Тарасик - Хоткевич Гнат

Вже й дихати нічим. Хлопець, звикши до чистого повітря села, задихається в цій кіптяві свічок. Йому здається, що усі мертвяки оці смердять так само, як і оті селянські, над якими доводилося читати псалтиру...

Тарас не витримує й смикає батька за полу.

— Тату... ходімте звідси...

Батько механічно відповідає:

— Зараз, зараз...

Але Тарасові треба сю ж хвилину. Якби знав куди бігти — побіг би сам. Нетерпіння його росте. От-от він або розплачеться, або крикне так, що всі перелякаються. Він і сам не знає, що це на нього напало, але він не може, не може йти далі... Зараз він зробить щось!

І в той момент, коли Тарас, нервово тремтячи, хотів кинутися на ченця й збити його з ніг — попереду блиснуло світло дня. Один ковток свіжого повітря прилетів у груди — і Тарас, розпихаючи людей, кинувся вперед.

— Що це він? Сказився чи що? Чий це хлопець? — загомоніли прочани.

Привичний чернець спокійно констатував:

— Спужалсі.

Показував дядько Григорій Тарасові ще й Михайлівський монастир, гробницю великомучениці Варвари, Софійський собор і ще багато всякої всячини, але Тарас був розсіяний: занадто придавили його печери.

IV

Правий був дід Іван, коли радив Григорієві узяти Тараса в поїздку — як не той приїхав хлопець із Києва.

Ориночці й Марійці оповідав, що бачив. Розповідав із захопленням, мішаючи все до купи. Там і Дніпро, і цукерки, які куштував уперше в житті, і лаврські святі, і п’яні чумаки на узбережжі. Марієчка все просила їй оповідати про ті дзвіночки на ратуші, й Тарас пробував передати голосом малиновий передзвін.

Розносив подарунки київські усім дядькам і тіткам. Дідові таріля різьбленого. Дід був дуже вдячний і частував Тараса медом щільниковим. Тарас думає, — чому це батько усім покупив образки, хрестики тощо, а дідові тарілку?

Сидить Тарас, їсть мед. Коли входить сусіда дідів, Сидір Манило. Поздоровкався, а тоді й каже.

— Я до вас, дідусю, за ділом.

— А за яким?

— Та телиця в мене втопилася в Колосюковій криниці.

— Так що? Піти помогти витягати?

— Та ні. Ми вже й самі витягли. А от щоб засипати ту кляту криницю! Щоб і знаку її не було!..

— Чого ж ти так на неї розсердився?

— Бо то погане місце!

— Чим? Місце гарне. Дерева розрослися.

— Там чорти водяться. Дід кивнув головою вверх.

— Чого киваєте? Я самоглавець!

Під чаркою, ма’ть, був. А під чаркою то й господа Саваохта можна побачить і за ручку з ним поздоровкаться.

— Ні, тут кроме шуток, бо бачив.

— Який же він із себе, отой чорт? — питається дід. Голос серйозний, але Тарас бачить, що в очах діда бігають веселі вогники.

Та який? Уроді німця. У куцому сіртучку, у вузеньких галанцях, у черевичках панських і вусики маненькі. Я йду, а він до мене киває пальцем й говорить: "Хлоп! Хлоп! А ходзь-но тутей". Я думав, що то панич який з двору та й іду до нього. А він як зарегоче — аж відляски пішли! А тоді бульк у воду! Тільки ніжками задригав. О! То тепер нехай мені ніхто нічого не говорить, бо нечиста сила у тій криниці таки єсть. І поможіть її, дідусю, закопати.

— Та як же я тобі буду помагати закопувати чужу криницю на чужій землі?

— Та ви скажіть тільки Колосюкові. Ваше слово потрібне. Бо як я прийду скажу, так він же мене пошле куди слід, а вас він послухає.

Дід подумав.

— Не хочу я, Сидоре, мішатися не в своє діло. Тим більше, що ніякого чорта там нема й то тобі з п’яних очей здалося.

Дядько Сидір, видимо незадоволений, але сказати дідові нічого не сміє.

