Тарасик - Хоткевич Гнат

Ніхто не пішов у танець, ніхто не ляснув у долоні. Пограли-пограли музики та й перестали.

Спробували свашки розсіяти цю хмару суму й заспівали жартливої, звертаючись до Катрі:

Чого ревеш, дурепо?

Повезуть тебе далеко:

Драними саньми,

З поганими людьми...

Попід горою...

Сторч головою —Скаженою кобилою.

Але й жарти так само згасли, як і музика. Мати плаче, Катря ридає, Оринка хлипає, баби киснуть. Тільки самі мужики гудуть:

— О-ов!— Завели вже ревищі!.. Від цього, Катре, не вмирають.

— Грицьку! Що ж ти так? Воруши своїх бабів!..

Але й батько Грицько, сам просльозившись, тільки рукою махне.

— Отакий з тебе батько!.. Вахлай ти, а не батько!..

Бояри винесли надвір діжу. Скільки то її разів мучили, кормительку, за оце весілля!

Поставили серед двору, накрили віком. Вийшла Катерина, застелила чистим рушником, поклала хліб, сіль і сніп жита. Кирик вивів за рушник молодих із хати й тричі обвів кругом діжі під звуки музики й пісні свашок.

Баби ворожать, яка буде хазяйка з Катрі, й кидають поліно їй під ноги. Катря нахилилася й відкинула поліно рукою. Шепіт схвалення пішов...

Це бабська ворожба. Як молода тільки переступить через поліно — то знак, що буде лінива, нероботяща. Як відкине ногою — буде чепуруха. А вже як нахилиться і рукою прийме — ото буде й чепурна, і роботяща, одне слово —хазяйка.

Після обходу діжі молодих знову повели в хату. За ними свашки й рід молодої. Решта всі зосталися надворі.

От тут Тарас уже й розгубився: куди йти? Чи до хати, чи надворі зоставатися? Рішив стати на порозі,тцоб бути в курсі й хатніх і надвірних справ.

У хаті батько й мати сіли з образами на лаві й благословляють молодих. Де й поділася батькова щасливість. В очах сльози, губи скривились, голос тремтить.

— Щаслива вам, дітки, годинонька... Легка доріженька нехай стелеться перед вами...

Мати щось шепоче блідими устами, а воно й не чути нічого. Кирик пробує чудити, але й його жарти нікого не смішать, нікого не розвеселяють.

Катря ходить по хаті й прощається з усім родом. Старших цілує в руку, молодших в лице. І в тім прощанню є щось похоронне.

Жінки плачуть, а дядьки виговорюють різні побажання: ^

-Ну, справляйся ж там добре, Катре! Щоб нашому родові не було сорому. А в случаї чого — сміло до нас!

Ми допоможемо, чим зможемо.

— А ти, Антоне, начувайся! Бережи нашу Катрю, а то ми й усю вашу Зелену Діброву повоюєм!...

Батько Григорій чує в тих словах усе її ж, громадську доброзичливість. Правда, досвідом і свого життя, і життя всіх своїх предків знає, що людська пам’ять щира та коротка, але зараз порушує до сліз оця загальна увага й приязнь.

Свашки співають:

Загрібай, мати, жар, жар,

Буде дочки жаль, жаль.

Закидай, мати, дрова,

Зоставайсь, мати, здорова.

Оце тобі, мати,

І прач у загаті:

Як ітимеш сорочок прати,

Будеш дочку споминати.

Отаке робиться в хаті. А надворі ще цікавіше. Кирик кричить:

— Ану, бояри! Коні підвертайте та йдіть сала шукайте!..

Бояри починають носити придане. Винесли скриню. Не дуже велика, не дуже пишна, але було що нести. Бояри в жарт кажуть:

— Чи вона там каміння понакладала, чи піску насипала?

Дівчатка стовпилися в кутку двора й заспівали:

Ходім, мати, до комори,

Поділим добро з тобою,

Бо я вчора ізвечора Та не вміла говорити.

Ого!.. Ще вчора не вміла, не сміла говорити, а за один день навчилася! Бо вчора була дочка своєї матері, а сьогодня рівноправна заміжня жінка. Що ж вона говорить?

