Тарасик - Хоткевич Гнат
Лежу, не дихаю...
Чую трубка: гаас!апе§о трублять, значить зараз поїдуть...
Поїхали... Я перележав до ночі, потім поліз із того місця. Що далі було —нехай колись... нехай колись... нехай колись...
Дід схвилювався і важко дихав. Тарас, аж наче хитаючися, вийшов із хати й сів на призьбі. Довго сидів і дивився на зірки. Вони дивували його своїм предвічним спокоєм, тоді як на землі може творитися отаке.
Півночі не спав Тарас. Не спав і дід — все перевертался на постелі.
V
І знов Тарас ходить, як очманілий, від дідових оповідань. Вперше відчув масштаби.
Досі знав епізоди. Криваві й героїчні епізоди людської відваги саможертви й епізоди людської підлоти й озвіріння. Загальної картини з того не складалося. І тому, що сам Тарас був малий, і тому, що оповідачі були малі, мислили фактами.
І тільки в оповіданні діда Тарас уперше відчув епос. В боротьбу вступали вже не окремі люди, а великі колективи — Росія, Польща, Україна... Кожне із своїми завданнями, цілями, змаганнями, і все те, як міг, обхоплював дитячий мозок Тараса. Хлопець виріс після дідових оповідань.
Ходив до Будищ, дивився на озеро, ходив до Гупалівщини, дивився на дуби, на розрите місце, де, як казали, ляхи закопали скарб. Подовгу стояв на тих місцях — і різні думи роїлися в малій голові. І ніби розкривалося, вихилялося з туману якесь розуміння судеб свого народу, росла неусвідомлена рішучість самому вплутатися в рішення тих судеб.
— Коли виросту великий, так я...
Хоч що він зробить, коли виросте великий, визначити не міг.
І знову ходить селом, допитується, розшукує відомостей про гайдамаків, хоча ніхто тепер не може його задоволити після діда. Втім трапилися такі події, які відвернули Тарасову увагу і від гайдамацьких справ і від усього.
Хліб уродив цього року добре, отже роботи багато. Панські лани забирали весь час, на свої поля у селян мало зоставалося. І виходили на поле слізна, робили ночами.
Так робили всі, так робили й Шевченки. Але їм приходилося трудніше, бо Катрі нема, а Шевченчиха зовсім підупала на здоров’я. Тож це був перший рік, коли й Тарасові довелося впрягтися в роботу по-справжньому. Досі він був хлопчик та й тільки. Може, якби Катря була дома, а мати здорова, Тарас і досі був би хлопчиком, але тепер довелося робити.
А проте Тарасові це було в охотку. І праця для нього оточувалася поезією. Золотисті лани доокола, сонце в царственних сяйвах, білі сорочки жінок і особливо дівчат, а де, то й пісня розітнеться. Від спілого волоття йде особливий запах і наповнює собою усе повітря — все це чарує Тараса.
В обідню пору батько й мати відпочивають, а Тарас ходить поміж людьми і слухає, що говориться. Часом цікаве трапиться. А одного разу почув таке, що стрясло усією його істотою.
Початку оповідання не застав.
— Так отож дівчата гребуть, а хлопці копиці кладуть. А ота Оксана взяла глечик і пішла по воду у ярок. Та щось довгенько її нема та й нема. А лановий мовчить, ніби й не поміча.
— Коли чують хлопці крик із яру: "Рятуйте!.. — Хлопці туди!
Лановий кричить: "Куди ви? Марш на місце!" — але вони не слухають.
— Прибігають туди, аж там панич повалив ту Оксану й захожується.
Стоять хлопці, а підійти не сміють. Один озирнувсь — ніхто не рятує. А у
нього вила залізні у руках. Підскочив і просадив панича, як жабу. Подригав-подригав панич ногами та й опрігся... Усі мов подубіли... а хлопець стоїть білий-білий...
