Тарасик - Хоткевич Гнат
Отут уже буде суму! Це розплітання коси.
Дівчата витягли насеред хати ослін, посадовили на ньому Катрю, мов яку жертву приречену. З одного боку стала старша свашка, а з другого мала б стати сестра.
Але що Орина мала, то стала старша дружка.
Підійшов Антін і виплів перший кісник із коси. Кісник той сховав собі до кишені.
На тарілці подали гребінець, а на другій трохи масла. Свашка почала розплітати одну косу, Христя другу. Робили вони це поволі, ритуально. У обох обличчя серйозні.
Катря заплакала. Та жалібно так, по-сирітському. І дівчата жалібної затягли про дівчину, що "не рік, не два косу кохала, щосуботоньки змивала, щонеділеньки вбирала — а за один рочок стеряла..."
Катерина вийшла до комори. Вона ледве передвигала ноги. І така була нещасна та мізерна, аж дядьки казали Григорієві:
— Що це, брат, твоя жінка охляла?... Ти б її піджучив трохи — нехай вибрикує...
А Григорій кивав захмеленою головою й підморгував, широко усміхаючись:
— О, я її піджучу! Я її так піджучу, що...
А з дівочого кутка хвиля за хвилею линуть звуки й колишуть Катрину душу сумом:
Догадайся, Катрусю,
Чого мати у комору пішла:
Чи то по рутяний вінок,
Чи по біле завивайлечко,
Чи по мед, чи по горілку,
Чи по тонку намітку?
Катерина переступила поріг, держучи в руках тонке полотнище. Хвильку затрималася. Така сумна, чимось великим попереджена...
Ой ти душечко, наша Катречко,
Ой глянь на поріг — диво:
Несуть твоє діло,
Як біль, білесеньке,
Як папір, тонесеньке.
Біле білування — вічне покривання,
Що ні вітер його не звіє,
Ні сонце його не спале,
Ні дрібен дощик не змочить —Молода Катруся ізносить.
Катерина підійшла до дочки й стала. Тепер усі побачили, яке в неї худе та змучене лице.
— Це, мабуть, таке, що Оринки вже й не видаватиме Катерина, — шепотіла одна сусідка другій. Але що значила одна смертна печаль в оцім морі радощів, в оцім буйнім хмелю зародків нового життя!..
Катря підняла заплакане лице й стрілася очима з повними суму й сліз очима матері. І чи вона відчула, що в тих, тоскою напоєних очах, чи так просто, від надміру чуття, але замість того, щоб, як слідує по закону, боронитися руками від покривання, Катря з тихим стогоном зсунулася з лави й комочком упала матері до ніг.
Щось пробігло по всіх присутніх... Це була вже не звичайна печаль, це був не тільки вихід дочки заміж...
Так і занімили мати з дочкою. Дочка, припавшй до ніг, кожною лінією свого тіла, виявляла безконечну гіркість молодого боління, а мати стояла з простягненими над дочкою тремтячими руками, з яких, мов омофор, звисав отой білий символ вічного одриву, повного розставання.
Це була особлива картина — і Тарас то відчув. З одного боку, він чув теж якесь першіння в горлі, йому жаль було і матері, і сестри, і самого себе, але в той же час він розглядав лінії, кольори, блики світла; десь вони там нотувалися, закріплялися в його пам’яті... Жаль не давав йому любуватися, а любування не дозволяло запанувати жалеві.
— Покриваю тебе, моя донечко... Будь здорова, як вода... А багата, як земля...
Далі Катерина не могла договорити і безсило схилилася на доньку, Катря
голосно заридала.
Підбігли жінки, розтягли їх. Катерину відвели вбік, Катрю знов посадовили на лаву. Завивати намітку взялася одна з тіток Тарасових. Дівчаткам не подобається:
Ой погано, Катрусю, погано!
Ой, Катрусю, догадайся —Повивати не давайся;
Скинь чепець під столець,
А кибалку під лавку,
Бо то ж тобі неподоба —
Не пристало до лоба.
