Тарасик - Хоткевич Гнат
На току виразно виднілися сліди босих ніг Тараса. Оксана зібрала один слід, збила його в кім’ях і загорнула в ганчірку. Потім узяла дошку, якою рівняють тік, і старанно загладила. Видимо хвилювалась.
Пішла до клуні, стала там у найтемнішому кутку, витягла глину з ганчірки й почала ліпити з неї подобизну чоловіка.
Пошарила рукою й витягла схованку. То була ганчірочка, а в ній вистругані тоненькі осикові кілочки, шпички з глоду, голки з їжака.
Руки у неї трусилися. Взяла глиняну фігурку у ліву руку, а правою брала колючки й стромляла їх у глину, шепочучи:
— Не в глину б’ю, а в Тарасову голову... Б’ю не в глину, а в Тарасове тім’я... Б’ю не в глину, а в Тарасові очі... спину руки... ноги...
Так перебирала, хвилюючися, усі частини тіла, закінчивши загальним страшним закляттям:
— Б’ю не в глину, а в усі сімдесят сім су ставів і жил! І ніхто того мого закляття не бачив і не чув, тільки сам сатана спустився з пекла, а я йому кажу: "Стій!.. Підожди!.. Іди до Тараса!.. Муч його і верти!.. Мозок йому колупай, кістки вивертай!.. Так я тобі приказую!.. А за те даю тобі..."
Оксана не договорила. Страх обняв її. Затрусилися руки й ноги, зацокали зуби, і вона, кинувши глиняну фігурку в куток, вибігла, мов несамовита, з клуні.
Стояла коло ворітець і боялася йти в хату. Боялася, що коли зайде —побачить Тараса, як він конає в муках. Хотілося завити, як сучці.
Вийшов хтось із дітей. Спитала, де Тарас. Подавсь, кажуть, кудись. Тоді пішла до хати й узялася до роботи. Почала мняцкати намочені сорочки, але неспокій її ріс. Оце ж його корчить десь і давить... оце ж йому вивертає руки ноги й усі сустави... Оце ж він качається по землі й виє від болю...
Вона переставала прати й вибалушеними очима встрявала кудись у куток.
Потім приходила в голову думка, яка трохи опритомлювала: "Я ж найголовнішого слова не сказала! Мабуть не буде нічого!
А як буде? Це ж таке страшне закляття"...
Нехай би вже не було нічого... Бог з ним...
Так що ж? Знов те саме? Вп’ять він, проклятий, досаждатиме?
...Ні, лучче хай здихає... а потім Орина... Микита..."
Голова у неї почала крутитися. Нервово виглядала у вікно... Навіть двічі вибігала за ворота. І, нарешті, сама не знала, чого вона хоче: чи щоб Тарас іздох у пекельних муках, чи щоб усе минулося так.
Але коли побачила, що Тарас іде цілий, нескалічений і такий само похмурий і неговіркий — ціла буря ненависті піднялася у неї в грудях. Кляла себе, що не докінчила самого головного, бо знала, що тепер — уже не зважиться більше усього того повторити.
— Бач зілля сатанинське, басурманське, ідолянське! — шипіла, оскалюючи зуби. — Такого й лихо ніяке не бере!.. Десь гинуть діти, обкладки їх задавлюють чи ще яка біда, а оцьому чортові ніщо й не шкодить. Ну, та нехай! Я тобі ще що-небудь приправлю.
Але приправляти нічого не довелося: трапився випадок, який поміг добре зірвати серце на Тарасові.
XXI
Батько поїхав з дому, погнали з хурою кудись далеко. А саме в цей час прийшли до села салдати.
Прихід салдатів взагалі відчувало село, як чуму чи ще яку пошесть. Не то офіцер чи там "фітьфєбіль", а всякий рядовий вважав себе на селі за півбожество, чув себе вправі брати все, що завгодно, а на пробу запротестувати кричав:
— Мы за вас крофь пролівалі, а ти, сукін сын, курицы жалєєш? — хоч кров проливав він тільки з носа, коли під п’яну руч товариш пику наб’є.
