Тарасик - Хоткевич Гнат

А Совгирь зробився героєм села.

Отець Іван при стрічі сміється:

— Що це ти, Совгирю — на Амаліка ходив?

— А ходив, батюшечко.

-1 ребра йому сокрушив?

— Та Бог допоміг.

— Ну, дивись же, щоб чого не було. Це ж треба отцю благочинному донести.

Совгирь почухався.

— А може обійдеться?

— Ні, ніззя. Треба. А то як стороною дізнається — гірше буде.

— Так може хоч би ви це зробили, а не отець Григорій?

Добре. Все одно отець Григорій боліє, то мені треба бути у отця благочинного.

Побував. Коли після того побачив Совгирь отця Івана у церкві, питав:

— А що сказав отець благочинний?

— Та питав чи добре побив. Я, кажу, сам не бачив, не чув, що рук не жалів. А благочинний сміється.

Так, здавалося, на тому й присохло, а воно вийшло не так.

XIII

Насамперед невдовзі приїхав Майорка. Хаїм, очевидно, зумів йому все розмалювати, а після того* всі бачили, як Майорка пішов прямо до отця Григорія. Кажуть, ніби перед тим послав йому голову цукру, бо розпитувався, що батюшка любить, йому сказали: солоденьке.

Як вони там балакали, хто й зна, а тільки розсталися великими приятелями. Провожав отець Григорій Майорку аж на ганок, стискав дебелу руку і говорив — це вже всі чули.

— Не турбуйтеся — я його вижену.

Дівчина Хвеся, що служила у попа, дорозумілася своїм умом, що тут іде річ не про кого, як про Совгиря, і тихим вечерком пробіглася до школи — дати знати запорожцюватому дякові, що отак і так батюшка говорили. Вертала Хвеся пізно...

На другий же день отець Григорій закликав Совгиря до себе і дав волю своєму красномовству. Чого там тільки й не було говорено. І такий ти і сякий ти, і не шануєш священого сану, виправляєш бешкети по селу, соромиш своє званіє, до стиду приводиш своїх пшеложоних.

— Тобі не місце в храмі божім! Тобі тільки з ножакою на шлях виходити — от твоє діло!

Та як пішов, як пішов... Замовкне трохи, передихне — і знов. Аж упрів, бідний піп.

А Совгирь... Такий він здоровенний, а стоїть перед паршивеньким попиком та тільки червоніє й нічого не скаже на свою оборону.

А міг би дещо сказати. Міг би сказати, що ви, батюшечко, або не знаєте, або вдаєте, що не знаєте, як то наша братія дяківська дійсно часом паскудить своє званіє. Що таких, як я, ви, чого доброго, багато й не знайдете. Що викинуть мене, ви викинете, але дивіться, щоб не виміняти шило на швайку. І ще багато дечого міг би сказати Совгирь, але він був несмілий з начальством. У полі, у лісі, на морі нарешті — він почував би себе інакше. А в батюшчиних покоях

(там і покої не які...) терявся.

Прийшов до школи — не сидиться в школі. Тоска така напала. Пішов до корчми, а там, як на злість, нема нікого. Совгирь сів сам: прийде ж хто-небудь, не буде ж корчма порожня.

Хаїм чортом дивиться — ну, та наплювать.

Але бісова душа, не втерпів, щоб не вколупнуть. Наливає якійсь дівчині квартирку, а сам:

— А що це, пане дяче, я чув, ніби ви хочете від нас нарокувати?

Ех, скипіло серце у Совгиря! Підійшов близько до шинквасу.

— Знаєш, що я тобі скажу, Хаїме? Як я буду виходить з цього села, так ти ще днів за три перед тим ушивайсь куди хоч. Щоб я й духу твого не почув, не то що на очі бачив. Бо як тільки попадешся мені на очі, то будь ти хоч за залізними гратами, а я тебе достану. А як достану — тоді не погнівайся. Чув? Оце ти пам’ятай. А тепер сиди за своїм шинквасом і мовчи. Держи, як то кажуть, язик за зубами, а сорочку між ногами.

Під вечір корчма почала наповнятися. Були й свої, були й сторонецькі люди. Совгирь усіх угощав і приговорював.

— Пийте, люди добре, бо вже недовго мені з вами напиватися.

