Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Вчили напам'ять, декламували, коли нас по черзі викликала учителька, і так мені цей вірш сподобався, так припав до серця, що я вирішив і собі написати заповіта.

Прийшов додому, сів до столу, вмочив у чорнило перо. Довго морщив лоба, поки народив перші рядки:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий...

А далі я зупинився. Розумів, що не можна переписувати всього Шевченка підряд, треба додати й своє, бо це ж мав бути уже мій заповіт. Попосопів, доки вимучив, щоб поховали мене обов'язково в степу,

Де лоша швидке, швидке, Де теля прудке, прудке.

А закінчив на зовсім уже ноті мажорній: наказував насипати наді мною високу могилу, на могилі поставити пам'ятник, а на пам'ятникові написати:

Тут лежить Толя — піонер, Хай живе СРСР!

Піонером я, щоправда, ще не був, але ж і не збирався помирати так рано.

Переписав начисто, підписався: "Толя Дімаров" і поніс другого дня до школи похвалитись учительці.

— Що це? — спитала Галина Іванівна.

— Заповіт.— Мене аж обдимало від гордості.

— Заповіт? Навіщо ти його переписав?

— Це не Шевченків, це мій заповіт!

— Твій? — Галина Іванівна подивилася на мене так, наче перед нею стояв уже мрець, а не живий учень.

Потім вона стала читати мій заповіт. Потім чомусь одвернулась до вікна і плечі її стали дрібно тремтіти: вона, мабуть, плакала.

— Тобі ще рано думати про смерть,— уволю наплакавшись, сказала Галина Іванівна.— І сперш, ніж писати заповіти, навчись себе вести як слід на уроках.

Ображений в найсвятіших своїх почуттях, повертався додому. Уже вирішив добре провчити Галину Іванівну. Написати такого вірша, щоб їй стало соромно за те, що вона не побачила в мені справжнього поета.

Отут і попалася до рук районна газетка, що її передплачувала мамуся, а в газетці той вірш Тичини "На майдані". І той вірш був такий гарний, що я негайно його й переписав, не міняючи ні коми, ні титли, тільки замість "Павло Тичина" вивів: "Толя Дімаров".

Цього разу Галина Іванівна читала-перечитувала кілька разів. Очі її стали блискучими, щоки запашіли.

— Діти,— урочисто сказала вона,— серед нас росте великий поет! Ось послухайте, діти!

І виразно, з почуттям прочитала вірша.

Всю перерву я купався у славі. А після перерви Галина Іванівна не зайшла — влетіла до класу. Щоки її палахкотіли ще більше, ніж тоді, коли ми усім класом закричали про місяць цицень.

Викликала мене до дошки, сердито сказала:

— Діти, я помилилась! Перед вами стоїть учень, який обікрав Павла Григоровича Тичину!

— Як ти міг? — докоряла мені вже вдома мамуся.— Бідній Галині Іванівні тепер хоч із школи тікай!

Надовго ж той випадок відбив у мене охоту до віршування!

Сонячно, тепло, весь двір залитий густим шпоришем, а посеред двору Сергійко.

— Дир-р-р... Дир-р-р...— дирчить він, тягнучи за собою уявну машину. Точнісінько таку, яку ми бачили цього літа біля сільради.

Це була перша машина, що появилася в нашому краї. Усе село вискакувало навстріч, коли вона, гуркочучи й чадячи, їхала вулицею. Жінки хапали дітей та й ховалися в хати — подалі од нечистої сили. Сергійкові ж ця машина так припала до серця, що відтоді він нею тільки й марив.

— Дир-р-р...— дирчить брат, тягнучи за собою дощечку.— Дир-р-р... Дир-р-р...

На дощечці акуратно складені палички. Більші, менші і зовсім манюсінькі. Брат стежить, щоб жодна не звалилася по дорозі та не загубилася, він їх усіх до одної має довезти до ямки, яку заздалегідь викопав, довезти і туди їх і скидати.

Сергійко страшенно схуд, руки-ноги як палички, велика голова ледь тримається на тоненькій, як ниточка, шиї, зате обдутий живіт, як гарбуз. У мене ж ноги понабрякали, шкіра посиніла і коли на неї натиснути пальцем, то надовго лишається білесенька ямка.

— Дир-р-р... Дир-р-р...

Брат возить до ями покійників.

— Я вже десять хлібин заробив! — зводить голодні очі на мене.

Покійників по нашому селу щоденно збирають спеціально виділеною підводою, при тій підводі — двоє родичів нашого голови, бо кожного померлого, особливо мертвою водою налитого, один і не підніме; після обіду вони копають на кладовищі величезну яму, а вранці вирушають селом: од хати до хати. Під'їжджають до двору, стукають пужалном у ворота:

— Хазяїни, є хто живий?!

Де озиваються, а де уже й ні. Тоді дядьки заходять до мертвої хати і виносять один по одному покійників.

Підбирають не тільки своїх, а й чужих, тих, що спов-заються в наше село в надії роздобути хоч крихітку хліба. Ці валяються попід тинами, а найбільше їх набивається до нашої ще минулого року розореної церкви: тут вони чомусь завжди помирають обличчями до бань, з яких поскидали хрести.

Дядьки підбирають і цих, бо це не тільки їхня робота, а й підробіток, що рятує їхні сім'ї од голодної смерті: натовчуть трупами повнісіньку яму, загорнуть землею та й ідуть "доложити" дядькові Никифорові. І дядько Ни-кифір, який голос зірвав, зганяючи людей до артілі, прохрипить одне й те ж:

— Усіх зібрали?

— Та наче усіх. Пройшлись по всіх закутках. Дядько Никифір ще й пожартує:

— Ніхто з ями не вилізе?

