Тарасик - Хоткевич Гнат

Жезл бо есть злобы искоренитель и насадитель добродетели".

На другій стіні був у тім же дусі, тільки чіткіший щодо уживання отого жезла:

"Бій сина жезлом — и отженеши жестокосердіе его и, яко плевелы, отбіеши злокравіе его. Слезы его ползу ему содъявають, яко же дождь благовремененна ниву Господом излиянный".

Був напис і з досить яскравими практичними порадами.

"Не наступай на лице силного человъка да не вдадеши въ съть, яко ластовица въ кохти ястребу".

А були й такі, що властиво не повинні би знаходитися на шкільній стіні. Видимо Богорський, вибираючи тексти, менше справлявся з вимогами педагогіки, а більше із своїм власним смаком.

"Сумъ женьськъ — аки оплотъ до вътру стоить: вътрн повъють — и оплотъ отпадетъ".

Для букварників часом виносив Богорський стару потріпану книгу, де до кожної літери додано було моральну сентенцію, що розпочиналася, власне, з даної букви.

— Ось, дивись — "добро" бачиш? І до нього наука приписана: "Добро єсть божественный писанія прочитати и сим просвъщати, а о невъдущихъ вещех у мудръйшихъ со смиреніемь вопрошати". Бач? А хто є наймудріший усіх? Учитель само собою! От його й треба питати со смирєніем!..

Або от, дивіться, "слово". А наука: "Сиди кръпко, пиши гладко и не описливо, мастера не гньви, а себь побоевь не чини". Бачиш, як сказано? "Майстера не гньви". А хто ваш майстер? Я!

— А от! А от найкраще! "Учиться а не лениться! Мастера чтити, а могорцу не жалъти и горести претерпъти. Аще горести не вкусити, то и сладости не видати"... Бачите? Усім треба "горести вкусити".

— Оотіпе! А що то означає "могорцу не жалєті"?

— Це означає, щоб учителеві не жаліти могоричу. Бо учитель труждається, вас, столпи неотесані, до ума доводить, а ви он ба! Скільки вже ходите, а хоч би одна собача душа раз принесла. Батьки ваші чи такі скупі, чи недогадливі, чи чорт їх знає, які вони й єсть.

Втім Михель (і учні проміж себе почали його так звати) і без "могорці" часто являвся до школи п’яний. Правда, бувало таке і з Совгирем, але, насамперед, не часто, а по-друге — Совгирь під хмелем був іще добродушнішим,

ніж тверезий. Бачити його напідпитку було для учнів "одно удовольствіє".

І зовсім не таким був Михсль. П’яним він ставав, як звір. Це вже було не те ритуальне биття совгирівське, що входило невід’ємною частиною в програму навчання — це було прямо катування. Стогін стояв у школі під час розправи Богорського з учнями, бо бив він без усякого милосердя. Бив не тільки різками, а й ремінним нагаєм. Бив ребром лінійки, ставив голими коліньми на гречку, а в руку давав півпудову псалтирю. Коли ж озвірювався до останнього, то бив дітей так, що вони підпливали кров’ю на підлозі, тратили притомність.

Село глухо загомоніло. То один, то другий учень, приходючи зі школи, показував дома наслідки педагогічних прийомів нового дяка. Матері жахалися, кляли всі науки на світі й усіх учених.

Чоловіки спочатку приймали це рівнодушно, виходячи з тої засади, що науки без биття не буває, і що, може, й помилився чоловік, передав куті меду — так хіба ж не доведуть?

— Он у мене тільки четверо та й то... А там же ж їх двадцять п’ять.

Але коли такі помилки почали повторюватися занадто часто й носити систематичний характер, чоловіки похитували головами, а при зустрічі лагідно ‘казали Богорському:

— Ти б, знаєш, там той... не дуже... А то... так же ж ніззя...

Богорський огризався на лагідність.

— Я в ваші діла не мішаюся — не мішайтеся й ви в мої.

Дядька се зачіпало. Потроху він починав тратити лагідність.

— Діла твої, а дитина моя.

— А коли ваша, то беріть її собі, поставте на покуті й цілуйте в...

Після такої репліки Богорський шмигав або в дім священика, або в ограду церковну чи в двері школи.

Та прийшов час, коли це перестало помогати. Один з молодих батьків (вони більше ревниві на грунті поняття, хто має право бити їх дитину) після подібної репліки Михеля не дав йому обкрутитися, а зручним рухом схопив "за леверджет" та так трусонув священнослужителя, що той аж зубами клацнув.

— Слухай, сукин син! Як ти ще посмієш мою дитину катувати, то я тебе так придавлю, що й тельбухи з тебе повилазять.

Дивним дивом, але це не поправило відносин Богорського до дітей. Він став після цього тільки обережнішим. Але не в биттю, а в стрічах із батьками.

Баби надумали піти із скаргою до отця Григорія, але той узяв Богорського під свій захист. Правда, в присутності отця Григорія Богорський доказувався зовсім іншою людиною: і зітхав смиренно, піддакував, а при якійсь особливо мудрій сентенції священика підіймав очі вгору, мовби в неповторному захваті. Засоби примітивні, а от мали скуток.

Коли отець Григорій довідався, що баби прийшли скаржитися на Богорського, махнув рукою. Правда, баби невміло підійшли до вирішення справи.

: Ну б’є ж прямо без милості... І що воно за школа така, що такого й не чувано й не видано...

— Ну, ну... То матерям завжди так здається, ніби школа так уже й хто й зна що. Ідіть, ідіть собі... Я розпитаю, я скажу — йдіть.

При нагоді питав Богорського, в чому там річ, а той, смиренно зітхнувши, сказав:

— Що ж... То матерям завжди так здається, ніби школа так уже прямо хто й зна й що...