Тому, коли проходила чутка "салдати йдуть" — низько хилилися голови батьків дорослих дочок, далі ховала хазяйка що вартніше з домашності, а все населення готувалося до найдикіших вимог і до вислухування щодня найпаскуднішої в світі лайки.
Так було й тепер. Тільки почулося, що "салдатів ставлять" загуло, загомоніло село.
— О! Вже вп’ять салдати!.. І коли вже вони повиздихають усі?
— А що — кавалерія чи піхота?
— А хіба не один чорт?
— Кавалерія гірша. Кавалерія як постоїть у селі, то вже знай, що дві-три покритки єсть із села.
Гусари як від нас виходили саме восени, пам’ятаю. Дощ, грязюка — а дівчата всі на вулиці. Трубки заграли, коні рушили — і дівки за ними. Которі по кінець села дійшли, которі до Моринець, а були й такі, що навік потеліпалися.
-1 що воно за люди, оті салдати!.. Що наш чоловік, увійде до хати, сяде чи там постоїть — тихо, мирно. А ці влітають як вихор! Двері нарозтяж, по хаті бігає, ногами тупотить, кричить. А що вже лаються, так і не приведи Мати Божа!.. "Ды разі етта я ругаюся? Етта я любя"...
Прийшли салдати. Тихі вулиці Кирилівки оголосилися нечуваними звуками, галалаканням, похабними словами розухабистих пісень. Дітвора вся на вулиці. Десь тут і Тарас.
Піхота. Наперед вискочив кріпкенький присадистий салдатик і, сіпаючися усім тілом, вибивав танця. Пісенники вигукували якоїсь пісні. Тарас не міг розібрати слів, але уся салдатська громада громихала сміхом, як гарматними пострілами.
А перед салдатами стала, світячися у куряві, якась худа, тонка, висока постать. Тарас придивився — то була баба Угурченчиха, старчиха. Але що це з нею сталося? Тарас її не пізнавав.
Вона була завжди така тиха, нечутна. Дяку за милостиню й то вимовляла так тихо, що ледве можна було розчути. Скільки пам’ятає її Тарас, вона все однакова, убога, прибита, принижена, ходить згорблена й відчуває своє останнє з останніх місць на землі.
А от тепер щось незрозуміле трапилося з нею. Вона випросталася й виявилося, що у неї високий зріст. Така висока, що схудлі руки, якими вона трясла в повітрі, здавалося десь аж наче губилися в височині. В одній з тих рук теліпався костур, і був він жезлом грізного пророка. Волосся розкуйовдилося й вибилося з-під драної хустки. Щось кричала до салдатів, а вони минали її з сміхом і жартами.
— А щоб ви до світа сонця й не повставали усі!.. Щоб вас усіх сира земля прикрила!.. І щоб ваші матері каралися отак, як оце я через вас увесь вік караюся!.. І щоб ваші батьки повиздихали, а сестри занапастилися, як ви занапастили мою Катерину!.. Катерино, Катериночко, дитино моя!.. Та озовися ж ти хоч голосочком до мене! — і завила, завила. Зірвала з себе хустку й смикала рідке сиве волосся...
Страшно стало Тарасові. Особливо вразив контраст. Погаслі очі, несмілі рухи, прибита принижена постать... ні скарги ніколи, ні слів... Що ж підняло в землі оцю затоптану істоту, наситило гнівом, запалило очі й зробило з цієї старчихи богиню помсти, що сипле страшні прокльони на голови винуватців і має силу прикликати на них громи небесні?
А окрім гніву — яка незглибима безодня печалі в тих викриках старої жінки, в отому прикликанню Катерини, в отому вириванню бідного волосся з голови!
Тарас запитав хлопців^товаришів, що то воно все означає.
— А хіба ти не знаєш? Її ж дочку москалі звели.
— Як звели?
— А як зводять? Хіба не знаєш?
Стара Угурченчиха не виходила Тарасові з голови. Розпитувати дорослих було ніяково, але випадок поміг.
