Тарасик - Хоткевич Гнат

Статечна, поважна жінка, але та статечність не надумана й не роблена, а якась природня. З тіткою Мартою й поговорити й пожартувати можна, але кожне знає міру. А як яке міри не знає, то тітка Марта й не скаже нічого, а тільки очі примружить та подивиться — і у зухвалого язик прилипає до піднебіння.

Оксана й Тарас чомусь побігли вперед. Щось веселе у них говориться.

— Гарна у вас дівчина оця Оксана, — задумливо сказав дядько Григорій, а в тім була похвала не тільки дочці, а й матері. В тім було й те, що гарно було б їх спарувати, отих, що побігли, але, мабуть, не вийде нічого, бо одно, що Тарас молодший, а друге — чи захочеш ти, тітко Марто...

Все те і багато ще дечого було в тих коротких словах. І все те зрозуміла тітка Марта й на все відповіла делікатним мовчанням. Що дівчина гарна — ну що ж... така вдалася. Що я вміла її такою виховати — ну що ж... значить так Бог мені дав. Що вона трошки старшенька від вашого хлопця — ну, що ж... це ви й самі бачите. А що якби вони навіть і однолітки були, то я б іще добре подумала —так це ж таки й усякому видно.

— Та й ви самі, тітко Марто, якби тільки захотіли, — сказав Григорій, мов продовжуючи яку думку. Але думка була така, що він навіть здригнувся й прискорив кроку.

І на це тітка Марта відповіла мовчанням, але воно вже не було делікатне. Еге, Грицю... ще ж твоя жінка жива!..

Одразу якось погіршало Катерині і одразу це відчулося в хаті. Мала Оринка з ніг збивається.

— Дитинко... підмети хату. Бач скільки сміття понаносили...

— Ориночко... Я тобі буду проказувати, що й як, а ти борщу звари. А то батько прийде з роботи... Та й ви усі — он скільки день самим сухопером живете.

І мале дівчатко серйозно соває рогачами та кочергами, ревно торохкотить довжелезними дрючками, що її саму переважують. А мати дивиться на те все й сльози течуть у неї по щоках.

Григорій приходив з роботи весь чорний, перетомлений до краю. Але не брався обмитися чи що там з’їсти, а хапав ціп і йшов на свій убогий тік молотити. І довго ще серед ночі, вже все село спить, чути самітнє гупання ціпа — то Грицько Шевченко молотить хліб.

Потім звалиться там же, на немолочених снопах і засне кам’яним сном. Та тільки що засне, а вже пора вставати, на панщину йти.

Спочатку сподівався, що якось Катерина переможеться. Це вже селянська вдача — надіятися на сили природи. Але чим далі видніше ставало, що самою природою нічого не вдієш.

А тут іще баби. Яка б не зайшла — чи з сестер Григорієвих, чи сусідка, чи так просто — та всі в одно.

— Чом ти до ворожки жінки не повезеш? Та вона ж у тебе видимо марніє.

— Я в тих ворожок не вірю та й часу не маю возити.

— Ба’ який розумний! Не вірю... А чому ж би то й не віриш?

— Бо вони нічого не знають і тільки людей туманять.

— Якби ворожка нічого не знала, то й люди б до неї не ходили. До тебе ж, бач, не ходять. Щось ти хочеш бути розумнішим від людей.

— Та то він, бабочки, сподівається, що як ця вмре, то молодшу собі візьме.

— Батька бісового візьме. Кий чорт піде сюди, у злидні?

— Та на стількоро дітей.

І так раз, і другий, і третій... І по десять бабів забіжить щодня та десять разів кожна одне й те ж скаже. І всі точка в точку.

От веремія! Мабуть, у цілім світі вони однакові! — думає дядько Григорій і йому починає здаватися, що, може, й справді, він неправ, що, може, таки й помоглося б. А не поможеться, то ж і вреда не буде.

Рішив спробувать. Щоб хоч баби перестали галдіти. Та й у самого щоб совість була чиста.

Тепер питання — до кого везти? Територіально найближчою була баба Петришка, у Будищах, і Григорій рішив везти до неї. Довго вагався, як сказати про це Катерині, але нарешті зважився, рішив.