— Во-во-во-во! І я ж їм так само казав. Але все ж ти там... полегше якось...

— Я й без того легко — хіба я не розумію? Прикажете — й зовсім не буду займати. Тільки ви самі ж розумієте — чи можна ж з оцією мужвою що-небудь зробити без биття? Це ж не те, що, скажім, ваш Ясь... дитина образованих родителів... що їй досить одно слово сказати — і вона розуміє. А то ж дич!.. Узяти пеньок викорчувати у лісі й принести до школи.

— Да, це правда, але все ж... Нехай не лізуть більше до мене із своїми глупими жалобами.

Богорський обіцяв, а приходячи до школи, виміщав то все на учнях. Бив так, що один по одному стали відставати учні від школи.

— Та нехай вона провалиться! Хай вона згорить, тая школа, коли в ній мою дитину так катуватимуть. Рідний батько ніколи так не бив, а то зайда якийсь знущатиметься. Не ходи, Семене, й квит.

І Семен не йшов. І один Семен, і другий. Школа запустіла. Зосталися найтерплячіші або ті, кому дома було ще гірше. Зостався й Тарас у тім числі.

ХУП

Смерть матері пусткою зробила рідну хату. Всякий інший хлопець, не пішовши до школи, зостанеться дома. Ніби з серцем, а суне йому мати шматок пирога: "На! І коли ти наїсишся?" Але це тільки форма, груба форма. А пиріг теплий і тепла рука його сунула.

Тарасові ніхто не суне пирога в руки. Батька ніколи немає вдома, а хоч і прийде, то батьки звичайно пирогів не роздають. Та просто й напекти тих пирогів нікому — і Тарас волів іти до шкоди.

З биттям він ще міг би примиритися — якби було во ім’я чого. Та, власне, в тім біда була, що школа перестала бути принадною. За часів Совгиря Тарас першим прибігав до школи й останнім з неї виходив. Кожен день чув, що йде вперед і в читанню, і в письмі — і от тепер нічого з того.

Для Бошрського не існувало індивідуальностей. Для нього мукою було навіть розділення на дві групи, а не те що виділяти там когось позагрупово — і Тарас мусів повторяти пройдене. Йому було нудно.

Коли він заїкнувся було, що він усе це знає — дістав нагаєм по плечах. Це вже й була відповідь. Другий раз Тарас того не повторяв — і школа втратила для нього не тільки привабливість, а й смисл.

Раз трапилося, що він прийшов до школи дуже рано. За часів Совгиря, особливо останніми часами, таке траплялося частенько: Тарас приходив рано, помагав Совгиреві у немудрім його господарстві, а при тім велися бесіди. Ради них і приходив Тарас зарані.

По інерції прийшов і тепер. Двері до покою дяка, звичайно, замкнені, тепер були одчинені. Тарас заглянув.

Богорський спав на ліжку, звісивши голову вниз і важко хропів.

Тарас увійшов до хати й з цікавістю розглядався. Зовсім не так, як у Совгиря. У того було по-простецькому, а тут були якісь претензії.

На стінах порозвішувані картини, здебільшого жіночі фігури, часом одягнені, часом ні. На стіні коло ліжка килимок, а на ньому теж картинки, тільки вже в

рямцях. На столі мережаний глечик, а в ньому якісь засохлі квіти. Коло глечика купка мідних грошей. Очевидно, вийнято жменею й покладено.

Блискавкою проноситься в голові Тараса думка, що він бачив у корчмі сірий папір... Серце забилося... В наступну мить Тарас взяв п’ятака, що лежав зверху, й навшпиньки вийшов.

І — дивна річ! — не почував ані найменших докорів сумління. Спокійно пішов до корчми, купив паперу. Дома взяв голку й зробив собі зошит. Оринка спитала:

— А до школи не йдеш, Тарасику?

— Ні, — односкладово відповів і шив далі.

Потім пішов у Желехів садок. День видався напрочуд теплий. Аж дивно було такої пізньої осені.

У бур’янах домостив собі із сухого бадилля сідало й сів малювати.

Чув якесь невимовне блаженство. От він сам, ніхто не заглядає, не мішає. Над головою небо, паперу багато — і олівець мов сам ходить по сторінках.

Тарас кожну сторінку обводить візерунками. То орнамент із листочків, хрестиків, косих лінійок та кружечків, то якісь деревця, ніби ялинки, а то невидані якісь звірі з роззявленими пащами й роздвоєним язиком, як ото жало * у змій малюють.

Потім почав у ті рямця вписувати вірші. Писав чомусь не скорописсю, а як у друкованій книжці.

Першу сторінку записав, у пам’ять Совгиря, Сковородинською псальмою: Всякому городу нрав і права,

Всяка імієть свій ум голова,

Всякому серцю своя єсть любов,

Всякому горлу свой єсть вкус таков.

Совгирь любив співати цю псальму. Заспівав і Тарас... Уявився йому "старчик Сковорода, як він сидить у полі під самітним деревом і грає на сопілці... Жайворонки дзвенять над головою, коники цвірінчать, синенькі волошечки з жита виглядають, мов цікаво їм подивитись — а хто ж то так добре грає?"

І Тарас аж наче відчуває той настрій душевного спокою й гармонії з своїм богом, із природою. Не йому, малому, було зрозуміти старого філософа, а от щось відчував.

На другій сторінці почав писати колядку;

Гей! Вечір добрий, пане господарю від тебе!..

Гей! Одчинь, одчинь двір-ворітечка до себе!

Гей! Як одчиниш — добре, учиниш,

Біг тебе зове на порадоньку.

І зразу стала перед очима гучна парубоцька громада. В нових свитках, в густо змазаних дьогтем чоботях, волосся щедро намащене.