Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Після кожної фрази її треба було ставити якщо не п'ять знаків оклику, то три вже напевне. Нам здавалося, що тітка Одарка весь час лається. Лається, кличучи до столу Сашка. Лається, вступаючи в розмову з мамусею. Лає і мене та Сергійка: "Осьо я вам млинців принесла!!!" Пуштрить і свого чоловіка, дядька Федота, зарослого такою чорнющою та густою щетиною, наче він увесь час тримав щітку в зубах. Коли дядько Федот сміявся, то щітка ота розтулялася навпіл, показуючи такі зуби білющі, що й очі сліпило: "Га!.. Га!.. Га!.."

Сміявся ж дядько Федот часто й охоче. Пам'ятаю, як він реготав над однією моєю задачкою. Це коли ми з ним як слід роззнайомились і перестали його боятись.

Ми саме гралися на печі, що займала половину і так невеликої нашої кімнати: я, Сергійко й Сашко. Сашко пішов до першого класу, грамота давалася йому з великим трудом, а я в свої п'ять років уже читав і писав, то й виступив у ролі вчителя: писав літери і казав Сашкові вгадувати слова, що з літер цих і починаються.

Сашко потів, сопів — ніяк не міг розгадати.

— А дай-но я спробую! — простягнув руку дядько Федот. Він за чимось зайшов до мамусі й почув нашу розмову.

Я йому й подав шматочок паперу. Там моєю рукою було виведено:

Д. К. Б. В. Д. П. Б. Л.

Дядько Федот читав, читав, думав, думав, морщачи лоба, — ніяк не міг розшолопати.

— Дуже мудро написано. Ану скажи, що це таке.

І я, гордий з того, що один лише знаю, що там написано, голосно прочитав:

Дід косить, Баба в'яже, Дід просить, Баба ляже!

Отут дядько Федот і вибухнув реготом. Аж хилився од сміху, витираючи сльози.

Коли дядько Федот пересміявся й пішов, мамуся стала гнівно допитуватись:

— Де ти навчився цієї пакості?

Як де? Звісно ж, на вулиці. Ніяк не міг зрозуміти, чого так сміявся дядько Федот і чому у мамусі так паленіють щоки.

— Навчила на свою голову! — закінчила сердиту тираду мамуся.

Вона й справді навчила мене читати й писати ще на хуторі, коли мені й чотирьох років не сповнилось. Татусь привіз із Миргорода дві багато ілюстровані книжечки.

В кожній книжечці було по віршикові, і віршики ці врізалися в мою пам'ять на всеньке життя. Перший — про м'яч:

Мій дзвінкий веселий м'яч, Ти куди подався вскач? Почекай-но, не втікай, Каченяток не лякай! По дворі женеш курчат. Аж пушинки з них летять...

А другий — про ялинку:

Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку. Сам запрігся в саночки Та й поїхав по ялинку...

Кожен рядок — на окремій сторінці. І яскравий малюнок.

Я з тими книжечками і спав. Такі вони були мені милі.

Одну з них, про м'яч, я захопив, коли ми втікали із хутора, а другу зіпсував Сергійко: узяв ножиці та й повирізував усі до однієї картинки. Було ж тоді бійки та реву.

По них і навчила мене мамуся читати... Та повертаюся до лікнепу.

Щовечора з усього кутка сходилися до нас дядьки і тітки. Дядьки сідали коло дверей, щоб можна було виходити й курити, тітки — поближче до лампи: кожна прихоплювала з дому як не вишивання, то мичку прядива, а то й торбу проса, в кімнаті стояли дві прядки і ступа, в якій товкли на пшоно просо. Жінки просто не вміли сидіти без діла, хоча б і навчаючись, то й прихоплювали з собою роботу. Тут же товклися я, Сергійко й Сашко: без нас, як то кажуть, і каша не звариться.

