Тарасик - Хоткевич Гнат

Що сталося? Чому ще так недавно підіймалися оці руки, дивилися оці очі, чувся ласкавий голос, а тепер от нічого того нема? Що сталося? Що відбулося?

Тараса почав клонити сон. Він роздирав очі й старався прогнати дрімоту. Коли це йому удавалося на хвилинку, він тоді чув мов крізь туман: "Нехрещену дитину треба ховати під порогом... воно там перехрещується... бо ми ж ото робимо хрест ногами..."

І знов пєлена дрімоти. Потім заснув і вже нічого не чув.

X

Вранці прокинувся досить пізно. За ніч відпочив і лежав от так просто, у своїй хаті, під своєю свитою.

Знадвору чулися то удари сокири, то ляскіт пили. Тарас догадався, що то роблять труну матері — і одразу кольнуло його в серце. Свідомість усього, що сталося вчора, затопила істоту, стало нестерпно гірко. Так, що хотілося кричати.

Ось він, перший день, не такий, як усі попередні в житті. Ще вчора Тарас міг устати як звичайно. Правда, десь там лежала хвора матір, але вона ж так часто хворіла, а потім уставала — хіба раз так бувало?

Так було вчора. А сьогодні перший погляд розкритих очей зустрічає мертве тіло матері; перший звук — оті удари сокири на труну; перше почуття —безповоротної невинагородимої втрати.

У хаті багато народу. Одні приходять, другі відходять. Дядько Митрохван приніс ставники, мари. Одвів батька вбік і пошоптом, мов таємницю яку, питав:

— А дзвонити як? На "помилуй мя" чи, може, на всю "вірую" га?

— Дзвоніть хоч і на "вірую".

Митрохван пішов і скоро над селом зазвучав похоронний передзвін. Дядько Митрохван дзвонив гарно, з почуттям: перше бовкне у скликанчик, потім у другий, далі у підстарший, далі у старший, а потім усі разом і приб’є великим. І довго коливається сумне гудіння над смиренними хатками.

Майстри скінчили труну й прийшли просити чого-небудь на обиття. Якщо є. Звичайно оббивають у добрих людей серпанком або полотном. Але нічого того не знайшлося й довелось старі сорочки подерти.

Катря сплакнула трохи — це ж вона усі сувої забрала на нове життя, а матері, бач, не знайшлося й труни оббити.

Внесли труну в хату. В ріжку латка вкинута — щоб душі полегкість була виходити. На вікові хрест, нарисований сокирами. Труну поклали біля покійниці, а коло труни — весь струмєнт. Лежатиме тут до завтрашнього дня: завтра розберуть де чиє.

Прийшов батюшка — і одразу всі якось підтяглися. Батюшка облачився й розпочав "молитвами святих". Совтирь гудів "упокой, Господи, душу усопшої раби твоєя". Тарас так звик чути ці слова й цей спів і нічого при тім не * переживати, що й зараз не єднав того з матір’ю.

Усім дали до рук "проводнички" — і хата наповнилася чадом. Тарас уважно вертів у руках свою свічечку; то бгав її у кільце, то розпліскував у лопатку, злегка припікав собі долоню.

Совгирь старанно виспівував "со духи", дехто з присутніх підтягали. "Бо-ога невозможно чоловікам видіти... На него же не сміють чини ангельськії взира-ати". А вже на "Вічні" так загула уся хата.

Жінки заголосили. Катря обхопила труну руками й ридала. Вона ще на весіллі чула жіночим інстинктом, що то мати прощалася з нею навіки.

Катря ридала. Катря чула невимовний жаль і в той же самий час відчувала, що вона не вся в тім жалю. Ще якби була дівчиною й жила дома, то жаль був би безконечно більший. А тепер щось ніби заслонило матір, зробило її образ менше ясним. І аж сердилася на себе молода жінка за це, але що могла зробити, коли так було?

Вже кінець. Усі попрощалися. Тарасові дали образ у руки й сказали йти попереду всіх.