— Та ви ж подивіться, яка то криниця! І вода в ній проклята: якась зелена та червона.

-1 все ж то не наше діло. Криницю собі копав чоловік, на своїй садибі, а ми прийдемо та закопаємо. Як же це воно так?

— Так нехай телиці топляться? Сьогодні телиця, а завтра дитина?

— А чого твоя телиця через огорожу полізла? Там же огорожа єсть?

— Огорожа — тільки для виду.

— От сказати, щоб огорожу поправив — це я можу. Бо справді, якщо огорожа розвалилася, то й дитя може залізти. Дядько Сидір пішов незадоволений. А дід каже:

— Отож і сам вірить, і дітям скаже, ніби справді бачив чорта у куценькій сіртучині й галанцях.

— А хіба чортів немає, дідусю?..

— А ти як собі думаєш? Ну ти сам посуди: живе чорт у криниці — а одягнений як пан. Хто ж йому оту сіртучину шив? І з якої матерії! І як вона там не намокне та матерія у криниці?

Тарас розкидав своїм умом — і виходило так, ніби дід правду говорить. Значить чорта нема. А Бога?

Аж тепер зрозумів, чому батько усім посилав образки, а дідові тарілку!..

І не то з пошаною, не то із страхом поглянув Тарас на суворого свого діда. Недовго й посидів, зібрався додому. На прощання дід каже:

А що батько — нікуди більше не збирається їхати?

— Не знаю.

— Як їхатиме, то нехай і тебе бере з собою. Скажи — дід веліли. Дядько Григорій і сам бачив добрі наслідки подорожі, отже рішив узяти з собою Тараса при першій же нагоді.

Нагода трапилася: набиралася чумацька валка везти пшеницю. Організатор валки запропонував і Грицькові пристати. Не сказати пристати, а просто наймав до волів. Як у кого більше паровиць, то сам не вправиться й звичайно наймається чоловік на чотири пари волів.

В найми до чумаків усяке йшло охотно: навіть діти багатих хазяїнів, отже дядькові Григорієві й подавно нічого було відмовлятися. Аби тільки двір пустив.

Поставив кому слід могорича й дістав позволення їхати. Тільки на одну поїздку, а не "на строк" (звичайно наймається чоловік від Великодня до Миколи зимнього).

Коли батько сказав Тарасові, що візьме й його з собою у чумачку — хлопець не стямився від радощів.

— Татусю! А скоро ми поїдемо? Батько усміхається.

— Та ще не скоро. Ти б ^арчів собі на дорогу наготовив.

— Як? Хіба ми на своїх харчах будемо?

— Та на харчах ми будем на хазяйських, а тільки там усе по порядку, а тобі ж може захочеться коли їсти, то от і згризеш сухарика.

І оповідав норми чумацького "довольствія".

— Як у Крим їдеш або на Дін, то береться мірка пшона, пудів два з половиною сухарів, пудів півтора печеного хліба, по півпуда муки гречаної й пшеничної на галушки, сала хунтів десять. Тепер ближче їдемо, то, ма’ть, менше будуть брати, а ти собі сухариків усеж наготов.

Тарас почав готовитися при діяльній допомозі Оринки. Мало не щодня

питався батька, чи скоро.

Нарешті настав день від’їзду. Батько ще звечора пішов до Сигидинець, бо то сигидинецький чоловік наймав. Тарасові заповів удосвіта бути на царині —там збірний пункт.

— Та гляди не проспи. А то чумаки тебе ждати не будуть. Сорок паровиць.

Цього було досить, щоб Тарас зовсім не спав і ще серед ночі вибрався з

хати.

Місяць високо стояв у небі, коли Тарас ішов самітно вулицями сонного села із торбиною сухарів за плечима. Почував себе так радісно, що аж хикавка від радості напала. Якби не глибока тиша — так би й заспівав.

Прийшов на царину, коли там не було ще й душі. Стоять млини та й ті сплять, млосно обвісивши крила.

