Тарасик - Хоткевич Гнат

Згорнувся отой омофор незримий, що огортав цю убогу хатину й оберігав від холодів душевних. Згас невидимий світильник, що огрівав усе і світ божий робив приємним. А натомість внутрішня тьма й безпорадність спустилися, мов хижі птахи многокрилі, й чорним покривалом погасили всяке світло у хаті. А від того стало в хаті темно, холодно й непривітно. Сірість виступила з усіх кутків, а в тій сірості ходять окремі, нічим не зв’язані між собою люди.

Он батько... До краю прибитий життям, а від того далекий і наче аж чужий... Он Микита, зовсім уже нічим не зв’язаний з дітьми, Ориночка суетиться поміж тими різнонастроєними таборами, але що вона може зв’язати? І всі зостаються окремі, кожне само по собі. Розв’язався той пояс, що єднав їх усіх в одно ціле, ім’я якому було сім’я.

Найбідніша з усіх була, мабуть, Марійка сліпенька. Дуже сумувала за Тарасиком ті два дні, отже страшенно йому зраділа. Зараз же поділилася:

— Я ходила до мами! Сама!..

Це слово "сама" вимовляла з особливою гордістю.

— Кликаля, кликаля маму, а вони не йдуть. Так я заплякаля та й пішля...

У Тараса сльози навернулися на очі.

— Ходім іще до мами, — шепнув сестричці.

Дівчатко закивало своїм худеньким розумним личком і зраділо. Тарас узяв за руку й пішли.

Осінь пожовтила убори дерев, де-не-де вже шелестіло листя. "Шелестить пожовкле листя", — прийшло на думку Тарасові й він чомусь ледве помітно усміхнувсь.

На матусиній могилці ще лежали квітки, що поклала Катря, але стали брудні й розтріпані. Тарас сів біля могилки, Марійку взяв до себе на коліна. І сиділи так, двоє сиротят, під осіннім небом коло свіжої могили матері...

Мала тулилася до брата й просила:

— Талясику! Поклич іще ти мамусю. У тебе гольос дужчий, то може вони почують та й прийдуть. Бо тітка казаля, цо вони дале-еко-далеко...

Тарас нічого не відповів. А потім простими словами почав говорити сестриці, що мати вже не прийдуть ніколи-ніколи, але то нічого... Зате їм там гарно. Там сад є — хіба ж такий, як оце? Усі садки на нашім кутку як скласти докупи, так і то більший. А дерева там які!.. Таких ми й не бачили ніколи. І янголи там ходять і співають, краще як у церкві. І зіроньки над головами близько, так що можна зняти зіроньку й полюбуватися. Але треба зараз же класти назад, бо довго не можна руками лапати. І птиці там золоті, зими ніколи не буває,

люди ходять завжди в чистих сорочках.

— А хто ж їм пере? — тихо спитала Марійка, а Тарас не знайшовся, що на це відповісти.

— Ходім у поле та нарвемо свіжих квіток мамусі.

Потім згадав, що Марієчка ж не побачить.

— Я буду рвати й давати тобі, а ти носитимеш — добре?

Марійка тільки підняла на нього своє ощасливлене личко. Ще ж ніхто не ходив із нею у поле й не рвав квіток.

...І поточилося життя. Сіре, як небо осіннє, переточене нуждою, мов шашелем. Нема вже ні свят, ні буднів — однакова гуща й тьма, у якій нестямно бродять люди, наче з зав’язаними очима.

Єдиними днями просвітку були дні, коли прибіжить Катря. Мов веселішим полум’ям вогонь тоді в печі загориться, мов шибки пояснішають, легшим стане для дихання густе й ніяк не запашне повітря хати. Вона всіх обцілує, обчеше, голови помиє, сорочки білі поодягає, попере брудне шмаття. Вона вислухає діточі скарги, обітре гіркі дитячі сльози, всіх розважить, усьому дасть хоч хвилевий, хоч тимчасовий лад.

