Тарасик - Хоткевич Гнат

Рід Шевченків займає перші місця. Людей багато, у хаті тісно, що кирилівські молодиці аж бояться:

У нашого свата Петрущана хата:

Петрушка зопріла —Хата розвалила.

Втім, як тільки посідали, то назвали хату кармазиновою. І зараз почали вимагати, щоб їм показали бранку:

Ей, свате, ти сваше,

Покажи нам наше:

Чи тур, чи туриця,

Чи хороша молодиця?

Вийди, Катрусю, вийди —Чи не маєш ти кривди?

Це ж приїхали отець і мати Кривди впоминати.

Всі очі звернені на поріг — якийсь особий вихід має статися. Мов справді князь і княгиня вийдуть, а не двоє кріпаків.

І молоді показуються на порозі. Треба, по закону, тричі вклонитися всім, але Катря, без усяких законів, кидається до матері — і в тім русі все: і радість зустрічі, і вдяка, і гіркота розставання, і солодощі нового життя.

Рід молодого співає величання матері, що вміла виховати таку гарну дочку, і се честь, вище якої не знає сільська матір. Катерина стоїть ощасливлена, аж рум’янці заграли на її блідому виснаженому обличчі. Кланяється й дякує ледве чутно:

— Спасибі, люди добрі... Спасибі, люди добрі...

А музика ще приграє якоїсь урочистої — то так воно гарно виходить, що прямо й сказати не можна.

Темного лугу калина —Гарного батька дитина.

Та нічого й дивувати —Така була й її мати.

Всі раді, всім гарно, а особливо Катриному родові. Тому кирилівчани відповідають:

Ой у полі да овес рясен Хвалить Бога, що наш рід красен,

Що наша Катруся так чинила,

Як її матінка навчила.

Оце ж ми тут заробили пити й їсти І на покуті сісти.

На стіл готовиться повний обід, і запашна пара смашних страв дратує ніздрі зголоднілих людей. Антін обходить свій рід і односельців, частуючи горілкою, а ті взаміну відвдячують дарами. Перед чужими людьми ніяково скнарити, то дари йдуть щедрі. Не один Омелько завтра почухається за сьогодняшню щедрість. А жінка ще й додаватиме:

— Я вже йому й киваю, я вже йому й моргаю, а він розхляпав губи, як халявище: "Дарую телицю..." Що, у тебе тих телиць півдесятка, чи як?..

— Ну... Мовчи, жінко. Вирвалося, нічого не поробиш. Чужих же людей було багато, усі дивляться. Ми ж таки, славити Бога, не бідні. Коли б збули якою куркою — засміяли б, чисто засміяли б. Он і то Кирик, як записував рогачем на стелі, так казав: "Ну, дивись же, дядьку Омельку, щоб дав! Бо як не даси — все одно вовк задавить".

Та!.. Один дурень бовкав, а другий слухав. Нехай уже лучне б вовк задавив, як тим шляхтюкам давати.

— Бодай би тобі лучче язик усох...

Та то, може, буде завтра. А сьогодні — і телиці, і ярки, і гусята, й поросята — так і сиплються з уст розщедрених дядьків, а жінки співають:

Ой роде богатий...

Даруй товар рогатий!

А ви, брати,

Даруйте бики;

А ви, сестриці,

Даруйте ягниці;

А ви, пропійці,

Хоч по копійці;

А ви,печкурки,

Хоч курки;

А ви,приданки, —Серпанки.

Бо дала Катрі мати бодню,

Та на п’ядь не повну,

То ж на тії серпаночки,

Що здарують приданочки.

Обід тягнеться довго, і Тарасові скучно. Він уже виходив надвір. Але й там робити нічого. Поблукав-поблукав і знов вернув до хати.

Все йому тут не подобається. Навіть чар весільних пісень розвіявся, і приходила думка: та коли ж вони скінчать, нарешті?.. Але то річ безконечна, джерело багате: черпай скільки хочеш — все одно не вичерпаєш.