Виносячи домовину, вдарили тричі об поріг спочатку вузьким кінцем, потім широким. Це Катерина "одкланялася" останній раз своїй хаті й своїй сім’ї!.

Павлиха винесла постіль, на якій сконала вмерла. В хаті на лаві поклала сокиру для відстрашення смерті. Заперла й саму хату, коли з неї всі вийшли.

Ховали матусю тут же в садочку. Могила вже готова. Тарас став коло виритої ями, й роздивлявся на пейзаж, мов уперше його бачив. І він, цей пейзаж, так печатався у мозку, що згодом міг, закривши очі, зразу собі уявити ярок, поле, тополі чи криницю, а біля неї верба похилилась. Вітряк розмахує крилами... Дуб під горбком, а на горбку оцей садок, розрита могила і приготовлений, обіпертий об дерево дубовий хрест.

Мов здалека відкілясь доносяться слова єктенії й Совгиреве "Господи помило-ой".

"...Єще молімся о упокоєнії..."

Всі люди одягнені по святочному. У одного з дядьків буханець хліба й сіль у руках, у другого свячена вода, у деяких бабів манюні снопочки жита, кілька

колосків.

Совгирь чи задивився, чи задумався, але нараз почав співати стихіри.

— Ка-ак житейськая сла-адость пребиваєт печалі неприча-ас-на...

Батюшка грізно глянув на нього, але Совгирь не помічає нічого.

...Тем же, возлюбленная моя бра-атія, помисливш нашу кра-ат-кую жизнь...

Якийсь дядько сіпнув Совгиря за полу — аж тоді дяк отямився. Коло Тараса хтось зітхає й говорить:

— Ех, горе, горе...

І Тарас розуміє, що це відноситься власне до нього. Другий голос так само підкріпляє.

— Це таке горе, що вже й за печінку заходить.

Інтонації однакові, офіційно журливі, як подобає на похоронах. Баби штовхають під бік Катрю.

— Голоси ж... голоси...

Катря здивовано дивиться. Вона не могла б голосити. А без голосіння і похорон не похорон.

Рятувати становище взялася все та ж Павлиха. Вона тонко й пискливо завела. Голос у неї в дійсності був грубий, але вона вважала, що голосити треба доконче тонким голосом:

Ой діточки ж ви, сиріточки безщасні!

Доведеться ж вам горювати,

Лихої долі зазнавати.

Наскучить вам чужі воли пасучи...

Що батько походить-походить та й ожениться.

Та собі візьме жінку, а вам мачуху,

А мачуха ж вас та й не пожалує.

Буде вас бити, буде обіжати,

А нікому ж за вас і оступитися.

Передихнула трошки й затягла ще голосніше й тонше:

Ой Катерино, Катериночко!

Та куди ж ми тебе оце опровожаєм!

Чи до чистого поля, чи до синього моря?

Прощай же нас, Катериночко,

На останній своїй на доріженьці...

Уже ж нам з тобою та не розмовляти.

Уже ж нам тебе не видати,

Поки світа сонця, до світу конця.

Піп читав молитву, надруковану на білому аркушику червоними й чорними літерами. Прочитавши, покрив лице покійниці тим аркушиком.

Майстри забили труну й опустили її в яму. Священикові піднесли на заступі трохи землі, він кинув три жмені на домовину, а за ним почали кидати і усі люди. Тарас, придержуючи образа лівою рукою, похилився боком, підняв велику грудку й собі кинув. Грудка дуже гупнула об віко й це було неприємно Тарасові. Мов ударив він матір.

Катря дуже побивалася. Павлиха кинула їй землі за пазуху — це щоб скоріше перестало бути боляче.

Батько підійшов до священика й просив до хати, хліба-солі з’їсти. Так само ходив і кланявся людям. Тому всі присутні посунули нагору.