1 дивиться на свою сестру Тарас розумними очима, а в душі запечатується святий образ женщини... Женщини всіх скорбящих радості, женщини тихого спокою, женщини олицетворения ласки, добра і чесної правди. І цей образ ь зостався навіки в Тарасовій душі. Бачив потім Тарас багато женщин, але рівняв їх усіх тільки до того образу Вселюбящої.

XII

Єдиною відрадою для Тараса була школа. Там, серед певних обов’язків відпочивав від хатнього неладу. Совгирь і взагалі по-особливому до нього ставився, а тепер то й зовсім.

Часто, бувало, Совгирь відпустить усіх хлопців, а Тараса зоставить — і тоді між учителем і учнем тягнуться довгі бесіди на прерізні теми. Там і історія, там і поезія, а найбільше спомини самого Совгиря із його дійсно різнородного життя. Особливо любив Совгирь згадувати свою семінарію.

— Гарні були часи. Усе місто, весь Переяслав жив семінарією. Кожне знало, що в семінарії робиться, що кожний професор читає. Дядьки, деякі міщани, були дуже биті в семінарських науках. Бо він ото держить семінаристів на кватирі не рік, не два, ну й наслухається. Як почне який критикувати проповідь, так куди тобі твій професор!

-"Тут, каже, приступ несорозмірний темі, от що. І розділення неповне, я би сказав..." Та як піде, як піде!

Особливо там один був... Харитон Петрович. То як захочеться, було, попоїсти та випить — зараз до Харитона Петровича!

— Здрастуйте, Харитоне Петровичу!

— Здоров, здоров. А що скажеш доброго?

— Та... не знаю як і сказать... Задав професор проповідь, а я не тямлю як до неї й приступити.

— А яка тема?

— Та дуже трудна тема...

— А саме?

— "В злохудожну душу не внидеть премудрість"...

— А-а-а! Тема, брат, здорова. Жінко! Ану пошли там за півквартою. А то тут тема дуже трудна. Ну, що ж ти в приступі думаєш писати? Так ти ж там, жінко, і яєшеньку спраж... а то тут, тема...

І Совгирь сміявся, як дитина. Взагалі він був такий здоровий, дебелий, а сміявся іноді якось зовсім по-дитячому. І цей сміх роззброював: на Совгиря не можна було сердитися.

Але як не дружили учитель з учнем, а субітки діставав Тарас справно. Часом, під добру хвилину казав Совгиреві:

— Ьотіпе п^ізіег! Завіщо ви мене б’єте? Я ж усе знаю, уроки вчу, не балуюся, а ви б’єте. Совгирь аж хмурився на таке.

— Не нами, брат, установлено — не нам і мінять. В найстаріших уставах шкільних уже говориться, що по суботах дидаскал має дітям давати "по чашу школьной іспити"... Оце й єсть твоя чаша школьная, а ти ремствуєш.

1 субітки йшли далі. Але це не порушувало гармонії добрих відносин, аж порушилося зразу все.

Отець Григорій мовчав про стихарного дяка, і Совгирь трохи наче заспокоївся. А, може, ж таки й мине чаша сія.

А вона не минула. І прискорив її один цілком дурний випадок.

Як ото вище говорилося, корчемні діла у богоспасаємій Кирилівці були не зовсім ладні, а Хаїм чим далі старався їх іще більше зіпсувати. Горілку поділив на два сорта. Перший сорт підправляв тютюном і брав удвоє дорожче. А другий сорт, то була вже така смердюха, що й носа до неї навернути було ніяк. Купити ж на стороні — забудь і думать. Десь понабирав собі підручних, вони нишпорили по всьому селу й якимось духом святим чули, хто має чужу горілку. Налітали, конфіскували, а економія потім доймала мужика штрафами.

Але цього було мало. Згодом корчма присвоїла собі право просто заходити до селянина от так, без усякої оказії, й робити формальний трус. Не без того, що й пропадало дещо при таких нальотах. Не без того, що траплялося й пролиття крові, хоч би тільки з носа. Не без того, нарешті, щоб не траплялися й комічні випадки, як наприклад такий.