Сиділи баби на колодках, оповідали всячину і одна оповіла історію тої нещасливої старої жінки.
— Е-е. То не чудна баба, молодице, а гірка. То таке, що не дай, Господи, нікому хрещеному такого.
Тарас нашорошив вуха. Заповідалося щось цікаве. Але те, що він почув, перейшло всякі його сподівання.
То була повість великого дівочого горя. Це було одно з тих, перелитих мученичими сльозами, оповідань про покриток, яких потім так багато наслухався Тарас і які ущемили його душу навіки. З усіх людських терпінь оце дівоче здавалося йому найбільше несправедливим і болючим.
— Оця Угурченчиха — так то ж були багаті люди колись. Тепер вона старцює, а то ж усе її двори були, що ото Перемет купив.
— Отої баби?
— Отої ж. Скільки землі було, луків, лісу, скотини! І все пішло.
— Та через віщо ж?
— Через дочку. Дочка у них була, Катерина. Гарна була дівка — ще й я її пам’ятаю. Ну, й злигалася з москалем. Москалі, як оце до нас сьогодні, прийшли. До них, до Угурченків, як до багачів, охвицера поставлено — ну й...
Мати було навчає, батько погрожує, а їй що? " Він мене любить, він мене голубить, він мені, казав, дружино станеш". Так тут уже нехай хоч десять батьків говорять — усе одно. То, було, ховалася, а то пішло на одкриту: як смеркло — зараз у садок. Мати кличе вечеряти, а дочка цілується у вишняку. А далі так уже й на вулицю проти нього почала вибігати — зустрічає, бач, свого Івася. А він, мо’, й не Іван овсі, а тільки так сказав дурці.
Мати плаче: "Що ти робиш, доню? Та люди ж сміються, пальцями показують..." "Нехай, ка’, сміються. Я щаслива, а більш мені нічого не треба!"
Он ба’, як вони вміють вговорити!.. Аби я була щаслива, а там на весь світ мені наплювать. І на батька й на матір.
Та так воно йшлося, поки салдати стояли. А як виходили — Катерина вже й сором забула: привселюдно кинулася своєму охвицеру на шию. Парубки свистять, тюкають! "Накривайсь, кажуть, а то ми тебе самі на смітнику накриємо".
Покрилася Катерина, а все ще не журиться. "Ну що ж, каже! Ну й
покрилася. Не я перша, не я й остання.
За милого любо й потужити. Перетерплю трохи, а там він вернеться, стану московкою і все лихо забуду".
— Ну звісно, що це вона тільки так хвабрує, а воно несолодко в покритках. Дівчата зійдуться на вулиці, співають, а тобі зась. Або до криниці посходяться. Щебечуть, як сороки. Регіт від криниці розлягається, а Катерині нема іуди ходу. Опівночі треба по воду йти, щоб ніхто не бачив. Прийде до криниці, стане під калиною, поспіває жалібно, та ото й усе.
Мати як з хреста знята ходить. Хоче думати, а, може ж, воно так минеться, а, може ж, Господь пронесе. Коли ні... вже й черево обозначилося. А там і обродилася дівка, колише у запічку.
Тепер уже й мати не виходить на вулицю. Бо як тільки вийде, баби й розпочнуть:
— Ну, як там твоя? КолипшТ
— А колисочка не скрипить?
— Чого вона скрипітиме? Салдат підмазав добре...
— Глядіть, баби, що вона його й не колише, а прямо муштрує. Щоб воно одразу муштру знало. Бо то ж салдацький ребйонок...
— А яке воно? У батька — чорнобривеньке? Хоч би винесла коли показала онука...
— За все благодарить Господа. Воно й тут, хвала Богу, що придбала дівонька. Зуміла, бач...
Горить бідна мати від сорому. Прийде додому, та вже й дочки не жаль.
— Ну, доне? А де ж твоє весіллячко? Де твої світилки з дружечками, де твої старости й бояри, коровай, шишки?
Говорить, а сама плаче-плаче, як не зійде сльозами.