Приятелі потішали, що це все дурниця й що вони заступляться й не дадуть,

але Совгирь знав ціну корчемним обіцянкам і не дуже то на них уповав.

-1 чого ти, Совгирю, не видряпався на попа? Що неначе й голова в тебе не з бурякового насіння, і людина ти тямуща, а от так поневіряєшся, що всяке г... над тобою коверзує. Я ж так думаю, що ти не гірший нашого батюшки будеш по навуках чи як?

— Я вищий від нього по навуках! Бо я був в академії, а він тільки семінарист. Але що ж я зроблю, як нема долі?

Совгирь безнадійно махав рукою.

— Я вже сам думав не раз, а чи не пішов я у науку зря? А, може ж, це зовсім не моя дорога! Як то у вірші говориться:

Не пнись, що тобі не дано од Бога —

Бо без Бога, як то кажуть, ні до порога.

Сели не рожден — не сунься в науку.

Ах! Многіє через тоє впали в вічну муку!

Не многих мати породила к школі.

Хочеш блажен буть? Будь сит в твоїй долі.

— І я думав про себе: може ж, і ти не в свій талан вліз? Так роздивлюсь-роздивлюсь — наче ні. Навука йдеть мені легко. Скільки то я навук проізойшов! Я все знаю, що по нашому званію знати надлежить! Вісім гласів на "Господи возвах"? Знаю! Вісім гласів на "Бог і Господь явися нам"? Знаю! Вісім гласів на ірмоси? Знаю! Самогласний спів? Знаю! І на псалми і на ірмоси. Подобное піниє? Знаю!..

Люди сміялися.

— А неподобное знаєш?

Реготав і Совгирь. Хміль брав своє.

— Неподобное — це корчемное которое. А подобное — це коли різні слова на один глас ідуть. Поняв? Це, брат, штука мудроственная і не всякий може. От спитай якого хочеш дяка. А я знаю!.. А от — нема долі.

І звісивши свою буйну голову, Совгирь декламував.

Хто на цім світі без долі вродився,

Тому все світ марне, як колом, точився.

Літа плинуть марне, як бистриї ріки,

Часи молодиї — як з дощу потоки —Все те марно минає...

Вірш був жалібний і ще жалібніше читав його Совгирь. Розжалобив геть чисто усіх у корчмі.

Що я кому винуват? За що погибаю?

Нігда од злих чоловік спокою не маю.

Ненавидят, гонят, б’ют, живцем пожирают,

Як яструба на бідную птицю, нападают.

Ні скритися не могу, ні явно прожити.

Явно — гонят, тайно — б’ют, підкладают сіти,

Лютим огнем, простію палают без міри,

Метаются на мене, як лютиї звіри,

А що кому за вина? Якая причина?

За то гонят, за то б’ют, що я сиротина.

І ця сиротина дванадцяти вершків росту плакала сама і всю корчму ввела в плач.

— Чуєш, Совгирю? От будь я трижди проклят!.. Я ж що кажу? Я ж кажу —ех!.. Давай вип’ємо!..

А Совгирь ридав:

— Сиротина я, сиротина!.. Бл у каюся й родини не маю... На чужині пробу ваю й вік свій теряю... Ніде місця не можу нагріти. Думав, що може тут бурлацького віку доживу, а от... Настав на мене акі васіліск, а що я йому зробив? І де та правда на світі? Нема в світі правди!.. Правди не зіськати, бо тепер неправда звикла правдувати.

— Істинно, Совгирю! Ну ти не біспокойся: ми все зробимо!

їм справді здавалося, що як насунуть вони усією корчемною ратією, то ніякий піп не витримає. Але Совгирь мало вірив.

— Знов тулячка, знов блукання, знов нема свого кутка, знов під чужими плотами чужих собак дражнити. Ех, собаки, собаки!

І вдохновенно, піднявши руки, зарецитував:

Хто в псах кохається — сам псу ся равняєть!

І не токмо псові єсть подобен, а і демону надобен!

Вірним не достоїть тих бестій любити —Но добро б, гди б мощно, і з світа псов скоренити!

Приятелі не згоджувалися.

— Дурне ти плетеш, Совгирю. Пес — то божецьке сотворіння. Його Господь создав, щоб він пользу чоловікові призносив, а ти хочеш розумнішим Господа Бога буть.

