Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Хотів запитати в мамусі, чи дуже захворів татусь, але мамуся саме розмовляла з отією жінкою, яка поступилася місцем, і я не наважився втрутитись у розмову дорослих.

* * *

Отут у моїй нам'яті шістж; наче провалля.

Не пам'ятаю, скільки ми їхали отим поїздом, на якій і піннії 1ІЙШІІИ. як мамуся інайінла підводу, що довезла б mu до и їм, ик домоидмдаї я .і но.ін.м. Не пам'ятаю навіть ■mit", доіті ми ікали ті";іо иідішдоіо чи не довго, мабуть, іно дошо, бо иже під обід, копі гопп.с стояло над головами, дядько, "кий н.іі ні.і, .шг-рнун І:І дороги у вибалок та й .(упиниш м біля криниці. Власне цс й не криниця була, а никопшш яма, ііопна такої смачної та прозорої води, що ми пили І исс не* могли напитися, із ями тієї витікаючи, диюркотін поміж густою травою веселий струмочок. І трава була таки м'яка та ласкава, що ми з братом почали по ній бігати, аиичайно ж босоніж, бо хто весною, чи влітку, чи навіть восени носить взуття! Взувалися ми, коли вже холодало по-справжньому, а пригріс сонечко, скреснуть сніги, запарус волога земля — ми вже й босі. І не знали взувачки до перших морозів.

Тож ми наввипередки бігали по єдвабній травиці, мамуся ворожила біля вузлів, а дядько, напоївши коней з великого цебра, заходився у тому ж цеброві варить галушки.

Дядько, хоч сам був сухенький, маленький, статурою в підлітка, полюбляв вочевидь все важке та велике. І коні у нього були великі, і віз, і ложка, яку він дістав, могла б запросто налізти йому на голову, не кажучи вже про цебер: навіть коні недопивали з нього воду. Розпаливши багаття та прилаштувавши на ньому цебер з водою, дядько начистив цілу гору картоплі, дістав завбільшки з кулак цибулину, опустив до цебра й добрячий шмат сала, а тоді заходився коло галушок. Дістав величезний кавалок тіста, замотаний у білу полотнину, та й став одривати од нього шматок за шматком, кидати у воду, що кипіла — переливалася у вогонь. Не зупинився, поки не накидав повнісінький цебер.

Галушки плавали, як поросята, одна більша другої, дядько мішав їх отією великою ложкою, сипав перець і сіль, а коли зварив, зняв та й поніс у холодок під високу й таку густющу вербу, що й небо не проглядало крізь віття.

— А кличте, навчителько, своїх козаків підобідати! Сіли до зеленого столу. Дядько насипав нам повнісіньку

миску, сам же, з ложкою в одній руці і довжелезною шпичкою в другій, заходився молотити із цебра. Ми ще й до дна не добралися, а дядько уже й упорався.

— Х-ху, оце трохи приморив черв'ячка!

Я з острахом дивився на нього, мені здавалося, що живіт його ось-ось лусне і звідти густо посипляться галушки,— дядько ж, наче нічого й не скоїлось, сполоснув цебер, послав кожуха:

— Отеперечки й задрімати не гріх.

Ні, вміли-таки колись люди їсти до смаку і вволю!..

Більше про ту дорогу не пам'ятаю нічого. Може, пізніше згадаю, як згадав зараз хутір, те, що не пригадав раніше, коли писав попередні рядки, хоча б про штани, що їх мені мамуся пошила на третьому році життя.

До того бігав без штанів, у довгій до п'ят сорочині: не треба нічого знімати, коли захочеш пі-пі, присів та й по всьому, а тут мамуся раптом сказала, що я уже парубок і мені треба шити штани.

Парубок то й парубок, я й справді уже встиг залізти під спідницю до Катрі, коли вона поралась коло печі (ховавсь од Альошки), і мені було там дуже цікаво: високо, темно, тільки дві ноги біліють колонами. Виплутуючи мене з тієї спідниці, Катря вищала й сміялася, заходилися сміхом Іван та Альошка, я сміявся й собі, хоча не розумів, чому вони так регочуть. Так що мені й справді вже треба було справляти штани.

Нагорювався ж я потім з тією одежиною!

Мамуся шила їх цілісінький день і я весь день не одходив од неї: так кортіло надіти пошвидше обнову. Штани вийшли дуже красиві: з двома навхрест помочами, по коліна, ще й застьобувалися збоку перламутровими ґудзиками. Штани сиділи на мені, як улиті, я гайнув у них одразу ж із хати, штани самі носили мене й по дворі, і по вулиці.

Я і спати ліг би в тих штанях, та мамуся наказала їх зняти. Ліг і, тримаючись рукою за штани, що висіли над головою на бильці, заснув.

А вранці, прокинувшись, одразу ж ухопив нову свою одежину.