Ну, що ж... Ізв’язали хлопця, посадовили до хурдиги. Дали до міста знати. Наїхав суд. Панича поховали, а хлопця як повезли з села, так і чутка по нім загула. Було воно сирота, то нікому було й довідуватися.
Минуло кілька там часу. Оксану тую засватав багацький син. Вона подавала рушники. Вже й перевінчалися, вже поїзд їде до молодого на хутір. По дорозі корчма. Стали.
Дивляться, а під корчмою сидять відпочивають арештанти у кайданах. Женуть їх у Сибір. Сидять. Хто перевзувається, хто нужу прудить.
Під’їхали. Молода взяла пляшку з горілкою, почастувала москалів, попросила, щоб дозволили випити й арештантам. Дозволили.
Пішла молода частувати арештантів, із своїх рук. У квітках та у лентах. Коли гляне, а між тими арештантами, у путах і він, отой хлопець, що її врятував. Несе з України ланцюги у Сибір.
Глянула на нього — і не почастувала. Пройшла мимо. Потім вернулась до воза, поїхали. А хлопець, той арештант, заплакав.
Приїхали поїзджани на хутір, як уже смеркло. Гульня, танці. Приданки пішли молодим постіль слати, а молода трохи вийшла.
Вже комора готова. А де ж молода? Де-де, де-де — нема. Уже й по садку, уже й туди, уже й сюди — нема. Пішли до ставка чи не втопилася, до гаю, чи не повісилася — нема. Мов крізь землю про-валилася.
Так і пропала. І ніхто не знав де ділася. Пан заявив у губернію, розписали письма — мо’ втекла на херсонські степи. Нема ніде!
Та аж уже через багато літ виявилося, що пішла вона за тим бідним невольником у Сибір ділити з ним його безталанну долю. Наздогнала етап як була у квітках, у кісниках і сказала: "Піду за тобою".
...Уже скінчилося оповідання, уже всі пішли на роботу, уже й Тарасові пора, а він як стояв, притулившися спиною до дерева, так і зостався. Хотілося плакати від красоти подвигу тих двох істот. Один кинувся рятувати чужу дівчину, не знаючи навіть її, бо й парубок був із чужого села, а друга понесла свою молодість, красу, жіночу ласку й турботу — все понесла в далекий Сибір, на вічне горе, на вічну нужду, понесла ради людини, яку й бачила тільки двічі в житті. Саму себе понесла в дар за високий рух душі.
І зблідли перед оцією дівчиною героїчні постаті гайдамаків. Вони теж ішли на муки, але ж то були мужі, а це вутле безсиле дівча з великою душею.
А прийшов Тарас до свого поля, застав несподівану картину.
Мати й взагалі не була міцного здоров’я, після Йосипка зовсім розхиталася, а оці жнива, мабуть, довершили. Робила над силу. Не раз, було, дядько Григорій дивиться-дивиться та й скаже:
— Стара! А може б, ти кинула? Може б, ти краще пішла додому та лягла? Бо щось робота на тебе сердиться.
— Та’ там... А хто ж за мене зробить? — і похилялася знову над постаттю.
І, мабуть, таки переборщила, бо коли прийшов Тарас, то лежала на землі, а
коло неї сумно стояв батько.
— Чого стоїш, Грицю? Робіть... Я полежу трошки і встану...
І дійсно, стояти не приходилося. Узявся батько за косу, а Тарас в’язати. Воно й штука невелика, як дивитися збоку, а зразу — не втнеш. То перевесло розв’яжеться, то сприсне, то замалий сніп, а то завеликий.
Катерина полежала-полежала й підвелася. Сумно дивилася, як замість неї в’яже Тарас, але чула, що сил уже зовсім немає.
Дядько Грицько підійшов.
— Може, відвезти тебе конем?
— Ото ще! Я як-небудь дійду. Це ж вам сьогодні хоч кров з носа, а треба скінчити. Бо завтра ж панщина, і після завтрього, і далі...
Це була правда. Сьогодні треба було скінчити за всяку ціну, і дядько Григорій це знав.