Мамуся, строга, красива, в єдиній празниковій кохтині, яку вона, приходячи з школи, обережно знімала і вішала на плечики... Мамуся, якась і на мамусю не схожа, сідала до столу, розкривала абетку і починала урок. Гули обережно прядки, тихенько гупала ступа, лунав мамусин голос. Тітки й дядьки вгадували то одну літеру, то другу, пробували складати докупи і коли виходило слово, раділи, як малі діти:

— Ти диви! І звідки воно узялося, що ожило?

А ми: я, Сергійко, Сашко нишком гралися в закуткові. Потім підходила черга до мене:

— Толю, а йди-но сюди!

На людях мамуся ніколи не називала мене "Толічкою". Я схоплювався, протискався до столу.

— Читай,— казала мамуся.— Тільки голосніше, щоб усім було чутно.

І я сідав за "Кобзаря".

Уже знав, з чого починати. Як молитва щоденна починалася з "Отченаша", так і читання "Кобзаря" починалося обов'язково з "Катерини". Скільки разів я її прочитав, вивчив майже напам'ять, а жінки, як тільки я сідав до столу, завжди просили:

— Давай, синку, про Катерину. І я починав з "Катерини":

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами...

Прядки зупинялися, ступа переставала гупати, завмирали руки з голками. Дядьки лізли по кисети, а жінки починали хлюпати носами. Не стримувався — хлюпав і я: так мені було жаль Катерини!

Щоб ми не гибіли біля вікна, мамуся стала забирати нас і до сільбуду: на репетиції, вистави й концерти. Вистави ставилися двічі на місяць, про громадянську війну та ще про поневіряння трудящих за кордоном ("Родина щіткарів", "Пакет"), а концерти на революційні свята. Ще й перед виставою кожною декламували вірші й співали пісні. Сергійко, закушканий в мамусине пальто, невдовзі й засинав і спав так міцно, що його не будили ні тупотіння акторів, ні регіт та оплески в залі. Він не просинався навіть тоді, коли мамуся, вже після вистави, брала його на руки та й несла додому. Я ж товкся за лаштунками протягом усієї вистави, мені було страшенно цікаво дивитись то в зал, де хилиталося море голів, то на сцену, на самодіяльних артистів, особливо на мамусю, таку молоду та красиву, що я завжди з гордістю думав, що ні в кого на світі немає такої мамусі.

Особливо цікаво було на концерті. Два місяці йшли репетиції і жодної ми не пропускали, бо куди мала нас дівати мамуся? Сергійко як завжди спав, я ж сидів у порожньому поки що залі і не зводив зі сцени очей. І ще: страшенно хотілося взяти і собі участь у тому дійстві — заспівати пісню чи ушкварити гопака.

І ось моя мрія збувається.

Сьоме листопада, святковий концерт. Збуджені самодіяльні актори за лаштунками, повно люду у залі. Молоденька вчителька виходить на сцену й оголошує дзвінко:

— Починаємо святковий концерт!

2 А. Дімарав

33

Хор теж уже на сцені, там і мамуся, лунають революційні пісні. Про дванадцять косарів, які косять на ко-мунінській землі, про ковалів, дух у яких — молот, і ще багато пісень, що їх я не запам'ятав. Декламуються вірші, теж революційні (за цим пильно стежив дядько Никифір, червоний партизан у минулому, а тепер іилова сільради: "Щоб не було нічого такого!" — крутив він великим пальцем перед носом завідуючого сільбуду. Он він у першому ряду і сидить: величезний червоний бант на всі груди, мені з-за лаштунків здасться, що то й не людина сидить, а метелик, а поверх метелика приставлена вже людська голова). Тож співали та вірші читали тільки революційні, дядько Никифір і танці всі до одного повернув би в бік революції, але таких ще не було, ще не дійшли до нашого села, тож доводилося вдовольнятися гопаком чи катеринкою. Хор співав, а в мене вже й жижки трусились: ніяк не міг діждатися, коли почнуть танцювати.