Налетів Хаїм на п’янку. Але господиня зарані приготовилася: прив’язала до пляшки з "чужою" горілкою шнура і як тільки Хаїм у двір — обв’язалася тим шнуром під спідницею й пляшка повисла між ногами.

Баба ходить по хаті, серйозним тоном обзивається до людей, а люди прямо аж лягають зо сміху. Хаїм чує, що тут щось не так, а знайти нічого не може. Так і плюнув.

А як тільки вийшов — регіт мов грім понісся йому вслід, бо баба торжественно витягла пляшку.

Довго дядьки потім хвалили ту горілку.

— Така, брат, міцна стала!..

— Ще б пак! Духом напиталася!..

Що помічав нарід, так це те, що до Совгиря Хаїм не дотикався. Вже казав дехто:

— Чи ти з ним у кумпанії, Совгирю, що він тебе не питає?

— Я слово знаю, — сміявся Совгирь.

Але прийшла черга й до Совгиря. Раз його не було в школі, сиділи самі учні. Коли являється Хаїм із усією своєю гвардією.

— Де дяк?

— Нема.

— А де він?

— Не знаємо.

— А коли вернеться?

— Не знаємо.

— А горілка в нього чужа є?

— Не знаємо.

Хаїм сміло пішов до дякової кімнати (Совгирь ніколи не замикав свого помешкання від учнів), за ним поняті, а хлопці стовпилися у дверях.

Хаїм почав вітрити, як вижель, носом; нишпорив усюди, але горілки не було. Натрапив на замкнену скриньку. Мацав її з усіх боків, постукував, нюхав, але відбивати замок побоявся. Пішов.

За деякий час вернувся Совгирь. Очевидно, хлопці йому все розказали: і що був, і що трусив, і що ліжко перевертав, скриньку витягав.

Совгирь усе це вислухав.

— Так. Ну, біжіть же, хлопці, додому, бо сьогодня вже навуки не буде. А ти, — звернувся до самого розбитного, — біжи до корчми, виклич потихеньку Хаїма й скажи, щоб прийшов, скажи, дяк п’яний, під полою приніс якусь пляшку й говорив нам, щоб ми, боже сохрани, нікому не казали.

Хлопець був розторопний, одразу зрозумів свою ролю — й побіг. Учні ж хоч і мали право йти додому, але ні один не використав того права. Стовпилися коло школи в передчуттю якоїсь трагедо-комедії.

На вудочку клюнуло: Хаїм бистрими кроками на чолі свого війська простував до школи. Учні піддратовували.

— Дяк вільну горілку привіз! Дяк вільну горілку привіз!

Але як тільки Хаїм відчинив двері, якась невидима сила потягла його за патлі всередину, двері зачинилися, а поняті з соцьким зосталися, вирячивши очі, по цей бік.

Втім вони скоро зрозуміли, в чім річ, бо з хати почувся несамовитий крик Хаїма:

— Гевулт!.. Гевулт!.. Рятуйте! — і ще якісь неясно вимовлені слова.

Поняті — народ понятливий (на те ж вони й поняті). Поцокали-поцокали в

двері ціпками, соцький крикнув для порядку разів два:

— Ей, хто там? Одчиняй!

Але то все для форми. Позакурювали люльки, стоять, дожидають. Почали люди зіходитися. Теж стоять, підсміюються, подають репліки.

Якимось чином про те все довідалася корчма й сипонула до школи всім своїм населенням. Позбігалися, гвалтують, жестикулюють, а підійти ближче бояться.

Нарешті двері до храму "навуки" розчинилися, звідти куберем вилетів зіло потріпаний Хаїм, а за ним, акі Голіаф на побойовищі, розчервонілий Совгирь. Побачивши корчемне населення, гаркнув:

— А ви чого тут стовбичите? Ану марш!

Військо з криком урозтіч. А тут іще парубки підскочили. Словом, як казав потім Совгирь, штука вийшла "нехвормальная"

Правда, результати показалися блискучі: як одшило Хаїма з того разу від приватних ревізій.