Надінь вінок на головочку,
Надінь стрічки й кіснички Та ходім на вечернички...
Свашки вставляють:
Таки буде не по-вашому,
Таки буде а по-нашому...
Дружки відповідають, що якби тільки вони схотіли, то ніяк не дали б подруги: Повели б її у садочок,
Ізвили б їй віночок,
Ми б їй там кісоньку заплели.
Ми б її там дівкою нарядили І з собою посадили.
Да склались по грошу,
Да купили б стрічку хорошу.
Свашки тільки головами кивають. Все одно по їх стороні буде верх.
Катря сидить у білій намітці й сама біла. Хтось із дівчат підніс їй під очі шматочок дзеркальця. Катря глянула і, як не журна була, як не гризла тоска серце, усміхнулася.
З того шматочка шкла глянуло на неї ніби знайоме й ніби чуже якесь обличчя. Біла намітка пристала до цього заплаканого личка — і не то гордість, не то щось подібне ворухнулося в Катриній душі. Поглянула на дівчаток — а вони наче чужі стали, наче далеко кудись відсунулися.
Та це було тільки на одну хвилинку. Зараз же по тім гострий біль перекраяв серце: що це ж вона навіки кидає своїх милих подруг, що оцей білий рубочок переділив її життя надвоє, став якимось човном, що ним відпливла вона від знайомого милого берега — а де другий, і не видно. І який він буде — не знати.
Батько Григорій стояв, упершись обома руками в боки, й похитувався — то сюди, то туди. Ніяких складних почувань не переживав він зараз. Радість його була занадто проста — й тому така повна. Він оце хитався, чуючи в голові солодкий шум, а груди розпирало одне почуття: "Ага?.. А що?.. А чия це дочка? Моя!.. А хата чия? Моя!.. А оце все — напитки, наїдки? Мої!.. І гості мої, і люди усі мої — усе моє!.."
Кирик вимив руки, витер поданою хусткою, став посеред хати:
— Господи Ісусе Христе, сине Божий!
Усі присутні відповідають гуртом:
— Амінь!
— Благословіть, отець і мати, і ви, добрі люди, чесний хліб у чесний дом унести!
— Бог благословить!
-1 вдруге, і втретє!
— Бог благословить усі три рази...
Кирик іде за короваєм і за хвилину вертається, високо держачи пишне печиво над головою. Усі перед ним розступилися. Хліб — то ж святиня землеробського народу. Дружки співають величальну пісню до короваю:
Ой рано-рано, здумайте, бояри,
Ой що то в лісі задзвеніло,
Не дзвеніло — говорило:
Що за горою новий двір,
А в тім дворі повен збір,
Да стоять столи тисовії,
Лежать скатерті більчатії,
Лежить коровай, мудро бган.
А що ж в тому короваї?
Із семи полів пшениця,
Із семи криниць водиця,
Із семи мажей солиця,
Із семи дворів маслечко,
З ярих пчілок медочок,
Із семи курок яєчок. ^
Кирик обережно ставить коровай на стіл. Йому подають на тарілці ножика і, зробивши на хлібові знак хреста, Кирик відкраює верхню шишку. Переділяє її надвоє й подає піддружному, а той — молодим.
Друга шишка, теж перекраяна, пішла батькові й матері молодої. А потім устала Катря й сама почала розносити коровай.
І сталося тут чудо-чуднеє, диво-дивнеє.
І батько Григорій, і Катерина весь час і без того відчували повну радість, удячність громаді за увагу до них, до їх дочки, до їх празника. Але от громада, як щедрий роздобрений цар, що не перестає дарувати, захотіла показати оцим Шевченкам усю широту своєї уваги й доброзичливості. Дари за коровай посипалися такі щиро щедрі, такі багаті, що Григорій і очам своїм не вірив. Розщедрювалися такі люди, що у них, як то кажуть, серед зими льоду не випросиш. Давали такі, що з ними не все було ясно у взаємовідносинах. Жертвували такі, що самі харпакували, у злиднях кохаючись, несогіршу Григорія.