Тобі, мати, нитки та бердечко —Мені давай полотенечко.

Тобі, мати, горох-горохвини —Мені, мати, скрині і перини.

Тобі, мати, великі обори —Мені, мати, воли та корови.

Тобі, мати, старії дійниці —Мені, мати, молоді телиці.

Тобі, мати, порожнії бодні —Мені — щоб довезли тільки коні.

Тобі, мати, стіна з веретенцями —Мені, мати, скриня з полотенцями.

Тобі, мати, та стіна німая —Мені, мати, то постіль білая.

А бояри одно несуть, а бояри одно тарабанять! Та все окремо — щоб здавалося більше: подушки, рядна, килимок навіть... І посуд, і жлукто, і прядку. Кирик несе веретено й крекче, мов під вагою. Поміж людей гомін.

— Дивись! Харпак-харлак Грицько, а як дочці справив...

— Та то гіркими сльозами та недоспаними ночами...

І людям приємно, що їхня дівчина, от така собі звичайна, не багацька дитина, — а йде в чуже село не з порожніми руками.

Вийшов батько Григорій, дивиться — і теж очам своїм віри не йме: "І де вони понабирали? І коли вони встигли!"

Повиходили свашки. Співають бадьорної:

Уродила гречка на точку,

Дякуймо свату за дочку.

Подякуймо свату за цюю —Нехай їм Бог згодує другую.

Ой дали нам дівку —Дайте і постільку,

І скриню й перину,

І в двір господиню.

Дружки теж співають. Кажуть: хоч які дужі вороні коні у батька, а не везуть княгині з двора і смутненько іржуть. А у свекра коні сірі, ліниві, — а іржуть веселенько й легко везуть княгиню з двора.

Свашки дзвінко, високо побідную пісню зачали:

Викотили, викотили Медовую бочку,

Видурили, видурили У свата дочку.

Та не саму дочку,

А й її скриночку,

Зосталося днище Та ще й гребенище.

Не журися, теще —Я приїду еще...

Дружечки-дівчатка, навпаки, мов сиріточки-голубочки, плачуть піснею: Ой стань же, моя матінко, в порозі,

Вже ж я молода в дорозі.

Я ж тобі, матусенько, вклонюся,

Кіскою земельку устелю,

Слізками ніжки обіллю.

І, мов на виклик цей, стали мати з дочкою на порозі, обнявшися. Катря тихо попустилася вниз і припала головою до ніг матері. А у Катерини вже й сліз немає, тільки руками перед собою ворушить, мов відкидає що пріч. Насилу їх розлучили.

Кирилівські молодиці, що були в дворі, кинулися до саней з приданим і позасідали в них. Це вони вимагатимуть викупу. Одна співає:

Я гусята пасла,

По пір’їні складала Та в подушку клала...

Отже на тій підставі вимагає викупу. Друга собі:

А я по горі ходила Та рушнички дбала,

У крутому Дунаєчку білила,

У тихого бережечка сушила.

Третя теж не відстає, вихваляючи свої заслуги:

А я таки пряха та ткаха,

А я таки раненько вставала,

А я таки тонких сорочок напряла...

Кирик вносить пляшку й передає Антонові. Антін ходить поміж возами й частує бабів.

Катря, мов черниця, що приймає постриг, повільно кланяється на всі чотири сторони і просить простити її. Кирилівська громада гуде невиразними словами прощання. Затягують бояри басами, щоб скоро сідала молода до саней, що плакання тут уже не поможе. А дружки:

Зачекай мене, мій сужений друже,

Я іще порогові та й не дякувала.

Ой дякую вам, пороги...

Де ходили мої білі ноги.

Катря стала на коліна й поцілувала поріг убогої батькової хати. Ту грань, що берегла від лихого натиску мале дитя, ту охорону, за якою чулося і тепло, і рідні бережучі руки.

Катрю підводять. Свашки турбуються, чи в стані будуть коні довезти молоду:

Ой коні наші, сиваші,

Чи були ви на паші?

Чи чуєтесь на силу,

Чи довезете княгиню Да на тую гіроньку крутую,

Да у тую світлоньку новую?