Входячи в хату, кожне насамперед торкалося комина рукою. На столі стояло коливо, прилите ситою. Батюшка, прочитавши молитву, узяв першу ложку, за ним усі — по три ложки.

Розмовляли за столом мало і то все про божественне. Одне, що "душі ждали", а по-друге — присутність батюшки зобов’язувала говорити про духовне.

Орудує всім Павлиха. Вона й припрохує, хоч і не дуже зграбно то у неї виходить.

— Годуйтеся ж таки... Кормитеся таки... Поминайте душечку.

Коли батько підносив по чарці, то кожне, випиваючи, примовляло. Хто як умів.

— Ну, царство ж їй небесне, отій Катерині. Легко їй лежати, пером землю держати.

А інший:

— Хай там собі царствує, а нам посилай, Боже, вік та здоров’я.

На дворі обід для старців, і Павлиха часто вибігає туди то з пляшкою, то з мискою.

Обід скінчився. Дядько Григорій кланяється низько усім, промовляючи:

— Не погнівайтеся на більше, люди добрі... звиняйте, Христа ради...

Розплатився із священиком та причтом. Павлиха кожному з присутніх дала

по книшеві, прохаючи поминати покійницю.

Один за одним виходили люди з хати і нарешті вийшли всі. Зосталися самі свої та Павлиха. В хаті стало тихо і сумно.

Аж от коли Тарас відчув, що матері нема — і ця свідомість проколола йому серце. Відчув, що закінчилося його безтурботне дитинство, що сьогоднішнім похороном поклалася якась грань у його житті.

Хоч не часто голубила й пестила мати дітей, але незримо все прикривала їх святим омофором своєї любові і від того чулися тепло і спокій. Тарас вважав себе, особливо після читання "Апостола", зовсім дорослим. Йому здавалося, що мати самі по собі, а він сам по собі. А от показалося, що ні.

Як маленьким, прокинувшися від лихого сну, заспокоювався при однім звуку голосу матері; як і потім у всякій небезпеці кричав "мамо" і вважав це повним рятунком — показалося, що так і тепер. Знав, що от прийде додому й може сказати "мамо". Часом грубо вимовляв це слово ("Та що ви мені дасте! Я цього не хочу"...), але тільки тепер усвідомив собі, якою солодкою була можливість вже самого вимовляння цього слова.

І от ця можливість щезла. Тарас збстався сам. Батько весь у роботі й журі, Катрі нема, Микита як скаже: "Ну ти, вчений!..", так тікав би від нього —і нікуди заховатися від холоду.

— Ой мамусю, мамусю!.. Ой мамусю, мамусю! — ніби в нестямі повторяв Тарас і груди у нього розривалися.

На похороні не плакав, на кладовищі не плакав. Аж дехто з людей уже говорили: "Дивись, яке черстве" — і от тільки зараз прорвалися ті сльози. :ї прорвалися таким нестримним потоком, що Катря не знала чим заспокоїти. Узяла його з собою до Зеленої Діброви й він жив там два дні.

А коли вернув — багато змін побачив у хаті. Було у них завжди убого, але чистенько. Правда, занехаялося під час хвороби матері, але то вважалося ніби

тимчасово, бо все ж загальне побутування ішло своїм давно заведеним трибом.

А от зараз — наче пусткою дихнуло на Тараса від рідної хати. Бідна Оринка кидається й туди й сюди, але що може зробити мале восьмилітнє дівчатко, маючи на руках сліпу чотирилітню Марусю й дволітнього Йосипка? Воно й бралося, сиротятко, за все, але те "все" перевищувало малі діточі сили — і хатнє господарство видимо почало хилитися до упадку.

Прибіжать часом тітки — та вробне щось, та вробне, але то все прихапцем, немає нічого систематичного. Відчувалася відсутність не тільки живої робочої сили, а брак головного нерва, головної підойми, що все направляла, все розподіляла.

Але не так гірко переживав Тарас ці наслідки фізичної відсутності матері, як іншу, більше глибоку відсутність.