— Катря молодець у нас!. Катря у нас дорога дівка!.. Дарую їй ялівку на нове господарство!..
— А від мене прийми, небого, двох овечат...
— Дарую свого стригунчика тобі, Катре. Щоб згадувала.
І курей, і гусей. Сани!.. Полотно!.. Діжу нову!.. Господи!..
Катря червона-червона та все кланяється. Мати прихилилася до печі й тихо плаче, а батько...
Ні, словами не можна описати, що у нього діється на серці. У нього захопило дух... Він вийшов насеред хати й тільки безпорадно розводив руками.
Та Бо-оже ж мій!.. Та що се таке, люди добрі?.. Та чим же ж ми заслужили?..
І з переповні душі, від безмірного щастя заплакав батько Григорій такими сльозами, якими ще ніколи не плакав у житті.
А громада — рего-та-ла! Широким реготом безміру своєї благостині, своєї могутності ощасливлювати, своєї охоти дарувати без кінця.
І дарувала. Були такі, що давали двічі, щоби підкреслити свою щедрість. Щось розкрило скарбницю громадську. Ій, громаді, теж треба вряди-годи виявляти і гнів свій, і радість, і щедрість, і скупість. А на виявлення того треба знайти якісь об’єкти. Часом відповідні, часом ні — які попадуться. Часом ощасливить громада такого, що й доброго слова не вартий, а часом знищить неувагою того, хто благоносить у душі.
В данім випадку показалося, що Катрю таки справді любили. Більше! Хто не знав її досі ближче, захоплювався загальним потоком і дарував, приказуючи: "А я й не знав, що вона така гарна!.."
І утворилася така атмосфера загальної радості, добрих настроїв, що люди, вже не знали, чим то все виявляти. Та вже музики здогадалися й різонули "від вуха", і все одразу пішло в танець. І старі і молоді, і до пари й не до пари. Місиво якесь зробилося, якась жива столика істота ворушила одразу всіма головами.
Батько Григорій підвів свою Катерину, й вона дрьобала, як могла, на місці. Молодиці вибивалися на просторіше й розминалися — нехай кісточки погуляють! Тріпотіли всі жилочки до танцю, ноги самі вибивали. А ті, хто стояв у тісному, хоч плечима поводили, хоч підгукували.
Але це ж не танець, це так, само якось вирвалося. Бо ж треба закінчувати коровай ділити — і дружки нагадують:
Засвітіте свічку,
Глядіть роду по запічку,
Бо в Катрусі рід великий —Щоб його обдарити,
Щоб нікого не згнівити.
Кирик знов береться краяти коровай — а його ще багато, а шишок і гусок наче й не меншає. Кирик дратує дівчат, що їм не стане. Дівчата віддячуються піснею:
Наш дружба коровай ріже,
А йому сопель з носа лізе.
Чи бачиш ти, дружбо,
Що за тобою жінка стоїть,
Семеро дітей держить,
А на кожній дитиночці,
По чотири торбиночці,
Та ще й з кошелями —Увесь коровай забрали!
По думці дружок, не тільки сам Кирик винен в розкраданні коровая, а помогають йому в тім і бояри:
Подивися, дружбо,
Що бояри коровай крадуть Да за пазухи кладуть,
За вилечко захиляються,
Короваєм запихаються.
— Нехай крадуть! — одказує Кирик. — Аби вам не дісталося...
Тоді дівчата починають просити:
Дружбоньку, наш голубоньку!..
Ой дай же нам хоч крайнюю,
Оту шишечку Коровайную!
Але Кирик невмолимий.
— Ага, бісові дівчата!.. Тепер просите? Не дам!
Дружки починають задобрювати Кирика похвалами:
Тобі, дружко, не дружкувати,
Тобі, дружко, да панувати Із хорошим станом У Києві паном.
Кирик удає, що розманіжився й оділяє дівчат шишками.
