Тарасик - Хоткевич Гнат

Дядько Григорій почав обзиватися вже й під час самої екзекуції. Було крикне:

— Ей, Тарасе, йди сюди!

Хлопець, тіпаючися в риданнях, підійде.

— Сядь тут і сиди.

— Каменем би посідали ви всі, як мене принесла лиха година сюди!.. Бодай сиділи та й не вставали, іродові душі прокляті, халєри на вас немаєть! — неслося вслід, а Григорій хоч би слово.

Наступною стадією було те, що Грицько вже озивався.

— Ей, ти, чуєш? Кинь хлопця! Чого знущаєшся?

Оксана аж із кишок виривалася, вигукуючи:

— Заступаєшся?.. За своїх?.. Це такий хлопець, що його і вбити мало! Та я і вб’ю його, проклятого, колись!.. Я йому покажу, як бідну дитину калічити! Я з нього дух отой гайдамацький грушівський виб’ю!..

Ще наступною стадією була сварка. Оксана не змовчувала самому Григорієві. Він велів перестати, а вона, розходившися, вже не могла зупинитися, й діти ставали свідками огидних сцен.

— Ой мати моя рідна! Нащо ти мене породила таку нещасливу, що я попала у це пекло смердюче!.. Та лучче б мені у старці йти, попід віконням шматка хліба просити, ніж отут... отаке... отак...

Аж захлиналася! Аж пінилася!..

— Ні, це я дурень, що узяв відьму в хату!

— Сам ти чортяка! Злидня шматок!.. Здихали б усі у грязюці, якби не я. Пообмиваєш їх усіх, падлюк, пообшиваєш — і нема тобі дяки ніякої!.. Самих вошей скільки наб’єшся!.. Та вас би усіх вошва заїла, якби не я!.. Вам би ноги мені мити та ту юшку пити, що я зглянулася над вами, та хоч пообхарювала вас усіх, коростявих!

І потік не вгавав. Оксана була язиката — це визнала одразу вся кирилівська бабська громада — отже вміла знаходити такі слова і в такій кількості, що перевершити її на цім грунті було неможливо.

На перших порах, коли на такі сцени прийшов час, дядько Григорій, махнувши рукою, тікав пріч. Далі почав уже й сам гримати. А ще трохи згодом то вже довелося й руки прикладати.

Тоді Оксана, кричучи несамовитим голосом, вибігала з хати, розтріпуючи собі на бігу волосся; розривала сорочку й летіла селом, не перестаючи кричати.

— Ой убив, убив, убив, убив, убив!.. Ой убив, убив, убив, убив!..

А її діти з вереском, а Степан із ревінням за нею. Люди, почувши таку дивовижну суміш звуків, кидали все й вибігали з хат. Але бачачи розтріпану бабу, що верещить несамовито й біжить, хоч ніхто за нею не женеться, одразу змірковували в чім річ. Сплюнувши, казав якийсь дядько:

— Отаку б до лави прив’язати косицями та й бити, поки не посиніє. Ба’ яке виробля!

XX

А Оксана знала, куди летіла. Вона заприятелювала тут із Лимарями.

Лимарі — це була дібрана пара: ні він не проливав, ні вона. Знала їх Оксана, іще будучи в Моринцях, а тепер така тобі пішла дружба, що куди там!

Коло двору Лимарів переставала кричати, поправляла одежу і приходила вже як гість. Сиділа тут днів і два, і три — яка фантазія.

— Чорт їх там не візьме! — говорила всім.

Степан підтримував зв’язок. І тим, що доносив, як там у хаті, і головне тим, що тяг муку, яйця, сало — все. Оксана варила добру страву, а Лимар достачав цієї, що ото для неї чарки роблять — і їй-богу жилося не погано.

А в хаті Шевченків ставало нараз тихо. Ніхто не ревів, ніхто не Лаявся, не кляв. Оринка мотається собі по хазяйству веселенько, Тарас сидить за книжкою. Микита прийде — обов’язково додасть:

— От наче й я до хати попав, а не до пекла.

