молодка, за фторым?

-А то ж...

Солдат крякнув.

— А дє ж твой муж то?

— А лиха його година знаЄт-Погнали з хурою кудись.

— А надолго ли?

— Та, може, на тиждень, може, й більше, — і сміялася очима. Салдат удруге крякнув.

Оксана мотнулася до сусідки, дістала запіканки трошки, спражила яєшню з салом і ще там, що знайшлося, поставила.

— Ну, садись же и ты, хозяюшка.

— Та я й постою. Кушайте ви...

— Да нет уж... как жа...

Оксана сіла. Коли солдат випив чарку запіканки, він задумавсятіа хвильку, а потім проговорив із жалем:

— Ех, нету правды на свете... Уш мы ли не люди! Верные, православные, настоящие, а вот не дал нам Бог ефтакой то. А ви — обливанцы проклятые, мазепин дух, а вот поди ж каку попивают то.

— А ви викушайте ще, коли подобалося.

Солдат викушав ще. Потім ще і ще, причім пив запіканку не так, як наші люди, пригублюючи, а по своєму, "залпом".

Чим більше випивав, тим ближче присувався до Оксани, а вона голосніше реготалася. Молов їй всяке із свого "салдатського нежитія".

— Сама главна унімательна — када стаїш за страє, так далжон стаять, как шалнєр, а ні далжон ваду піть і штаны паттягавать.

Оксана сміялася, хоч з усієї тиради могла зрозуміти тільки одно слово —штани.

Потім нахилявся їй до вуха й щось шепотів, а вона била його по виду кінцем рушника.

— Ну ты сама посуди — ідє ш нам, бедным салдатам, узять та?

— А мені яке діло? У мене свій чоловік є! — і реготалася.

— Повыгоняй своих ентих вылупков...

— А навіщо ж їх виганяти? Нехай собі бавляться — вони не мішають.

— Да где уш не мешают... Али знаєш што? А пойду в энту вашу как ее... Клуня — во! А ты, — і знов шепотів на вухо.

Потім устав, грузний, обважнілий, ригнув кілька разів і, заточуючися, вийшов із хати.

Оксана покрутилася трохи, поприбирала на скору руку й вибігла, наказавши дітям не пустувати. В хаті зосталися діти Терещенки, сліпенька Марійка і Иосипко на долівці.

Степан поглитав недоїдки, вилизав сковороду, випив, що зосталося у пляшці. Погляд його впав на салдатську сумку. Вона лежала на лаві, застебнута на одну пуговицю. Очі хлопця загорілися.

— Ану геть мені з хати! — крикнув він на своїх. Ті, було, запротестували, але Степан ужив кулаків.

-1 мені йти? — несміло, тоненьким голосочком запитала Марієчка.

Степан згадав, що вона сліпа.

— Ну, ти хоч і зоставайся.

Хижим рухом притяг сумку до себе й поліз рукою. Намацав ганчірку. Розв’язав. Одна монетка покотилася на лаву. Степан запхав їх усі в рот і вибіг із хати.

Подавсь у садок і там заховав гроші у дуплі.

Потім вернувся. Крадучись навшпиньки, підійшов до клуні й заглядав усередину. Фізіономія його зморщилася від здержуваного сміху. Потім поскакав на одній нозі за ворота.

Далеко не побіг, крутився поблизу і галасав, щоб усі чули, що він на вулиці.

Оксана вийшла з клуні червона, поправляючи на собі одежу. Пішла в хату.

Тарас був на потоці. Робив там млина. Властиво не робив, а доробляв. Коли захотілося їсти, вернув до хати. Мачуха сунула йому об’їдків. Він подоїв і знову вийшов.

Салдат витягся з клуні вже надвечір. Загальна ситість, в усіх смислах, бачилася в кожнім його лінивім русі: і як він потягався, і як спльовував, як ліниво переступав ногами. Благословенний край!..

Увійшов до хати. Оксана крутилася коло печі.

— Ну, хозяюшка! Таперича бы, как етта по вашому, пора бы подвечеркивать али как.

— За того вже пора вечеряти, а не підвечіркувати.

-Вічєря етта само собою, а подвічєря само собою.

Він поліз у сумку. Нараз його лице почало набрякати. Ще нічого не говорив, тільки очі вирячилися й лице швидко-швидко червоніло. Коли воно стало майже синім від натуги, а очі мало не вилізли з орбіт, салдат рявкнув:

-Ідє мої дєньгі?

Оксана зупинилася.

— Які дєньгі?

— Вот тута были ф сумке! Три злотих!.. Подавай мне мои деньги! Знать ничево не хочу!

— Та схаменіться, господа служивий! Які дєньгі? Та коли я... Так хай мене мати божа...

— Тут не божа мать, а... Давай мне мои деньги!.. Знать ничево не хочу!.. Я служивий человек! За меня знаєш какой ответ держать будешь? Да я вас усех со двора повыгоняю! Да я вас усех распротакую вашу мать, у Сибирь усех!! Деньги мне-е-е! С-сию минуту!..

І лаявся, і бив кулаками по столу, і кричав.

— Отож лишечко, Боже мій!.. Та може ж вони закотилися де!.. Ви б таки пошукали...

— Да што там шукать? Что шукать? Знать ничево не хочу! Разгромлю воровское гнездо!.. Бей барабан! Трубы труби! Где моя винтофка? Я вас усех, растаких сынов-дочерей, перестреляю, как собак! Деньги мне мои подавай!..

Діти, що були в хаті почали плакати. Оксана, збентежена напастю, а трохи й налякана, не знала, що робити.

В цей момент увійшов до хати Тарас. В нещасливу хвилину увійшов він...

І те, що солдат зараз кричить, лякає Сибіром, розстрілом і образа жіночого достоїнства — що от людина, якій так багато було дано, не тільки зразу усе те забула, а ще й підозрює в крадіжці, і ненависть до оцього непокірливого, самолюбивого хлопця — все це одразу вибухнуло в душі Оксани й вона аж наче з радістю крикнула:

А оце ж, дивись, коли б не оцей і змантачив гроші! Тарас, нічого не розуміючи, дивився то на розлюченого солдата, то на червону пику мачухи.

— Эфтот не эфтот — это мне все единственно! Я искать не буду!.. Мне моє подай — и знать я ничево не хочу!..