Молоденька ти Катрусю —Ти одважний козаче,

Як же ти одважилась Козацькую барву брати,

З козаками мандрувати?

Це натяк на червоний кольор, що панує сьогодні над усим. І тут же другий натяк — на білу Катрусину намітку:

"Де ти, Катрусю, ходила,

Що твоя голова побіліла?"

"Ходила я, матінко, в вишневий сад,

А на мою головоньку весь цвіт пав..."

А потім уже так, без усяких натяків:

Ти, Катрусю, калина,

На тебе дивитися мило.

І на твою вроду,

Що чесного батька й роду.

І всі ці похвали, ся честь за дочку, і ласкаве приняття сватів, і вся весільна неповторима обстановка, коли бідні й затуркані кріпаки чують себе людьми, чують своє право на радість, чують себе учасниками в безконечному минулому, і то в такому славному, багатому, свобідному довготривалому, що дозволяє навіть сьогоднішню неволю й ганьбу вважати тимчасовими — все це розворушило Катерину. Вона розчервонілася, розговорилася — і батько Грицько не пізнавав своєї прибитої злиднями дружини. А вже найбільше вона його здивувала, коли простягла до нього чарку й сказала, молодо якось та щиро посміхаючися:

— Ну, старий! Давай же й ми з тобою вип’ємо...

А коли здивований і наче аж ощасливлений батько Григорій торкнувся чаркою — мати Катерина заспівала. Чудний це був спів, безсилий, немощний...

Ой старощі наші, старощі!

Діждалися в Бога радощі!

Під житнім снопом сидіти,

Своїм дітонькам в очі глядіти.

І справді, якої більше радості може доступити в житті селянська жінка? Ні, більшої на світі нема!

Хотіла хильнути по-молодецькому, але не вийшло: закашлялася, поперхнулася. Молодиці приказують:

* — Та які там ваші старощі? Он Микита вже напоготові — будете женити. А там Тарас, Оринку заміж видавати. Ще, хвала Богу, роботи багато...

— Ще й молодших надбаєте — ого!

І якась підхмелена заспівує:

Ой батько по дочці тужить Та цілу ніч матір вовтузить:

"Віддали ми цюю —Давай робити другую".

Тарас протиснувся до матері й зашепотів на вухо:

— Ма... Давайте йти додому.

— Зараз, сину, зараз...

Катерина втратила свою бадьорість і вже знов сиділа, як із хреста знята. І справді, скоро заходилася додому. Її зоставляли, прохали, але вона в одну душу — додому й додому.

Баби кирилівські особливо натискали. Це ж вони тільки що розохотилися, тільки що обзнайомилися, саме посидіти, — а тут їдь, бо не випадає ж, щоб Катерина поїхала, приданки зосталися.

— Та, кумо, та що та справді! У сто літ раз...

Але Катерина мов затялась. Чи вже так їй важко було тягти оту розлуку з дочкою до безконечності, чи справді чула себе нездоровою, а тільки на прохання не піддавалася й збиралася їхати.

— Що ж — нічого робити! Затягають кирилівські:

Просипався черчик додолу —Час нам, приданки, додому.

Правда, деякі відспівують:

А ми будем черчик збирати Та до світа будем гуляти...

Але це тільки так. Прощавальний настрій починає опановувати всіма, й від’їзд наближається. Особливо радий тому Тарас.

Починається прощальна випивка, поцілунки молодиць, що встигли заприязнитися. Катерина одяглася й підійшла до дочки.

Боялася й Катря отого посліднього прощання з матір’ю, що серце не видержить; боялася й Катерина отого посліднього прощання з дочкою, але... На превелике диво обох все пройшло більш-менш спокійно. Правда, були сльози, але звичайні, так би мовити, пристойні. Чи то вже вони обидві одболіли ту розлуку й серце затяоіося; чи справді в душі молодої жінки відбувся переворот, що поставив стару сім’ю далі, а нову ближче, — хто й зна, а тільки при прощанні не було великої скорботи. Катерину, як матір, це навіть болюче вкололо: ач, іще тільки одну ніч переночувала під чужою стріхою...