— Слухай, стара... Щось оце ти залежалася. Може, повезти б тебе до баби до Петришки?

Грицькові ніяково було це говорити. Сподівався, що Катерина здивовано погляне на нього. Вона й поглянула, але не здивовано, а якось... по-особливому. І в тім погляді було все: і безнадійність, і покора, і ласка, і прощання.

— Не поїду я, Грицю, нікуди. Як Бог дасть, то воно й само минеться.

Це були слова. А під тими словами був зміст однаково зрозумілий обом: все одно мені нічого не поможе, то пощо й втрачатися...

Отже, коли баби знов завели свою музику, дядько Грицько послався на жінку.

— Що ж я зроблю, коли вона не хоче?

Але баби гнули своє.

— Ти, Грицю, жінкою не затуляйся. Вона больна й мало чого вона не наговорить. Якщо ти сам не хочеш везти, то так і скажи, а на жінку не звалюй.

— Та я що... я б радніший...

— А як радніший, то й вези. Бери у прикажчика день і вези.

І Григорій так і зробив. Попросив іще брата Павла з собою, може, сам не справиться.

Приїхали. Григорій спочатку пішов сам до хати. В хаті чоловік сидить і дівчинка.

— Добридень вам.

— Добридень. А що доброго скажете?

— Та в мене біда — жінка захворіла. Але, може, я не туди потрапив?

Це Грицько так сказав тому, що хата була як хата, нічого "знахурського" в ній не видно. І чоловік як чоловік.

— А куди ви хотіли потрапити?

— Та до знахурки.

— Оце ж моя жінка й знахорує, лиха б її година побила з її знахоруванням і з нею самою. А ви бували вже по ворожках?

— Та ні, Бог милував. А чому питаєте?

— Та бо я не бував по них, то й не знаю, чи й кожна з них знає стільки, як моя. Бо я знаю, що моя тільки й тямить, як напитися здебела.

-А це ваша перша?

— Ні, друга.

— Та-ак... а де ж вона?

— Та вона тут недалеко, Ганю! А піди поклич матір. А де ж ваша боляща? Ведіть уже й її до хати.

Григорій із Павлом майже внесли Катерину до хати. А вона вже нічого й не каже: робіть зі мною, що хочете...

Дядько Григорій пішов коня надувати.

-А як прийде ворожка без мене, то нехай робить, що там треба.

Поїхав, бо коня не відпрягав. Недалеко й від’їхав — баба йде. Сама й зачіпає.

— Ей, чоловіче! А чи не до мене?

— Та до вас...

— А я бачу — чужа людина, значить до мене. Ну завертай.

Завернув Грицько коня, повіз бабу. А вона підхмелена та одно патякає, одно патякає...

Приїхали до хати. Ворожка ще й у хату не ввійшла, а вже:

— А горілочки привіз?

Хотів Григорій сказати, що спочатку треба про хвору б запитати...

— Я не знав, чи вживаєте.

— Ну, так іди добувай. На тобі одну пляшку на горілку, а одну на пиво, бо мій дурний Василь не п’є горілки, а тільки пиво.

Потелепкався Григорій до корчми. На душі накипає злість. А знахурка услід:

— Та не бери сала на заїдку, бо тепер піст. Я не хочу скоромитися. Бери

оселедців.

Купив дядько Григорій, що треба, приніс. Питається брата потиху:

-^А що?

Йому здавалося, що знахурка вже огляділа Катерину. А Павло:

— Та вона й не дивилася на твою. Вона все у вікно виглядала, чи скоро ти їй самій ліки принесеш.

Посідали всі за стіл. Баба не перестає балакати, а п’є так, куди там тобі мужик.

Висохла горілка й пиво. Ворожка була вже зовсім п’яна.

— Ну, тепер візьмемося й за діло.

А яке там уже з неї діло, коли й язик не повертається.

— Ти йди (це вона до свого чоловіка) та внеси дров, бо то ж треба зілля варити. Ано-но, совайся!.. А то ти майстер їсти та пити, та нічого не робити.

