Тарасик - Хоткевич Гнат

"Чорнушечка", де описується бесіда чернички з отцем Димитрієм:

А що це ти маєш, "

Сестриця-чорниця,

Чорненькая, молоденькая,

Чорнушечко, моя душечко?

"Цицю маю, отче Дмитро"...

"А що нижче маєш, сестрице-чорнице" і т.д.

І тут же рядом: "Лік від гріхів".

"Озьми накопай коріння послушанія, надери кори терпіння, назбирай листа душевної скорби. Усе сіє ізсуши достом воздержанія і ізотри в порошець колін опреклоненієм. Положи в миску добрих діл, помішай веслом покаянія, остуди і приймай по три ложиці в день страха божія".

І зараз же за цим ліком від гріхів пісня "Про Гриця", який плаче, бо хоче вечеряти:

Дівка Гриця сподобала Вечерею годувала —"Цить, Грицю, цить".

Гриць плаче — бо спатоньки хоче. Дівка Гриця кладе спати, але він знов плаче і т.д.

Потім знов щось божественне. Рум’янці кидалися в лице Тарасові, але він читав, читав із хворобливою цікавістю, аж дочитав до кінця. Все ж здорова натура сільського хлопця взяла верх, і Тарас... розчарувався.

Це було не те, чого він чекав. От, скажім, дід Перебендя. Оце було те! Оце було воно! Бо з кожною новою строфою кобзаревої пісні нестриманими хвилями вливалися в душу враження, і кожна та хвиля була вища за попередню, підіймала, розкривала дальші обрії й безконечною показувала глибінь змісту свого. І це була розкіш, це було раювання, це була екстаза.

Щось таке, але безмірно повніше і вище думав знайти Тарас і в Совгиревій книзі. Бо то ж тільки дід, старий сліпець. А це ж — шутка сказать! — "навука"!

І от та "навука" постала перед Тарасом в образі семінарського альбома із рецептами од гріхів та сороміцькими віршами, в яких виливалися "возделєнія" всіх отих молодих совгирів, поставлених в неприродні умовини бурсацького житія.

Для Тараса Совгирь був найвищим носієм науки, і тому, розчарувавшись у совгирівському альбомі, Тарас розчарувався і в науці взагалі.

Ні!.. Таки що не кажи, а наші пісні кращі за всі оті вірші про аркадійських пастушок та чорнушок. Он як Денис заспіває своїм чудовим голосом:

Ой ти зіронько,

Та вечірняя!

Чом ти рано не зіходила?

Чом ти рано не зіходила —Чом місяця не догонила?

Ой тим же я опізнилася —Край Дунаю становилася.

Край Дунаю становилася —На дівчиноньку задивилася.

Там дівчинонька умивалася,

Личком своїм вихвалялася.

"Личко ж моєла-біленькеє,

Кому ж будеш та миленькеє...

Тараса схвилювала ця безмежна краса народної пісні, утвореної от тут, на оцих полях, під тінню оцих дерев, на призьбах оцих біленьких хат; утвореної отакими Денисами, що високо ставили красу і честь своїх дівчат, черпаючи своє поетичне натхнення з глибин оцієї землі, з безконечної в віках культури рідного краю. Тому ж то вона така до дна зрозуміла, оця пісня, тому то вона ллється в саму душу і переповнює її і кличе сльози на очі, і біль, і невимовну радість.

Тарас заспівав півголосом. І така вона йому здалася гарна, що сльози виступили на очі. Він увесь наче розкрився назустріч пре-красному і був мов арфа багатострунна, що звучить і благовістить на найменший дотик, на подув вітру.

І згадав і другу пісню про зірку вечірнюю. А скільки ж іще, тих пісень!.. Ой скільки!.. Як зірки!.. Що'ж то за благословенний засів такий? Чи вони з краплями дощу капали, чи з росою на трави виходили, чи де вони й родилися, одна одної краща, одна одної задушевніша?..

Ой зійди, зійди —Зіронько та вечірняя!

Ой вийди, вийди,

Дівчинонько моя вірная!..