— Та мовби ніхто,— обережно відповідають дядьки. Був, був такий випадок: підібрали ще живого (по дорозі помре), вкинули до ями, а він прийшов до тями та з ями і вигрібся.

— То паняйте до комірника, хай видасть вам по хлібині.

По всіх ще не спустошених смертю хатах тільки й розмови про ті дві хлібини щоденні, адже люди давно вже забули присмак печеного хліба. їли рогіз, лободу, навіть ряску з боліт, збирали цвіт акації на млинці, що розсипаються од першого дотику, варили суху шкарлупу картопляну і гнилі буряки, а летючий комсомольський загін, що приїхав на поміч сільському активу з району, щоденно обстежує наші задвірки: чим люди ходять до вітру. Побачать хоч зернину неперетравлену: ага, їдять потай зерно! Яке все, до зернини останньої мали здати державі. Налетять, перериють, передовбають, перемацають щупами: признавайтеся, де захований хліб! Не знайдуть: зозла заберуть картоплину останню, полізуть до печі — виллють на долівку уже зварену юшку. А піч розвалять к чортовій матері! Чомусь обов'язково розвалювали печі.

А вночі підкрадаються до хат, наслуховують, чи не скриплять потай жорна.

Уже влітку, коли стала достигати озима пшениця, додалася районній цій комсомоли (та й активу сільському) чергова робота: ловити по ночах стригунів. Що, скрадаючись, виходили в поле не з серпами та косами, а з ножами та ножицями. Зріжуть до торби десяток-другии колосків та й додому мерщій — викльовувати зерна молочної стиглості.

Упіймали і нашу хазяйку, тітку Одарку, разом з її сином Сашком. Приїхали судді, зігнали на вигін старих і малих, та й стали проти неба судити тітку Одарку, дядька Федота й Сашка. Бо дядько Федот, хоч і не зрізав ті колоски, але й не доніс на свою жінку та сина.

Судді сиділи за столом, покритим червоною матерією, перед ними на лаві — тітка Одарка, дядько Федот і Сашко. По обидва боки підсудних стояли два міліціонери з оголеними шаблюками на плечах, тут же, трохи осторонь від суддів, сидів і дядько Никифір з червоним бантом на грудях, заради такої події він так начистив чоботи, що вони аж горіли, а ми, дорослі, старі й дітлашня, опухлі од голоду й ще не опухлі, посідали прямо на землю.

Суддя довго розпитував комсомольців, як вони упіймали Сашка і тітку Одарку, потім питав уже про щось тітку Одарку й дядька Федота, після суддів став говорити пузатий якийсь чоловік, який теж приїхав з району, голос його часто зривався на крик і тоді він сердито тикав пальцем у підсудних. Накричавшись уволю, сердитий отой чоловік нарешті сів, витираючи спітніле чоло великою хусткою, а головний суддя, перемовившись з чоловіком та жінкою, які сиділи обіч нього, звівся, тримаючи в руці заздалегідь списаний аркуш паперу.

Звелися й дядько Никифір, дядько Федот, тітка Одарка й Сашко, комсомольці й сердитий отой чоловік, а, на них дивлячись, став на рівні й увесь люд, що зібравсь на майдані. Чоловіки, як у церкві, оголили голови, а жінки позвільняли од платків вуха, щоб краще почути, що ж читатиме суддя.

Схопилися вслід за дорослими й ми.

Суддя вичитав от що: по п'ять років тюрми тітці Одарці та дядькові Федотові і три роки Сашкові. З конфіскацією всього майна.

— Що?.. Що?..— не розуміло багато, що таке "конфіскація".

— Шкіру здиратимуть. Як із худобини...

Що таке "конфіскація", я особисто дізнався другого дня.

Раннього ранку до нашого двору підкотила на двох підводах комісія і вигребла все, що нажили тітка Одарка та дядько Федот. Порожньо, сумно, якось аж моторошно стало у великій кімнаті навпроти, де іще вчора лунали людські голоси. Ми з братом уже й боялися самі лишатися в хаті: весь час здавалося, що в кімнаті по той бік сіней хтось товчеться і стогне.

Дядько Никифір запропонував мамусі перебратися в ту кімнату, та мамуся не захотіла:

— На чужих сльозах щастя не наживеш... Особливо нам стало страшно лишатися на самоті після

одного випадку.

Сергійко чи то прихворів, чи то так ослаб, що зранку лишився у ліжкові. Мамуся пішла по фельдшера, наказавши мені сидіти коло брата. І тільки вона вийшла на вулицю, як у сінях пролунав не то стогін, не то хрип. В мені все так і отерпло, я втупився в двері, які стали поволі одчинятись, я вже й дихнути боявся, а двері одчиняються все дужче, дужче, і на порозі виростає страшна, й на людину не схожа, примара.

Чорна, як чавун, головешка, червоні безтямні очі, великий, що от-от лусне, тулуб, сині й обдуті босі ноги. Примара ледь переступає поріг (ляп-ляп! — б'ють по долівці мокрі підошви), заходить до кімнати. Вона головою торкається стелі, з опухлих грудей виривається болісний свист.

Схопившись з постелі, брат несамовито кричить, і той крик одриває мене од лави, кидає на потвору, що влізла до хати. Щосили б'ю кулаками в живіт — руки мої вгрузають по лікті.

Страховисько падає, як підкошене. Горою лежить поперек дверей, харчить, стікаючи піною. Ні переступити його, ні перескочити.

Не пам'ятаю, як і чим висадив єдине в нашій кімнаті вікно. Через те вікно ми з братом і вискочили.

І відтоді нізащо не хотіли лишатися в хаті самі. Мамуся у школу, і ми геть із хати, мамуся у поле, і ми за нею на вулицю.

Разом з жінками, які ще трималися на ногах, мамуся ходить прополювати буряки.