Та ось настає довгождана хвилина.

— А тепер виступить наш танцювальний...— починає учителька, починає й не встигає закінчити: якась сила штовха мене на сцену. Як був у довгополій чумарці та великій, що налазила аж на очі, шапці, викотився на очі всього люду та ушкварив гопака.

Крик, оплески, регіт. Заохочений, я танцюю, аж підлога тріщить. Шапка вже аж на носі, поли чумарки б'ють мене по ногах.

І тут чиясь безжалісна рука хапає мене за чумарку, цупить за лаштунки.

Мамуся! Хто ж іще!

Реву від ганьби та образи. А тут іще дзвінкий голос із залу:

— Біс! Біс!

Од того, що мене назвали ще й нечистою силою, реву іще дужче.

Отак і урвалась моя артистична кар'єра. Ба, ні, не урвалася!

Невдовзі я вивчив напам'ять довжелезного вірша, що мав назву "Батькова шапка".

Слухайте, хлопці, історію шапки, З фронту приніс її батько-вояка, З фронту німецького. Гляньте: дірки. Дірка на дірці, а зверху латки...

Дірки, звісно ж, від куль.

Принісши ту шапку додому, батько одразу ж заходився організовувати комуну. І все було б добре, коли б не

наскочили білі, забрали батька та й розстріляли. Щоразу, читаючи "Батькову шапку", згадував чомусь свого татуся. І мені до сліз було жалко батька, про якого розповідалось у віршеві.

Я так наловчився читати цього вірша, що мамуся зважилася випустити мене на сцену. Обшили стару мою шапку латками, почепили спереду червоний бант, наказали, коли я прочитаю останній рядок: "Тільки лишилася шапка стара", то скидати шапку з голови й показувати її людям.

Хоч убийте, не пам'ятаю, як декламував того вірша. Пам'ятаю лише, що підгинались коліна і все було як у тумані. А коли дочитав останній рядок, то, забувши показати шапку, дременув за куліси.

"Батькову шапку" декламував іще двічі, а потім як відрізав: хлопці одразу ж продражнияи мене "батьковою шапкою". Дражнили отак аж до третього класу, коли я взув мамусині чоботи.

Це, власне, були й не чоботи, а якийсь огидний гібрид чобіт з черевиками. Внизу, на високих каблуках, черевики, а зверху, по самісінькі коліна, розрізані навпіл халяви. І черевики й халяви зашнуровувались довжелезними шнурками. Ця дивовижна, небачена досі в селі узувачка була на додачу до всього жовтогарячого кольору. Мамусі їх справили, коли вона була іще баришнею. Носила не один рік, ще й на хуторі взувала, а тепер підійшла моя черга. Досі я, як всі нормальні хлопці, гасав босоніж, але тут вдарив мороз, мамуся дістала мої старенькі, татусем ще пошиті чобітки, а вони не налазять.

— Ну, що мені з тобою робити? — журилася мамуся.— Куди ти ростеш?

Я завбачливо мовчав. Був і гордий із того, що отак росту, а разом і відчував якусь провину перед мамусею. Отоді й появилася на світ ота дика взувачка.

— Де вже тебе дівати! Носитимеш ці. Глянь, які красиві!

— Красиві! — завив я у відчаї.— Та мене засміють!

— Не засміють. Розумний сміятись не буде, а на дурня не треба зважати.

— Еге, не зважати... Вони на мене великі. Спадатимуть.— Я все ще надіявся одбрикатися од цього жовтогарячого лиха.

— Не спадатимуть. Ось ми соломки підстелимо — будуть якраз по нозі. Та й узимку ноги не так мерзнутимуть.

Продовжую опиратись, не даючи себе взути. Тоді мамуся вдається до останнього аргументу:

— Ану, де деркач?

2*

35

І я змушений був влазити в ту взувачку.

Виходжу з хати.