Тарасик - Хоткевич Гнат

Все найми, все найми: і до прання, і до города, і до порядку... Хочу женитися...

— Го-го! А хто ж піде на четверо дітей? — гукала тітка.

— Та воно не яких і дітей, як старшого скоро женити.

А Оксана повторяла ніби про себе "четверо дітей... четверо дітей...

Смикала тітку.

Тьотю... Та ходімте вже...

— Та ну підожди. Ну що ж, Грицю — женіться. Може, знайдеться яка дурна, що піде на четверо дітей.

— Тьотю, ходімте... А то не дотиснемося. Дивіться — вже всі люди пішли, — і йшла вперед.

Дядько Григорій прискорив трохи кроку і йшов поряд.

— Слухайте, Оксано... я вам хочу щось ісказати...

— А що ж ви мені скажете?

Вона не зменшувала кроку. Це теж, був свого роду маневр. Дивіться, мовляв, аж бігав за мною!

-Та я хотів спитати, чи ви пішли б за мене?

Оксана теж хвилювалася й смикала тітку за рукав.

— Та йдіть скоріше, тьотю...

— Та чого ти мене смикаєш? Ти краще скажи чоловікові чи так, чи сяк, то, може ж, могорич який буде.

— А що ж я маю казати?.. А що ж я маю казати? — розгубливо повторяла Оксана. А потім звернулася до Грицька.

— Що ви собі думаєте? На стільки дітей? Хіба я таки вже найпоганіша в світі? Чи я собі хліба не зароблю? Чи я стара, чи каліка, хай Бог милує?.. Навіщо мені в таку петлю лізти?..

— Що ж діти?.. Діти, як діти... Всячесько ж і я ваших тройко беру — їх теж треба до ума довести. А у мене тепер, слава Богу, хліб є, прядива ціла скриня після покійниці зосталася, сала трохи...

— Та коли ж страх на чужі діти йти. Поки малі, то ходи коло них, а підростуть, то ще й морду, гляди, наб’ють. Тьотю...

— А що "тьотю"? Як собі хочеш. Хочеш іди, хочеш не йди. Аби потім не нарікала на мене, що я тебе намовила. Як собі хочеш... Маєш уже літа, маєш свій розум — радься сама у себе.

Оксана зупинилася й задумливо казала:

— Краще вже так бідувати. А то я буду старатися, буду свою силу втрачати, а пасерби, як підростуть, як вилізуть із біди, що їх тепер біда їсть, то мені скажуть: а тобі що до нашого? То все наше, то наша мати наробила. Та й виженуть із хати. Іди собі, куди хоч тоді...

Але це так тільки говориться. Рішення давно вже запало й що там уже було довго балакати.

XIX

Незабаром відбулося й весілля.

Оце другий раз на своїм віку Тарас близько бачить весілля, але де!.. Хіба можна рівняти? Катрине весілля — так тож було громадське свято якесь, многоденне. Нікому не хотілося закінчувати. Вже музиканти грали:

Бери, чорте, гостя,

А музику посля,

а люди тільки сміються та ще дужче витанцьовують, вигоцують. А тепер — сама горілка і більш нічого.

Ну, дай же вам, приговорювали, випиваючи, але не докінчували. Відчували, що всяке сказане слово буде фальшю, що побажання "щастя" можуть прозвучати іронією, бо щастя вже ніколи не оселиться у цій хаті.

Невеселе було весілля. Діти понатутурювалися, бо їм зарані вже на вулиці однолітки нарисували їх долю.

— Ох, і битиме ж вас мачуха здорово!

— А я втечу!

— Не бійсь: їсти захочеш — прийдеш, а вона тебе тоді.

— А я її!

— Ого! Тоді тобі батько всипле, щоб не бився з мачухою.

Невеселий був і дядько Грицько. Надулася й "молода": четверо дітей, достатків особливих немає, отже радостей не передбачається. А дивлючись на "молодих", невеселі були й гості. Надолужували горілочкою та поглядали на двері. Не пізно було, як і розійшлися усі.