Відпочиває й дядько Григорій, думаючи: і навіщо я затіяв оту женячку? Жили б собі отак та й жили потихеньку...

Але минав день-два — і ставало ясно, що тут треба фізичної, просто фізичної сили, якої Ориночка дати не в стані.

А Оксана не являється. У дядька Григорія закипає в грудях злість. Невже вона там собі думає, що я ще прийду та буду її просити? Ох, попросив би я тебе! Щоб ти й довіку тямила, як тікати з хати!

Нарешті являлася й Оксана. Вона й сама бачила, що ніби вже пора та й люди... В хаті ж не висидиш цілий день, не без того, що захочеться ж і вийти. А як тільки покажешся надвір — зараз спитають через пліт:

— Ну як, Оксаночко, на новій кватирі?

Оксана мовчить. А дядько, підсміюючися у вуса, говорить ніби сам до себе.

— Хильнути що єсть, закусочка єсть — чого більше треба?

— А що ж, як він б’ється! — не витримує Оксана. — Мене прямо обезвічив... дітей покалічив усіх...

— Та не бреши бо, поганко! — обзивається ще один голос з другого боку. —Хіба ми Григорія не знаємо? Він і своєї дитини й то не вдарить. А що тебе, може, й повчив трохи, так це ще мало!

— Не попалася ти мені у руки, — доходить іще звідкілясь голос. — Я б із тебе юшку виварив!.. Я б твої норови позбивав, що ти б у мене шовкова ходила. З хати б не тікала, не бійсь!..

Оксана прощалася з Лимарями й вертала додому.

Похмура, надута, сопе. їй ніхто ні слова й вона нікому ні слова. З серцем соває в печі горшками — аж торохтять! Коли підвернеться хто з дітей під руку, дає ляпаса, вже не розбираючи чи своє, чи чуже.

В такім мовчанні, повнім внутрішнього кипіння, проходить кілька днів. Не схоже на родинне життя, але краще нехай так, ніж щодня крики й лайка.

Та довго Оксана не видержує. Натура бере верх — і скоро в хаті починається те саме.

Якась хороблива ненависть до всього оточення розпирала цю душу. Особливо ненавиділа вона Шевченкових дітей, хоч і сама не знала за віщо. Просто це була якась органічна потреба ненависті, як ото у інших жінок буває органічна потреба любові.

Вже часом баби коло криниці говорили Оксані по-приятельському.

— Ти б таки, Оксано, якось... потихше... Ну, до чого воно таке? І чоловіка гнівиш, і в хаті пекло. А воно ж би таки лучче, якби тихо.

* — Ох, осоружні ж вони мені усі, кумочко!.. Такі осоружні, що й очі мої не дивилися б на них!.. А отой Тарас — м-м-м-м!.. Як гляне на мене з-під лоба, так мені... ну, прямо якби кочерга в руках, то провалила б одразу голову й кінець. Та я й провалю — колись! Я не я буду! Я їм усім голови попровалюю!.. Нехай і мені конець буде — та й їм же ж!

І після таких розмов іще з більшою лютістю накидалася на Шевченкових дітей. Дядько Григорій бив її, вона кричала, діти теж, і Шевченки й Терещенки. І підіймалося в хаті таке, що люди минали ту хату третьою дорогою.

Дядько Григорій великим охотником до шумного товариства ніколи не був, але людей не цурався і люди його. За життя Катерини і Шевченки ходили до сусід, і сусіди до них. А тепер — як одрізало. Грицькові ніяк було йти. Бо самому не годиться, а з жінкою не хочеться. Це ж треба удавати, що у тебе все в порядку, що й ти живеш, як люди — а як його удавати, коли черв’як виїв усю середину? Перестав Грицько ходити до людей, перестали й люди до нього. І стояла Шевченкова хата, як заражена.

Люди, правда, не втратили приязні до Григорія. Зустрічаючися, говорили завжди ласкаво, привітно.

— Ну, як там твоя? Сичить?

Григорій безнадійно махав рукою.

— Ото, брат, ти вскочив.

— Цій Оксані чорт на махових вилах чоботи подавав.

