Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

І ранок мені сьогодні не ранок, і сонце не сонце. Я ще ніколи не пробував ходити на високих закаблуках, ноги мої за кожним кроком викручує то в один бік, то в другий, ступаю, як на котурнах, стережуся, щоб не зачепитися ногою об ногу та не впасти. Хазяйський Полкан, побачивши, в що я узувся, позадкував, позадкував до будки і звідти загавкан. Л гусак підбігає до мене і, витягнувши шию, сичить подивовано: "А що це ти взув?.. А що це ти взув?.."

Узув — тебе не питав!

Виходжу на вулицю. І тут, здається мені, всеньке село показує пальцями на мої чоботи-черевики.

Хлопці, звісно ж, мене й продражнили одразу: "Гусаком".

Носив я це прізвисько, доки ми й жили у цьому селі. Як тільки скресли сніги, я скинув оту ненависну взувачку та й майнув до школи босоніж. Всі були іще взуті — один я босяком.

І, звісно ж, застудився. Вже увечері горів, як вогонь, кілька днів мамуся лікувала мене компресами та гарячим молоком, а коли мої груди став роздирати сухий кашель, одвезла до району в лікарню. Там послухали і сказали: плеврит. Та й залишили в лікарні.

То були чи не найщасливіші дні в моєму житті. Чиста велика палата, окреме ліжко, де ніхто тебе не товче, і, головне, не треба ходити до школи. А те, що бока щоденно проштрикують товстелезною голкою, так то не біда. Зате в обід угощають такими смачними компотами, що п'єш — не нап'єшся, а увечері до чаю дають іще й цукор. Вік би жив у лікарні, так хіба ж мамуся про мене забуде!

І змушений вертатися в нашу злиденну кімнату.

Не перебільшую, що наша кімната була найзлиденнішою у всьому селі. Ні зайвої миски, ні ложки, відро — й те в наших господарів позичене, на гвіздках, забитих у бантину, висить наша благенька одежа, а на полу, що править за ліжко,— мамусина й наша з Сергійком постіль. Два ліжники, набиті соломою, дві подушки, дві ковдри: одна мамусина, а друга вже наша. Ковдру ту ми протягом ночі цупили кожен на себе і часто билися, доки мамуся додумалася обшити нею ліжник і ми залазили на ніч під неї, як у мішок.

А в що ми вдівалися!..

У моїй книжковій шафі стоїть велике фото. На ньому зображені люди початку тридцятих років, коли заганяли до колгоспів. Внизу напис: "1931. До сівби готові". На фоні хаток під солом'яними дахами і ще голих дерев — гурт люду сільського: чоловіки та жінки і, звісно ж, дітлахи. Підводи і коні. А попереду, на першому плані, у шинелі та шапці-кубанці, осібно стоїть чоловік. Широко розставлені ноги, права рука у кишені: там, напевне ж, наган. Непривітно застигле обличчя, кам'яні вилиці: сто разів подумаєш, сперш ніж підійти до такого. Скільки ж він доль людських переламав та перекалічив і скільки ще перемеле! Он вони за ним і стоять, загнані силоміць до артілі, з обіцянкою райського життя.

Тільки як я не вдивляюся зараз в обличчя цих людей, на жодному не бачу посмішки. Та що там посмішки — тіні від усміху! Вони наче догадуються, що їх чекає. Близька смерть од лютого голоду вже наче помітила кожного, на дітей навіть лягла — тінню, яку ні змити, ні стерти.

Приглядаюся до дітей, намагаючись серед отих старченят упізнати себе, колишнього Толю. І не впізнаю. Бо ці діти, які вони не обідрані, все ж у людській узувачці. У своїх, братових, татових, подертих, полатаних, але ж у чоботях! А в мене, в того колишнього Толі?..