— Ну, діти... Оце вам нова мати, — сказав дядько Григорій до дітей (Микити не було й на весіллі — пішов до товаришів).

Діти з-під лоба поглядали на некрасиву, а товстими ногами бабу. Вона теж дивилася на дітей не дуже прихильно.

Настала якась тяжка мовчанка. Григорій поглянув на жінку. Здвигнув плечима.

— Ти ж би хоч привіталася з дітьми.

— Обійдуться, — буркнула Оксана й відвернулася.

Так відбулося перше знайомство.

Наступного дня перевезла Оксана свої манатки й дітвору. В хаті й без того не було просторо, а тепер то стало й зовсім тісно. Глянув Григорій — і вперше яскраво крикнуло там у нього: що ти наробив?

Сім душ дітей!..

Досі це було якесь абстрактне поняття. Ну, от є четверо, а то буде семеро —яка різниця? І от тепер ця різниця постала наяву, коли четверо сіло на долу, а троє, тех уряд, на лаві. Одразу наче тяжче почало дихатися у хаті...

Сталася помилка. Сталася видима помилка. Не розрахував дядько Григорій, не розрахував дід Іван, помилилася кирилівська й моринецька громади. Якби можна було вернути все назад!

* Діти дивилися — лава на лаву. В поглядах тих була ворожнеча й цікавість. Кладку перекинути взялася Марієчка, завжди усміхнена, до всіх ласкава дитина.

Вона скочила з полу й, ведена якимось особливим чуттям, підійшла прямо до Насті, своєї ровесниці. Як воно, бідненьке відчуло, що власне тут сидить дівчинка, яка може бути їй подругою — хто її знає, а тільки Марієчка підійшла до Насті, бистрим рухом обох рук "оглянула" її й говорила з милою своєю лагідною усмішечкою:

— А як тебе звуть, га? Як тебе звуть? Ходім грацця, га?

Дівчатка більш-менш подружилися. Зате між Тарасом і старшим сином Оксани Степаном стосунки одразу напружилися. Як-не-як Тарас почував себе хазяїном хати, а це були, в його уявленні, зайди. Можливо, що вони й потечуться так само скоро, як і приблудились. Отже за вечерею, коли Степан, як звик у себе, першим хапнув ложку й потрапив на Тарасову, Тарас вирвав свою ложку. Степан одразу заревів — це була його система.

— Ма-амо! Він б’ється!..

Тарас вирячив очі. В їх сім’ї ніхто ніколи не брехав, а тут така очевидна брехня!..

Оксана крикнула. Та грубо так:

— Ти чого там б’єшся? Ти!..

Тарасові від здивування заціпило. Треба було би сказати, що він його не бив, а тільки відібрав свою ложку, але Тарас нічого того не сказав. І тільки згодом-згодом, коли всі вже забули про інцидент, Тарас, занятий своїми думками, нараз випалив:

— Ну і брехун же!

— Хто брехун? — обізвався батько.

— А он! — і Тарас кивнув на Степана. Той скривився, мов його вдарили.

Вечеря йшла мовчки — і це теж було дивно Тарасові. В цій сім’ї спільне

споживання їжі відбувалося завжди гарно. Всі ж у роботі, всі заклопотані, можуть зіходитися до купи тільки за обідом чи там за вечерею. І використовувати цей час на бесіду, обмін вражіннями.

Коли ще була Катря, за обідом чувся сміх, обличчя прояснювалися, всі відпочивали. Навіть тепер, після смерті матері, якось тепло бувало за спільним обідом. Згадували покійницю матусю, у дядька Григорія розгладжувалися зморшки на чолі. Навіть Микита зіходив із свого парубоцького Олімпу й ставав приступнішим.

І от вечеря відбувається в повнім мовчанні. їжа так і летить з мисок, не встигає Оксана насипати. Терещенки сопуть, дивляться — чи не взяв хто кращого шматка. Нудно Тарасові!