У тій світлоньці мед-вино п’ють —Ой там тебе, Катрусю, давно ждуть.

Катрю сажають на сани. Вона стала там на коліна і хреститься. Очі високо підняла до темного неба і молиться щирою дівочою молитвою, просить усі сили невідомі, щоб дали долечку, любов довічню й тиху злагоду. Вся душа її молода виривається в ту таємну високу далечінь, звідкіля зсилається на землю благо...

Молодий сів коло молодої, держить образ у руках, Катря — хліб і вільце, ознаку свого непорочного дівоцтва. Це її берло, оцієї княгині.

Розукрашені лентами коні трясуть головами, погоничі пугами ляскають. Скоро від’їзд!..

Уже лаштуються на вози всі, хто має їхати, вже скриплять ворота — хтось відчиняє. Хто ж то такий? То батенько!..

Серед розчинених воріт самотня фігура згорбленого чоловіка. Тричі перейшов ворота туди й назад, потім зупинився і... заспівав.

А так, так.... Заспівав він, цей прибитий недолею мужик — і дивно звучав репаний голос у півтьмі присмерку. Кликав долю хоч дочці своїй, коли сам її не зазнав:

Ой пересердьтеся, вороги... —Не переходіть дороги!

Нехай перейде Господь сам І наша ненька миленька,

Щоб була доленька щасненька.

А ненька веде коня... Ледве ступає ногами, движеться, як тінь.

Довела до воріт, пустила вузду. Стала коло чоловіка і якось не по-жіночому, а по-дівочому пригорнулася до нього. Дочку здалека тільки поблагословила білою схудлою рукою, а говорити вже нічого не могла.

Візничий цмокнув на коней і легенько виїхав з воріт.

А як тільки виїхав, устав — та як гикнув! Та як крикнув! І рвонули коні з копит, забрязчали дзвінки... А з воріт — сани за саньми, сани за саньми.... Ото накриють Красицького на добру вечерю! Щоб знав, як наших дівчат брать!..

Виїхали останні. Повиходили люди з двору, розсипалися вулицею. На воротях зосталися тільки батько та мати, як сироти, та ще вутлою купочкою стовпилися дівчатка коло тину й тихо, прозоро співають:

Так був зятенько —Як не бував,

Тільки моє подвір’ячко Кіньми стоптав...

Тільки мою комору Ограбував,

Тільки мою дитину Собі узяв...

Увійду я в комору —Ні скрині,

Гляну я на кровать —

266

Ні перини,

Піду я в світлоньку —Ні дитини...

Глянула у віконце —Аж слід знать,

Куди мою донечку Повіз зять.

Золотії вербоньки Поросли —Куди мою донечку

Повезли...

Тихо співають дівчата... А там десь, у тьмі вечора, несеться поїзд вулицями. Ще чути, як дзвенять дзвінки, стріляють бояри... Якесь всенародне свято вийшло з цього весілля...

А в отворі розчинених воріт дві убогих постаті. Наче не по-селянському притулилися одне до одного. Дівчаточка вже пішли вулицею, он ледве манячить їх купочка, а звідти доноситься:

Бряжчали колокола, бряжчали —

Уже ж нашу Катречку помчали...

Батько Григорій аж наче постарівся за ці хвилини. Похилився до жінки й тихо говорить, мов до хворого дитяти:

— Ходім у хату, га?.. Ходім?.

І ледве чутно вже, як шепіт доносяться слова з дівочого гурту:

Огляділася мати —Нема дочки в хаті.

І хата не метена,

І куделька не плетена.

І горшки під лавкою Заросли муравкою...

Катерина глухо застогнала і, як сніп ячмінний, обвисла на руках у Григорія...

XVII

Ніч місячна, тиха. Тарасові не дали правити, й він може свобідно оглядати поїзд.

Далеко розтягнувся ряд саней, і з усіх них несуться пісні. Тепер уже всі співають, бо ніч гарна, бо весело, бо забулися й пани з їх примхами, і прикажчики з економами, різки, нагаї. Матері його чорт — хоч раз погуляємо!

Свашки всі веселі, всі підхмелені трошки, всім хочеться сміятись.