Рада б зірка зійти —Темна хмара налягає.

Рада б дівка вийти —Отець-ненька не пускає!..

Високий, напружено-чуйний мотив кликав у степ, на безконечні простори —і Тарас вибіг із хати. Іменно вибіг, мов боячися розсипати й погубити перли.

Доніс... Аж у поле — і там заспівав. Да так гарно, так дзвінко! Аж сам не знав, що у нього такий голос.

І забув усе. Стояв серед розтепленого поля, мов сам один у центрі вселенної, й співав. А звуки летіли високо... і він з ними летів... в благословенність, і дяку, і безмір, і шир...

Аж тоді отямився, як почув за собою голос.

— Гарно ти співаєш, Тарасе...

Глянув — аж то вона, "дівчинонька вірная". Що як би хто спитав — кого ти, Тарасе, хотів би зараз бачити у цю хвилину благословенну? Чи батька, чи матір, сестру рідненьку? То сказав би "Оксану"

А вона й ось!.. Сама прийшла... На поклик пісні, як на магічне закляття. І стояла, усміхаючися, така мила, така дорога, така найкраща в світі!

— Гарно співаєш, Тарасе! Я й не знала, що ти так умієш. Ану заспівай ще.

Еге... заспівай... І голосу немає, і руки й ноги потерпли... Чого він так

губиться коло цієї дівчини?

А вона сміється ще, оця Оксана. Бачить, канальське дівча, що хлопець ніяковіє, та ще й сміється. Тільки хороше сміється, ласкаво, так що й Тарас починає сміятися, хоч не знає чому. Мабуть, тому, що так гарно коло неї, коло цієї Оксани.

Вона наче й старша від Тараса і наче така сама; наче чимось вища, сміливіша і в той же самий час наче рівна в усьому і безконечно-безконечно дорога. Оце ж і є та дівчина, що на неї аж зіронька задивилася коло Дунаю. Оце для таких дівчат і пісні оті всі прекрасні складалися.

— Чого ж ти не співаєш? — і смієтьеяг А зубоньки блискають з-під рожевих пелюсточок.

— Це ти заспівай, а я послухаю.

— Я в церкві не прислужую й "Апостолів" не читаю.

Ніби й насміливо, а Тарасові любо. Значить, була, значить, чула, значить, помітила. І Тарас набирається смілості.

— А що? Мо’ погано прочитав?

Та куди ж пак! Уся церква заслухалася! — і регочеться. А Тарасові цей сміх дорожчий усіх похвал, дорожчий усього на світі.

Оксана держить якийсь оклунок. Тарас сміливішає до кінця.

— Дай поможу.

— Ти? Та ти ж іще маленький! — і вп’ять аж закочується від сміху. І Тарас сміється. І сонце сміється, і поле, і далекий ліс.

— Ну, заспівай же, заспівай — чого комизишся?

— Заспівай ти попереду, а потім я.

— Та вже ж не буду комезитися, як ти.

І, веселенько підтанцьовуючи, заспівала:

Ой за того Петруся Била мене матуся.

І, вдаривши в долоні, з викриком:

Ой лихо не Петрусь,

Біле личко, чорний вус.

І сама з себе зареготала.

Ішли потім разом до села, балакали. Показалося, що Тарасові є що розказати оцій дівчині Оксані. Показалося, що він знає багато дечого — і про старе життя рідного краю, і про чужі сторони, природу, людей...

І Тарас оповідав. Розжеврений, розполумінений. А Оксана слухала. І не сміялася вже. Личко зацікавлене, очка серйозні. А Тарас заливається, мов соловей! Де й слова беруться, де й сміливість узялась!..

А як підходили вже до села, попрохала Оксана. Тільки вже без сміху, а любо, чуло попрохала:

— Заспівай, Тарасику, отої зіроньки. Не голосно, потихеньку.

І Тарас заспівав. А в мотив і в переливи голосу несвідомо для нього самого вклалося стільки чуття, стільки любові до цієї дівчини Оксани і до всіх Оксан рідної землі, до грудок оцих під ногами, до контурів верб на небозводі, що зачароване дівча стало, розкрило широко очі та так і застигло.