— Ти б, Грицю, узяв прут, що ним мак труть, та помняв би її добре — може, вона й змнякла б...

— Ох і сердита ж, сукина доч! Як розсердиться, так за малим сраки собі не вгризе із злості!

Попробував було, на початках, дід Іван уговорити свою невістку, але не на таку наскочив. Оксана одразу оскалила зуби й відрізала:

— Вас, дідусю, тут не питають. Ви сюди коровок та теличок не поприганяли, то не лізьте й порядкувать. Вас багато таких знайдеться, хазяїв... Усякий чорт прийде та й буде тобі тут моркву шкребти.

Дід Іван вирячив очі. Дожив до таких літ — і не то що сам не чув ніколи такої відповіді, а навіть не міг припустити, щоби вона загалом могла існувати та ще відносно людини багато старшої віком. Це було порушення всіх кодексів.

Так могла сказати тільки або божевільна, або п’яна людина.

В першу хвилину дід аж оторопів неначе. Але вже наступної в нім прокинувся носій традицій свого колективу. Він підійшов до Оксани, схопив її рукою за плече — а рука у діда ще була нічого собі — і придавив.

— Знаєш що я тобі скажу, бабо? Коли ти не схаменешся й не заведеш ладу в хаті, то я тоді сам за тебе візьмуся. Чула?

І за кожним словом придавлював її все дужче й дужче. Оксана вилася, мов уж, хотіла укусити діда, але він лівою так дав під підборіддя, що баба клацнула зубами.

Дід Іван, сильно загніваний, вийшов із хати, а Оксана, мов ранена вовчиця, мовчки металася по хаті. Потім почала шепотіти люті проклони, прикликати всякі хвороби на голови і діда Йвана, і Грицька й усієї шевченківської родини.

З тієї пори Оксана ще більше зненавиділа всіх. їй приходили дикі мислі до голови. То вона нараз уявить собі, як вона усім Шевченкам сонним повідрубує голови, а тулубці повикидає на вгород і закопає між грядками.

Цей проект їй не подобається, бо буде багато крові, заллє усі рядна, усі подушки — не відмиєш потім.

Краще мишаку. Підсипати у юшку та й дати наїстися. Своїх відослати на той час, щоб не хлиснули, а ця сволота нехай напреться й виздихає.

Але й це не підходить. Поперекидаються усі зразу — й замітно буде... почнуть люди докопуватися... Краще, якби по одному дохли. Отого Тараса першим би із світу згладити. Ух!..

Це зробилося її нав’язливою ідеєю. Дійшло до того, що вона думала, якби справді зігнати Тараса із світу — і надумала лихе діло.

Коли вперше прийшла їй ця гадка до голови — на що була зла, а й то здригнулася й перехрестилась. Але думка не втекла. Вона ще і ще вертала, аж поки Оксана звикла й почала продумувати деталі. Головно приваблювало те, що тут уже "ніхто нічого не дізнається".

Одного ранку Оксана вже встала схвильованою. Коло печі якось спішилася й навіть горщик один перекинула через спішку.

Чогось побігла до сараю, щось там витягла із стріхи й сховала в пазуху. Потім побігла до клуні й щось там ховала у куточку. Потім помчалася на тік.

Тік недавно був вимазаний і глина була свіжа. Оксана кинула на середину току тріску. Потім, нервуючися, крикнула:

-Тарасе! А йди-но сюди!..

Тарас неохоче підійшов.

— Он скіпка лежить серед току... Піди прибери... А то як засохне — ногу собі хто-небудь скалічить.

Тарас глянув з-під лоба. Це мусіло означати: і за такою дурницею ти мене кликала. Не могла б сама прибрати...

Але нічого не сказав. Пішов, узяв скіпку й подав мачусі.

— Чого ти мені подаєш? Кинь!..

Тарас кинув і стояв далі мовчки, мов дожидаючи — чи не буде ще яких наказів.

— Чого стовбичиш? Іди!

Так само мовчки Тарас обернувся й пішов до хати.

Оксана оглянулася туди-сюди — чи не підглядає хто з-за тину.