Бідніше од мене зодягненою у нашому класі була хіба що Оля. Яка теж не мала батька. Тато її був відомим на всю Полтавщину культурним хазяїном, про нього не раз писалося в газетах, він мозолями своїми нажив гарний статок і єдиний у селі покрив бляхою хату. Бляха ота найбільше й муляла очі сільським активістам, бо його першого й розкур-кулили. В той день, як його описали, уже пізно увечері, востаннє погодувавши худобу, він зачинився у клуні й повісився. І тим врятував жінку й дочку од Сибіру. Пам'ятаю, як мамуся всю ніч проплакала, бо й вона була у бригаді, що описувала Олиних батьків, тож відчувала себе причетною до тієї наглої смерті.

Над ними і зжалілись — нікуди не вислали. Викинули тільки, в чому стояли, на вулицю і вони знайшли притулок в такій халупі запущеній, що й миші у ній не водилися, та там і жили.

Олина мати, щоправда, ще місяць приходила на своє подвір'я: привчала корову до нової хазяйки. Бо корова та нікого, крім матері Олиної, до себе не підпускала.

А хазяїном повним у садибі колишнього культурного господаря зажив дядько Никифір — голова нашої сільради. Він, жінка і недоброї пам'яті синок Колько, який мав найбільші кулаки і терирозував увесь клас. Пішов, як то кажуть, у тата. Чомусь найчастіше він чіплявся до мене, і я не раз носив синяки од його кулаків. Мамуся хоч і плакала над моїми синцями, але боялася насварити того лобуряку: синок же дядька Никифора!

Якось після уроків я затримався і вибіг останній. Вискочив на ґанок, глядь: унизу лежить Оля. Перечепилася, мабуть, та й покотилась із сходин. З торбинки випала книжка, пляшечка з бузиновим чорнилом валяється поруч.

Я підбіг, допоміг Олі звестися. Вона не плакала, тільки очі були повні сліз. І ті очі її були такі синющі, що навіть сльози здавалися синіми. Як я раніш не помічав, що у неї такі сині очі?

— Забилась?

— Коліно болить.

Я нахилився, підібрав торбу, книжку і пляшечку:

— Тримай!

Оля спробувала навіть усміхнутись, але коліно їй, мабуть, таки дуже боліло, бо вона одразу ж і зморщилась.

— Ну, я пішов.— Я не знав, про що ще можна розмовляти з цією дівчиною. Був би хлопець, тоді інша справа.

Повернувся, пішов. А Оля все ще стояла на місці... Другого дня підходжу до школи — стоїть! Тільки тепер не біля ґанку стоїть, а у воротях. Стоїть, сяє очима:

— А коліно уже не болить!

Не болить, то й не болить. Й ото треба з-за того у воротях стояти? А вона поспішає за мною, заглядає в обличчя:

— Я сама вчора додому дійшла.

І протягом всіх уроків: оглянусь — зустрічаю Олін погляд...

А ще через день (була саме неділя) я випросив у Сашка ґринджолята та й подався спускатися з гірки. Гірка висока, крута, летиш донизу — дух забиває, буває, що й перекинешся, і тоді котишся разом з санчатами (небо — земля, небо — земля), доки й не вгрузнеш у сніг. Крик, регіт, білі од снігу чумарки, пальтечка і шапки, блискучі очі й червоні обличчя, хлопці хвацько сідлають санчата, а дівчата стоять на горі і канючать: "Візьми і мене!.. Візьми і мене!.." — і коли вже стануть спускатися вдвох, то вереску й сміху на всеньке село.

Я спускався й спускався і все поглядав на Олю, яка стояла осторонь, не насмілюючись попроситися до когось на санчата. Мені чомусь дуже хотілося її запросити, але я соромився хлопців.

Врешті наважився:

— Хочеш спуститися? Вона так і розквітла.

— Сідай позаду. Та поміцніше тримайся.

Оля примостилася ззаду, обхопила мене рученятами.