Загалом щось чуже влізло в хату й від того стало в ній тісно, невигідно й незатишно. Як занозу під нігтем, це чулося кожну хвилину, кожну секунду, вдень і вночі, в будень і в свято — і тому так погано було від того. Доводилося рахуватись із тим, із чим не звик і не хотів би рахуватись; доводилося терпіти те, чого не звик і не хотів би терпіти. Тисячі дрібниць, тисячі деталей щоденного життя стали неув’язаними і, видно було, що ніколи не ув’яжуться.

Єдина сила, яка могла би направити все те в інше русло, згладити нерівності, з’єднати роз’єднане — то була сила жіночої любові й ласки. Але саме цього й не принесла сюди Оксана із Моринець. Навпаки. У неї були всі дані, щоб роз’ятрити взаємні почуття знеохочення, вирити глибшу прірву між двома родинами.

І особливо це відбилося на Тарасові. Микита вже випав із сфери впливів Оксани, Марійка й Йосипок були дуже малі, а Оринка так мотається по господарству, що її ніяк ударити — і зостається один Тарас. Він перестав бути дитиною, над якою нецікаво знущатися, і не став іще дорослим, над яким небезпечно знущатися і от Оксана усю злість за невдале життя, за малу кількість радощів, за убогу одежу, за все те почала виміщувати на Тарасові. Степан їй щиро допомагав. Не проходило хвилини, щоб не чувся крик:

— Мамо, він не дає!.. Мамо, він лається!.. Мамо, він б’ється!..

Часом це було справедливо, бо кріпкенький Тарас таки духопелив іноді миршавого Степана, але більшою частиною то був звичайний собі наклеп. Степан знав, що мати не буде розбирати й буде завжди на його, Степановій, стороні.

Так воно й було. Оксана першим же, майже рефлективним рухом насамперед давала Тарасові по потилиці, а потім хапалася за продовження: верьовку, дубець, рогач, а то й просто поліно.

Тарас затаював образу в серці й вишукував хвилини, коли Оксани не буде поблизу. Тоді насідав на Степана й давав йому добрих стусанів.

Степан, ревучи (він якось по особливому ревів), біг до матері. Коли її не було поблизу, переставав ревти. Але як тільки вона показувалася, заводив іще вище й вигадував на Тараса таке, чого й зроду не було. А Оксана вже й не розпитувала, а прямо хапала, що попадалося під руку, й гатила.

Часом на таку сцену надійде Микита.

— За що ви хлопця б’єте?

— А тобі яке діло?

— За що, кажу, дитину б’єте?

— А ти дивись свого носа. А то й тобі те буде!

— Руки короткі! Бач — знущається над хлопцем.

— Щоб вас усіх давуча подавила!

— Тебе наперед із щенятами твоїми!

Батько перші часи держався нейтрально. У наших людей є якась така риса характеру, що вони соромляться проявити занадто багато ніжності до своїх дітей. Так і Григорій — вважав за непристойне заступатися за дітей, наче боячися підірвати авторитет мачухи.

Але несправедливість бувала часом такою очевидною, що дядько Григорій не міг не реагувати. Правда, робив це не прямо, а якось... в обхід.

От мачуха б’є Тараса, а дядько Григорій мовчить, тільки похмуріє. Потім, як уже все скінчиться, й розлючена Оксана, крикливо лаючися, візьметься за щось^інше, дядько Григорій підкличе до себе заплаканого сина.

Йому хочеться його приголубити. Він знає, що дитяче серце розривається від жалю, кличучи: "Тату!.. Ти ж бачиш!.. Ти ж чуєш! Чому ж не заступишся? Чому не захистиш?.."

І от... якось неловко. І дядько Григорій вибирає середню позицію.

— От бачиш який ти... Не пустував би — мати б тебе й не била б... Ну цить, цить... годі вже, годі... — і гладить корявою рукою хлопця по голові.

Чи він думав, що Оксана зрозуміє цю делікатність невміщування та сама схаменеться? Чи загалом клав дещо на новину становища — мовляв, з часом обійдеться, але тільки такої тактики держався досить довго.

Та прийшов час, коли тактику треба було змінити.