Пішов її чоловік по дрова й щось довго його не було. Вносить. А за ним дядько якийсь іде. А за тим дядьком іще один та іще один.

— А-а-а, братіку! — скрикнула знахурка. — Нарешті!.. Хоч би мене тут чоловік і вбив, а ти й не подивився б у цей бік. Отакі тепер брати!.. Отакі тепер брати!..

Брат не сказав ні добридень, нічого, прямо:

— Ей, ти Василю!.. А що це ти собі думаєш, що свою жінку, а мою сестру §’єш?

— Чорт її бив, а не я.

— Це тобі стидно, що чужі люди! — вставляє баба.

— Та коли ж я тебе, стерво собаче, бив, га? Коли? Ану покажи синці! Як я тебе бив, то мають бути синці.

— Мабуть, ти так б’єш, щоб не було синців, коли зразу на них покликаєшся. А нащо ж ти її запхав під постіль та совав під ребра поліном? Ти думаєш, що як ми на другім селі, то не будем знати? Нам люди доказують! Ану, сестро, складайся — я тебе забираю до себе!

— Слава ж тобі, Господи милосердний! Бери, бери!.. Я тобі ще й на воза піддам, аби тільки збутися сатани в хаті!..

А ти думаєш ми так злегка звідси підемо? А ти думаєш насухо відкараскатися? — і брат почав скажено скрипіти зубами та, сучачи кулаки, насовуватися на швагра. А приятелі й собі.

— Та чого ти хочеш від мене, п’янюго, в моїй хаті? Ей, Ганю!. Ану побіжи до Петра! Скажи, щоб зараз ішов, то ми їм тут наміряємо. А баба:

— А що?.. А що!.. Злякався! Ти собі думав, що будеш із мене знущатися, а за мною вже ніхто й не стане? Ага?.. Ага?..

І от-от уже мала зчинитися бійка, та вже дядько Григорій з братом якось утихомирили усіх, то вони й осілися трохи.

Зосталося там іще горілки трохи, зачинають вони частуватися. А баба до Грицька.

— А ти, чоловіче добрий, чого дивишся? Бачцш же, що мало горілки, значить треба іще принести.

Катерина стогне, коні не напоєні стоять... Хотів дядько Григорій плюнути на всю ту рахубу, але потім роздумався: вже забрався сюди, витратився, то треба до якогось кінця дійти.

Приніс горілки. Компанія випила, складаються вже самі ще посилати. Дядько Григорій бачить, що "єго же царствію не будеть конця", та вже кланяється

бабі:

— Будьте ж уже добрі, робіть що із жінкою. Вже ніч надворі, а нам іще додому їхати.

— Еге, говори! Ніби то з коліна вилупити. Зело ж мусить три рази скипіти добре.

А воно вже там, може, разів з десять перекипіло. У хаті душно, бо піч горить. Від розлитої горілки та всякого їжва аж не продихнеш. Здорового й то давить, а Катерина то вже ледве боки одводить.

Тим часом Ганя принесла ще горілки. Знов просить дядько Грицько.

— Та беріться ж, будьте ласкаві, до жінки.

— Ти своєї, а я своєї. Слабих у мене, може, двадцятеро на день, а з братом як бачилася на храму, так і досі. То вже нам із ним горілки не напитися чи що? Правда, братусю?

Випили й ту горілку. Аж тоді обізвалася знахурка до Катерини.

— Ану давай я тебе роздягну, небого!

І почала роздягати. Геть догола. При всіх.

Посадила серед хати, накрила рядном. Зняла зілля з вогню, поставила під рядно, й почала кидати у горщик розжарене каміння.

Задушний пар пішов по хаті, а під рядном, мабуть, і зовсім нічим було дихати. Катерина вже молить:

— Ой, тітонько!.. Ой не можу ж я... не можу...

— Нічого, нічого!.. То з тебе слабість виходить.

Потім узяла олово, розтопила у черепочку, набрала миску води й почала виливати туди розтоплене олово, держачи миску над головою Катерини.

— Може, тебе перелякало що? Може, ти перелякалася? Може, чоловік коли на тебе крикнув? Бо я їх, сукиних синів, знаю.