Приданки затягують:

Вже ми, Катрусю, поїдем,

Тебе, молодую, покинем.

Будь же, донечко, щаслива,

Щоб ти по кутках не стояла,

Щоб ти віконцем не втікала.

Антін бережно виводить тещу з хати, підтримуючи під руку, й садовить у сани. Катря підбігла до саней. Катерина благословила дочку. Коні шарпнули —переділилося надвоє життя.т.г^

XXI

А на слідуючий день — от надивився Тарас! І чудного, і смішного, й усякого. Він і не знав досі, що дорослі люди можуть так дуріти.

З самого ранку почали приходити жінки й мужики і вже з якимось особливим запалом. Як ото до церкви йдуть із зарані означеною волею до молитви, так чулася тут воля до веселості. "Ну, й погуляємо ж, матері його біс!" — так і било з кожної пари очей, з кожного руху.

Батько Григорій став на порозі, розчепірив руки і жалібним голосом говорить:

— Та що ж це таке за напасть на мене? Люди добрі, та я ж уже всю горілку виточив! Чим я вас, отаку гурбу, напою?..

Але Тарас чує з голосу, що се тільки так, а по суті батько, навпаки, дуже радий, що люди його не цураються, що весілля його дочки відбувається так гарно.

А тут іще Оринка вирвалася. Стоїть за батьком та:

— А в коморі, я бачила, стоїть барильце!..

Загальний регіт покрив слова дівчини. Оринка засоромилася і втекла.

— А що, свату, відбрехавсь? Нічого, нічого!.. Пускай у хату.

— Ми ще й завтра прийдемо. Знаєш, як ото співається старосвітської:

Суботонька — то збірний день,

Неділонька — весільний день,

Понеділок — ізбав дівку,

У вівторок — пиймо горілку,

У середу — покотім бочку,

А в четвер вже додомочку.

— Бачиш, як воно йде? Це по-давньому, по-предківському.

— Як то кажуть: не нами встановлено — не нам і змінять.

І почалося. І п’ють, і співають, і танцюють, і таке витівають, що Тарас аж дивується. І батько розвеселився. Тільки от мати... Ледве совається, навіть полежує. Але на неї якось ніхто не звертає уваги: лежить — ну, й нехай собі лежить.

Притягли відкілясь ризвана, чи як його й назвати, на двох колесах.

Повбирали всячиною, лент черіюних (самих червоних) начіпляли — і садовлять туди батька з матір’ю.

Катерина, було, змагатися: та мені недужиться, та те, та се — але куди там! І слухать ніхто не хоче. Сам батько Григорій мало не волоче її.

— Сідай, стара, чого там! Це ж, можна сказать, раз у житті...

Посадили й Катерину. Батько Григорій сів рядом, пляшка горілки в руках,

перев’язана червоною лентою. Молодиці запряглися в голоблі, другі ззаду попихають, ті з боків — по-оїхали!..

А чия то перезва Через колоньку перейшла?

Ой то наша перезва,

Як рій, гуде,

Як мак, цвіте!

І дійсно, як мак! Всі в червоному: на тій хустка червона, на тій пояс, лента, чоботи. І співають, і танцюють, і казяться. По снігові качаються, сніжками б’ються. А батько Григорій — одно частує. Кого не побачить: приятель приятелю, чужий — чужому...

— Ей! Іване!.. А йди сюди! Хоч та мене й обидив...

— Та чим же я тебе, Грицю, обидив? Я ж...

— Ну, та дарма! Пий за здоров’я моєї дочки, за здоров’я моїх дітей. Пий, чортова на тобі голова, пий! —1 п’яним рухом насовує шапку на очі обидникові.

І той п’є, а як охоти стане — вмішується у весільну юрбу й вигукує в^ній.

Коли з перевулка — дивиться Тарас — вилітає ще одна гурба! Що воно таке? І цигани, й циганки, і корчмарі, солдати, ведмеді якісь у вивернутих кожухах... У кого нема в що вбратися, то хоч пику собі вимазав сажою.