Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Його якщо й згадували, то тільки пошепки, оглядаючись боязко).

Тож ми й повезли свої лишаї спершу до Харкова.

Пам'ятаю, як сідали до вагона: мамуся серед літа нарядила мене в зимову чумарку і сказала, щоб я, коли підійду до вагона, понижче присідав: дітям до п'яти років проїзд був безплатний. Я й присідав, землі майже не торкаючись жопкою, і поки добралися в довжелезній черзі до кондуктора, став мокрий, як хлющ. Літо, сонце пече, як скажене, а я у зимовій чумарці. Зате мамуся зекономила майже десятку: сума не така вже й мала поруч з її зарплатою вчительською.

Мамуся вже була в тьоті Лізи у Харкові: коли без нас подалася із хутора шукати притулку. Тьотя Ліза щасливо вийшла заміж не за якогось там священика чи куркуля, а за інженера, за спеца. її чоловік обіймав велику посаду, і вони купалися в достатках, як сир у маслі: жили в центрі міста, в трикімнатній квартирі, в якій тільки пташиного молока й не вистачало.

— Ви уявляєте, дітки,— розповідала, повернувшись, мамуся,— висунула тьотя Ліза шухляду в столі, а там повнісінько шоколадних цукерок!

Це неймовірне багатство так нас вразило, що й через роки, збираючись на лікування до Харкова, ми все допитувались:

— А вони вже ті цукерки по'ши?.. А нам дадуть скуштувати?..

Тьотя Ліза обійшлася того разу з мамусею не дуже по-сестринському: побоялася, щоб жінка куркуля не скомпрометувала її чоловіка. Вирядила мамусю шукати роботу деінде, тільки не в Харкові.

(Іронія долі: чоловіка тьоті Лізи розстріляли в тридцять сьомому році, квартиру з усім начинням зайняв слідчий, який вів його справу, тьотя Ліза поневірялася з Ніною по чужих людях, а вже після війни, коли до її руїк потрапила газета з моєю статтею (я тоді працював уже в Луцьку, в "Радянській Волині"), написала мамусі листа: "Манічка, чи не можна до тебе переїхати?" І безвідмовна Манічка побігла на пошту давать телеграму: "Ждемо, приїжджайте!" Вони обоє невдовзі й приїхали та й поселилися в нашій кишеньковій квартирці, зайнявши більшу кімнату: Ніна ж давно уже баришня, тож їм і кімната потрібна більша, ніж мені та мамусі).

Цього разу мамуся плекала надію, то тьотя Ліза допоможе потрапити до лікаря і дасть нам притулок на всі оті дні, потрібні для лікування.

Приїхали рано-вранці. Невиспані, змучені вийшли з набитого по вінця вагона. І хоч трамваї вже ходили, мамуся повела нас не на зупинку, а у вокзал, в приміщення для пасажирів:

— Почекаємо трохи, бо незручно являтись так рано. Вони ж іще, мабуть, сплять.

Тут, у залі, людей натовчено ще більше, аніж у вагоні. Люди сиділи на лавах, на підвіконнях, на чемоданах — ногу ніде поставити. Задуха, як у печі, а я у чумарці. Приткнулися під стіною, стоїмо, притулившись з двох боків до мамусі. Дрімота давить на очі, ми з Серпиком ледве не падаємо.

— Скоро поїдемо?.. Скоро?.. Хай він згорить, оцей Харків!

Врешті мамуся повела нас на зупинку. Втиснулись у трамвай — їдемо. Бряжчить, дзеленчить, підлога ходором ходить, крик, штовханина — голова іде обертом. Заходять, виходять і ніхто не вітається. Наче пересварились. Я коли сказав: "Доброго ранку!", до вагона ступивши, то кругом замалим не попадали од сміху. А хтось іще й вигукнув:

— Впізнаю селюка! Ти, малий, не замерз?

Це про мою чумарку. Бо я і в трамвай заходив — присідав до землі.

їхали довго, будинки ставали все вищі й вищі: два, три, п'ять навіть поверхів, як на отакій верхотурі люди й живуть! На хідниках все густіше народу і всі вони кудись біжать, поспішають, як ті мурахи, коли розорити мурашник.

Нарешті добралися. Заходимо у п'ятиповерховий будинок з такими великими вікнами, що в них запросто можна в'їхати возом. Тьотя Ліза живе аж на п'ятому поверсі, до неї можна піднятися ліфтом, але мамуся побоялась до нього заходити, і ми піднімаємось широкими сходинами. Все вище й вище — під самісіньке небо. Мимо високих, як у церкві, дверей з сяючими бронзою ручками.

За такими ж дверима й квартира тьоті Лізи. Мамуся замість того, щоб постукати в двері, натискає кнопку, прилаштовану збоку, по той бік дзеленькає і одразу ж лунає: "Іду!"

Що вам сказати про квартиру тьоті Лізи? Величезні кімнати з високою стелею, всюди суцільна електрика (ми вперше побачили "лампочки Ілліча", що про них розповідала учителька: "Це, діти, як маленьке сонечко під стелею. Ленін його засвітив і дав усім людям"). Все сяє, блищить, а підлога паркетна така, що на неї страшно й ступити. Можна на ній ковзатись, як на льоду, жаль тільки, що мамуся роззула нас ще на порозі. А коли заглянули до кімнати, в якій жила наша сестриця двоюрідна Ніна, то й взагалі ледь не попадали.

Особливо вразила нас гойдалка, що звисала прямо із стелі. Кольфові шнури підтримували таке ж кольорове сідельце: сідай і гойдайся, скільки тобі заманеться! А ще плюшеві тигр та ведмідь — так до рук і просяться. І, звісно ж, ляльки: не з ганчірочок злаштовані, вугіллям рот-очі наведені, а наче живі, в такому розкішному одягові, що мамусина єдина блузка святкова одразу ж злиняла і зблякла. Ніна й сама здавалася нам отакою лялькою нарядженою, ми боялися й діткнутись до неї.

Та нам того й не дозволили б.

— Не заходьте до цієї кімнати! — наказала нам строго мамуся.— І до Ніночки не підходьте! — І тьотя Ліза з цим, мабуть, погодилася, бо не заперечила.

Ми й не підходили — Ніночка сама до нас підійшла, коли тьотя Ліза й мамуся забралися в місто. Ми сиділи на кухні