Поїхали. Все швидше й швидше летіли санчата, все дужче й дужче бив вітер в обличчя, вітер і сніг. Оля вже щосили вчепилася в мене, їй, мабуть, було дуже лячно, але вона не вищала, як інші дівчата. Ми долетіли до середини гірки, як тут Колько, який стежив за нами, наздогнав, налетів, ударив збоку своїми санчатами, і ми покотилися в сніг.

Сніг у волоссі, за шиєю, в пазусі, у рукавах. Зводжуся, вигрібаючись із снігу, а навпроти шкірить зуби Колько, шкірить і виспівує мені прямо в обличчя:

Старець і старчиха Наплодили лиха!

— Ге!.. Ге!..— підхоплюють хлопці.

Не витримую, кидаюся на кривдника. Наосліп б'ю кулаками, а Колько поціляє мене то в губи, то в ніс.

Кінчається тим, що я починаю плакати. Не так від болю, як від образи пекучої, від того, що всі хлопці — усі проти мене!

Підбираю санчата, бреду додому, а вслід мені все ще несеться глузливе:

— Старець і старчиха!.. Старець і старчиха!..

Після того випадку я став десятою дорогою обминати Олю. Не помічати її. Не оглядатися на уроках... Мені й досі печуть Олині очі...

Три роки ходив я до тієї школи (рік пропав з-за плевриту). Навчала нас молоденька вчителька, та ще й комсомолка Галина Іванівна, якій я одного разу позичив двадцять копійок, а коли вона забула оддати, одніс на неї в сільраду заяву (читайте "Через місточок"). Була вона дуже криклива, тому ми, малі чортенята, й за вухом її не вели. Особливо їй допікав я, бо мені було нудно на всіх тих уроках: адже я ще до школи навчився не тільки читати й писати, а й рахувати, і знав табличку множення,— всю ту премудрість, якої навчали у перших двох класах. Єдине, що довелося учить додатково, це хто такий Сталін, Молотов, Каганович, Бухарін, Риков,— знати усі їхні звання та посади. Бо інспектори з району в першу чергу питали:

— Діти, а хто скаже мені, хто такий товариш Сталін? Або:

— А скажіть, діти, хто в нас голова Раднаркому? Питали й про інших, вже українських вождів, і цих ми

повинні були знати усіх назубок. Іноді траплялися й курйози.

Якось інспектор запитав:

— Діти, а який зараз місяць надворі?

Не готові до цього питання, ми мовчали розгублено. А Галина Іванівна, яка стояла позаду інспектора, стала показувати собі на груди (а показувати було що).

— Цицень! — догадалися ми.

Інспектор уже більше нічого й не питав. Галина ж Іванівна так пекла рака, що нам здавалося: от-от і волосся на її голові загориться.

Після другого класу, серед літа, ми побували в Полтаві та Харкові. Спершу — в Харкові, а вже потім — у Полтаві.

Спонукало нас до того хазяйське теля, яке знайшлося ранньою весною. Воно було таке потішне, таке гарненьке, що ми від нього не відходили, а коли воно трохи підросло та пішло з своєю рогатою мамою в череду, то ми зустрічали щоразу його, як найближчого друга. Ми його й розчісували, ми його й пестили, та й допестились до того, що обоє, я і Сергійко, захопили лишаїв. Та не простих, а стригучих. Сашка чомусь ця напасть обійшла стороною, а в нас учепилася. Висіялася на руках, на ногах, обсіяла дурні наші голови.

Мамуся кинулася з нами в район, там сказали, що нічого не можуть зробити, везіть у Полтаву. Та мамуся спершу повезла нас до Харкова. Тому була вагома причина: в Харкові жила тьотя Ліза, мамусина старша сестра (у мамусі було троє старших од неї сестер: тьотя Лара, тьотя Ліза і тьотя Аня, а також старші од неї брати: дядя Митя і дядя Федя. З ними усіма в майбутньому ми й познайомимось, окрім дяді Федора, який в роки громадянської воював у Петлюри і під час відступу подався до Чехії.