Тарас забрався наверх, притулився спиною до нагрітої за день стінки, вкрився весь свитою, вгрівся й заснув. Та так гарно заснув, що вже й чумаки поз’їздилися, базар уже справжній піднявся на царині, вози скриплять, чумаки перегукуються — а Тарас собі спить. Аж їхав хтось повз млин та зачепив, мало млина не вивернув — аж тоді Тарас прокинувся.

Глянув — на площі народу повно і вже зовсім світло. Йому здалося, що він проспав і що чумаки вже від’їздять. Кинувся прямо сторч головою вниз і побіг шукати батька.

Батько стояв коло воза й балакав із якимось високим сивим чумаком.

— А оце й хлопець мій, — сказав батько.

Чумак глянув на Тараса, але бесіди не перервав.

— Синій камінь для скотини буде у мене. Якщо, не дай Боже, трапиться, так щоб знав.

Чумак відійшов. Тарас запитав батька:

— Тату!.. А скоро від’їздитимуть.

— Та ще мабуть протягнеться трохи...

Тарас пішов поміж чумачнею — прислухатися до розмов. Все тут було для нього нове й усе цікаве.

— Воли найкращі, я признав, полтавські. Клади й шістдесят і сімдесят — не кривляться.

— Вже й сімдесят.

— Ну шістдесят п’ять.

Присадкуватий низенький чумачина, попихкуючи люлечкою, неспішно оповідає молодшим, де він бував.

— Я, брат, і до Москви їздив, і в Нижнім був, і Перекоп бачив, Севастополь, Марнополь, Бердянськ, Таганрог, Ростов, Адес... Я, брат, усюди бував!..

-1 все з пшеницею?

— Чому з пшеницею? Нам що допало, те й везем. В Адес так ми більше крейду, крупу та олію возили. А звідти брали оріхи волоські, оливу — та що хочеш, бо там усього багато. Там морем доставляють. А на Дін возили ми деревню: восі, колеса, вила. А там риби наберемо. До Москви чогось іде більше грушеве дерево — на хвабрики воно там требується. І в Нижній, на Макаріївський ярмарок, теж грушеве дерево йдеть. А до Криму овес: коней татари люблять, а годувати нічим. А з Криму беремо сіль.

— А де ви її там берете?

У Красному озері. Є там озеро, Красне називається. У татарів.

Нараз почувся, наче аж загремив голос.

— Ей, хлопці-і!.. Помолімо-ось!..

Тарас зроду не чув такого голосу. Без усякої натуги, свобідно, легко наповняв він усю просторінь, мовби це не царина була, оточена безконечними полями, а хата.

Розмови одразу втихли. Обличчя чумаків стали серйозними. Всі поскидали шапки.

Молодь не дуже то молилася: мотнув не мотнув там кілька разів рукою —от і по молитві. Старші молилися статечніше, а були такі, що й на коліна ставали.

Став Тарас і собі, хоч з деякою тривогою: блукаючи поміж возами, стратив з очей батька й тепер боявся, що не знайде.

Пройшло кілька моментів, наповнених молитовним шепотом. Потім знов дочувся отой дивний голос:

— Ей, хлопці-і-і!.. Готові?

Неладно загула чумацька громада у відповідь. І знов голос .

— Рушай-аймо з Богом!..

І віз за возом, віз за возом, поторохкуючи, почали зрушуватися з місця. Весь стан задвигався.

Тарас дивується, що от стоять рядочком два вози, але один їде, а другий зостається.

Батька знайшов скоро і діловим кроком пішов рядом, нахмуривши брови. Батько усміхнувся й кивнув синові головою. Так розпочалася ця незабутня в Тарасовому житті поїздка.

V

Тарас поринув, просто поринув у поезію степового життя.

Ранки, ранки — як же ж вас забути, ранки степові, росяні, запашні, коли так різко й бадьоро скакуєш з воза, бо вже дід Палій гукає.

— Гей, хлопці-і!.. Устава-а-ой!..

І підіймаються воли, підіймаються люди, скриплять війя, ярма, торохкотять занози.

Швидко приготовилися всі до раннього переходу, бо ранній перехід —найкращий.