Совгирь обняв свого сусіду й говорив йому прямо в лице.

— 1 чого я такий бездольний чоловік на світі уродився? Цілий вік б’юся, шукаю, кличу. Доле де ти? Доле — де ти?.. Нема ніякої... А святе письмо, бач, каже: "іщите і обрядете..." Ма’ть і в святому письмі є брехні багато, прости, Господи, мою грішну душу, що я согрішаю, окаянний...

І пили, й обнімалися, й цілувалися. Совгирь згадав місце свого учення —Київ.

— Ох і місто, брат ти ж мой!.. Вулиці дошками вимощені!.. А у Софійському соборі гробниця, що на ній самого золота тисяч на дві. Богомольці думають, що це сама Сохвія лежить, а воно Макарій, митрополит київський, га-га-та!..

Дядько Свирид, отой чудила, каже, що він теж був у Києві, але там самі відьми.

— Окрім відьом там ніхто й не живе. В кожному домі є відьма. І нас сподобив Господь одну впіймать. Сиза така. Потім вона обернулася в коня й ми продали її за п’ятнадцять рублів серебра.

Совгирь сердився й казав, що це брехня. Свирид серйозно настоював на своєму, а потім почав запевняти, що всі дяки брехуни й нікому з них не можна вірити.

Совгирь кип’ятився й запевняв, що дяк дякові різниця. Що бувають дяки вчені, академісти.

— Отож учені саме брехуни й єсть, — незворушно стверджує Свирид. — Він по своїх книгах ще лучче неграмотного брехати вивчається.

Совгирь сердився й ліз уже битися. Його старалися втихомирити.

— Та кинь, Совгирю! Хіба ти не знаєш Свирида?

— А чого ви його держите? Ви його пустіть — йому й так уже до штанів нагнало.

— Мені нагнало? Мені? Я зроду нікого не боявся!

— Окрім попа, — вставляє Свирид.

Аргумент попадає прямо в дучку. Совгирь стовпіє.

— Окрім попа... це ти правильно, Свириде...

— Такого глистяка боїшся. Та я б на твоєму місці взяв би його за недокісок, всадив голову між штани та як напарив би!..

Совгиря безмірно радує таке співчуття. Він уже бачить в особі Свирида найкращого свого прихильника й лізе цілуватися. А Свирид осміхається: забавно йому, що всі люди ляльки, а він, Свирид, стоїть збоку й смикає за верьовочки.

Совгирь уже зовсім розм’як. Реготав без толку, а потім почав молоти всяку рифмовану єрунду.

— Як їхав я з Тули, єгда сідали на сідло кури. І прийшло мені на ум заїхати в Капернаум. Там прийняв на себе труд — ганяти чужих коней на пруд. А як раз із пруда йшов — на путі кудись зайшов. Пропив коня, що був весь в міня, пропив віз із хомутом, черезсіделень з кнутом, дугу з віжками, вузду з махрами, чулки з сапогами, мішки з пирогами, трубку з чубуком, кисет з табаком, мать ти моя родная!

Потім верзякав якісь вірші про Єву, яка

Яблучко строщила І за один плод Увесь народ У пекло втащила. 1

Настали для Совгиря дні печалі. Заняття в школі якось самі собою припинилися, хоч хлопці регулярно з’являлися в призначену годину. Час минав у взаємних бесідах. Показалося, що учні навіть люблять Совгиря — і це його хоч трохи потішало. В діточих очах він бачив щире співчуття, і коли б воно мало силу, Совгирь певне зостався б у Кирилівці.

Настрій у Совгиря був елегійний, й тому він часто читав або декламував перед учнями всякого роду вірші. Здебільшого то були жалібні скарги на погану долю, гоніння людей і таке інше.

Годі вам шуміти Зелениїлуги!

Годі, серце, мліти З незносної туги.

Як цвіти прекрасні Скоро одцвітають,

Так нас молоді літа Скоро покидають.

Пройшли літа скоро.

Як бистриї ріки —А я живу при нещасті Через усі віки.

Віють вітри у степу,

Запрету не мають,

Ідуть мислі вдень і вночі Спокою не дають.

По селу рознеслася чутка, що піп виїдає Совгиря з Кирилівки.

Само собою, всі були на стороні дяка, але...