Катерина пішла. Ледве дибала. Довго дивився Тарас услід матері, а коли обернувся — сумно стало на ниві...
Тарас не вправляється за батьком. Батько пройде ручку, вже другу починає, З Тарас іще тільки на половині.
На других ділянках, де супряжка правильна, діло йде весело. Не у всіх, правда. Он дядько Свирид теж один косить. Там так і зовсім нікому в’язати.
А він і тут чудить. Ліг на межі й ноги задер. Люди сміються.
— Чого лежиш, Свириде? Хіба вморився? А ти ж казав, що "ціп робота, а коса охота..." А воно, бач, яка охота — що й ноги на полицю поклав. Мо’ сказати жінці, щоб воза прислала?
— Скажіть, щоб прислала два, бо я з цією чортовою косою на однім возі їхати не хочу.
Сміються люди. Сміявся б і Тарас, але зараз йому невесело. Властиво, хвороба матері, то була річ звичайна і звична.
Взагалі у великій сім’ї часто буває, що то той, то той захворіє. Мати це робила частіше, але Тарас так само міг бути веселий, як і тоді, коли мати здорові.
Але зараз хвороба матері чимось непокоїть Тараса. Охоче пішов би за матір’ю, допомогти їй, але роботи ще багато. А поперек болить і з незвички й руки поколов. Та й снопи якісь горбаті. Батько вже нічого й не кажуть.
Сонце вже під захід, у півдерева. Нива вся в покосах, а пов’язаного мало. Досадно Тарасові, але і з сил уже вибивається. Коли нараз чує над собою дзвінкий веселий сміх. Глянув — аж то Оксана!.. Та так і заливається.
— Це ти таких снопів навекерлячив?
А Тарасові й ніяково, що таки справді його снопи чудні, але якось і смішно. Вона ж так уміє сміятися, Оксана, що хоч би плакав, то перестанеш.
І тітка Марта тут. Здоровкається з батьком.
Що ж це з вашою Катериною? — а сама вже кладе клунок на землю, підправляє кінці хустки.
— Та от... занедужала щось.
— Вона у вас взагалі невеликого здоров’я.
— Та то правда...
— Ану, Оксано, становись — поможемо дядькові Григорієві.
— Та що ви, тітко Марто... Ви й над своїм натрудилися.
— У нас нема над чим і натрудитися, бо того поля... Он бачите — люди тільки в охоту ввійшли, а ми вже з поля ідемо, — і вже бере перший сніп, і вже співає він у неї в руках.
А біля неї Оксана. Рученята аж поблискують, коло золотим пасом соломи, небагато й одстає од мами. Скошені постаті бистро почали вкорочуватися.
Тарас і собі було взявся, але де йому поспіти за двома такими майстринями. У нього й солома з рук валиться, й остюки під нігті лізуть. А Оксана сміється!
І Тарас здав позиції. Став на боці та тільки дивиться, а серце у нього грає. Йому думається, що й це Оксана, й та дівчина була Оксана і що якби він, Тарас, був невольником-арештантом, то вона, оця Оксана, пішла б за ним у Сибір.
Мати з дочкою, коли йдуть_рядом, перекидаються словом-двома. Як ручка так підійде недалеко, то й батько щось скажуть. А Оксана, проходячи мимо Тараса, доконче кине.
— У, лінтюга! Стоїть, а ми за нього робимо.
Слова образливі, але Тарас чує, що там і на крапелиночку нема образи і грозить Оксані кулаком, а вона аж в’язати перестане та регочеться.
Тарас згадав, що йому ж стояти не приходиться — треба полукіпки ставити. Це був перший раз, коли він ставив полукіпки самостійно.
А додому йшли всі разом: батько з тіткою Мартою ззаду, а Тарас із Оксаною попереду, весело балакаючи. Тарас і хворобу матері забув.
Сонце давно вже зайшло, притемнювати почало. Після щетинистої стерні боса нога з приємністю вгрузає в м’який оксамитовий пил наїждженої дороги...
Тітка Марта удова.