А коли Тарас скінчив, Оксана глибоко зітхнула, похилила голівоньку й наче аж із сумом яким сказала:

— Прощай, Тарасе... я піду.

І пішла вона, дівчина Оксана. А Тарас дивився їй услід і якісь благосні сльози, сльози чистого щастя текли у нього по щоках.

Глянув на небо — аж там, серед ніжних тонів заходу блиснула вона, Оксана, чи то пак зіронька вечірняя. Простяг до неї руки Тарас — і вирвалось у нього: Ой зійди, зійди,

Зіронько та вечірняя! —

і впав у найбільшім екстазі на рідну землю, цілував молоду травичку, засохле бадилля торішніх бур’янів...

З тих пір ця пісня стала любимою до кінця життя. Звучала вона і на віленській мостовій, і в мансарді петербурзької академії, і в гратах тюремних, і на порожньому березі Аральського моря слухав тої пісні киргиз, і навіть в час предсмертний, далеко від рідної землі, в сірих туманах північної столиці продзвеніла вона, ця зіронька вечірняя, з торкнутих смертю білих уст великого поета...

Пісня про зіроньку ще раз по-особливому сколихнула в душі Тараса любов до пісні взагалі. Він і завжди любив пісні, але якось так, по звичайному, як і усі. А тепер почав любити по-особливому і відчувати по-особливому. Раніше було просто подобається або не подобається. А тепер добирався до самої"суті, випивав красу до дна. І не в тому було діло, щоб проспівати усю пісню до кінця, часом вистачало одного шматочка, уривочка, щоб ходив Тарас зачарований і все повторяв півголосом.

Або таке.

Іде Тарас до Моринець — мати послали до діда. Наздоганяє возом Улас.

— Сідай, Тарасе.

І їдуть полем. А по обнозі назустріч Марина, ота що за Хведоришиним сином. Улас зупинив воза, поздоровкався.

— Ну, як живеш, Марино?

Та... так собі...

— Не б’є?.. Не знущається?

— Ні, Бог милував... Раз ото колись попобив...

— Та-ак...

Помовчали. Він батогом хвеськає злегенька, бур’янину хоче попасти, а вона вузольчик на хустці крутить.

— Та-ак... Ну, прощай, Марино...

— Прощай, Уласе, — сказала тихо, скинула очі, знов попустила й пішла.

А Тарас знає, що це все значить. Вони ж бо любилися, оцей Улас і ота Марина. її присилували батько й мати за другого, а його теж силком оженили. І це не вчора трапилося, а вже років зо три чи чотири, а от... Як зустрінуться, не можуть дивитися одне на одного. Вона кинулася б до нього, виплакала б усе горе, а він би приголубив її, поцілував, а от... Отак перекинуться словом-двома й розійдуться нарізно. Та до ненависного чоловіка, цей до обридлої жінки.

І тому до глибини розуміє Тарас і трагедію цієї душі і трагедію пісні, коли Улас тужно, не помічаючи Тараса, заспіває:

Любив тебе я дівчиною —Люблю молодицею,

І ще буду сім рік ждати —Може станеш удовицею...

Взагалі останніми часами Тарас почав спостерігати, що і всі його односельці зовсім не байдужі до виявлення краси в тому чи іншому вигляді. Вже не казати про дівчат — це ж, так би сказати, присяжні носительки краси. Вони розуміють красу квітки, пісні; від картини на лубку захожого офені очей не одірвуть, або від матерії чи розмальованої миски на ярмарку. Мужики кажуть, що то "череп" та "ганчір’я", а воно не те.

Та й самі мужики. Он чабан стоїть, зіпершися на герлигу. Щось говорить йому тиша степу, шелест вітру поміж травами, мрійні рухи отар. Замугиче пісню, а вона, та пісня, теж, як шелест отих трав, як крик молодого орляти, що вперше вилетіло з гнізда. У полі могила з вітром говорила...