І тут почалися мої муки. Помочі ніяк не хотіли налазить на плечі, вони перехрещувались то з лівого боку, то з правого, я й сюди їх смикав, і туди, і голову стромляв у них і руки, аж поки вони опинилися в мене позаду, а обидві холоші — попереду. Холоші стирчали на моїм животі, наче труби, а те, що вони мали прикрити, було голе-голісіньке.

З трудом виборсавшись із клятої одежини, я знову поліз у неї ногами.

Цього разу помочі лягли як слід: навхрест на спині та грудях. Але ґудзики чомусь опинились не на лівому, а на правому боці. Штани ж спереду стали горбом, ззаду вп'ялися у попку твердим, як залізо, рубцем.

Отут І ступили до хити млмуся:

-— А ги чий" ме иийіііоп ми молоко?.. А цс що таке? ІІІііПінІ (іиМйи м, ііімшіим иг ігшічуіи. І її їй * і" нлім іплом ііііиг|М'д1 йди-по сюди! МІІМУІ її ти і.іінііі.і М)(І|МІ і МО'МІІ-ИМ і мені1 штани.

Д.пшй сюди ноги... І о|)с мені .і то(Чж>І.. Дивись: оце перед, а це зад. Отак і треба їх надівати... І штани сіли на мене, як влиті.

Весь день я тільки й думав про вечір, коли треба буде знімати штани. І не так про вечір, як про ранок наступний. Я вже був не радий цій одежині, коли б моя воля, я весь вік проходив би без штанів, в мене вже ворушилася думка скинути їх потай та й кудись заховати, я наперед наче знав, що й наступного ранку, і не один іще ранок мені доведеться воювати з підступною цією одежиною...

Ще пригадую солому. Вона мені пахнутиме до самої смерті: внесена з морозу солома.

Степовики, ми топили не тільки кізяком, а й соломою. Хата наша мала вмазані навіки віконця, вона не провітрювалась ні влітку, ні взимку, особливо узимку, коли береглося тепло, спертий дух стояв і вдень і вночі, повітря весь час було аж сизе, хоч ні татусь, ні Іван цигарки до рота не брали, тож яка була радість, коли хтось із дорослих вносив та й кидав на долівку величезний оберемок соломи! Який свіжий дух котився од неї по тісній нашій оселі, омивав стіни, піднімався до стелі! Гарячий зі сну, я зривався з постелі та й біг до золотистої купи, хоч мамуся і гримала, щоб не ліз, бо застуджуся. Стрибав з розгону й верещав од холодного лоскоту. А потім стояв і дививсь зачаровано, як солому запихають у піч до ненаситної утроби, як вона спалахує ясно, обливаючись веселим вогнем, як полум'я лиже чорний черінь, як уся піч оживає і, нахолола за ніч, починає дихать теплом.

Тож пошвидше на піл, а звідти на піч — припасти вухом до череня та й слухати, як під тобою гоготить невсипущий вогонь.

Або ще один спогад — вже про олію.

Чомусь татусь їздив бити олію не восени, а взимку, в найлютіші морози. Мабуть тому, що до морозів (та й морози часто прихоплювали) гупали ціпами у клуні, куди звозилася ще в серпні пшениця. Тож десь уже посеред зими випадала татусеві нагода поїхати на маслобойню до Миргорода.

Я весь день виглядав татуся. І не так татуся, як олію. Вже й спати лягаючи, просив мене розбудити, як появиться татусь.

І ось уже десь серед ночі мене будить мамуся:

— Толюсю, вставай, татусь приїхав!

— Татусь!

Мене вітром здуває з постелі.

Велика лампа по-святковому сяє під стелею. По хаті пливе смачний хлібний дух: мамуся щойно дістала із печі житні хлібини. Он вони й лежать на столі, рушниками накриті. А в сінях: гуп! гуп! — одчиняються двері і в клубах морозного пару заходить татусь. Весь білий од паморозі, іній ліг йому на брови, на вуса, вкрив суцільно башлик. Татусь іде до столу і ставить два великі глечики, запечатані хлібними корками.

Ви пробували щойно збиту олію? Прямо із блюдця, ще теплу, густо посолену. Вмочаючи в неї гарячий, щойно спечений житній хліб. Обов'язково житній.

Таку олію можна скуштувати тільки раз на рік. Серед зими, щойно привезену татусем з маслобойні.

І нарешті — спогад поки що останній. Про янголів, колядки й кота.

Смирнішої тварини, ніж наш кіт, не було в усьому білому світі. Може тому, що я і Сергійко з нього, як то кажуть, не злазили. Ми то впрягали його у воза чи в сани, щоб їхати в Миргород бити олію, ми орали ним, і жали, і молотили, ганяючи довкруг молотарки по колу, ми тягали його за вуха, за шерсть, за хвоста,— кіт лише жалісно нявкав, коли ми йому особливо допікали, але жодного разу не те що подряпав, а навіть не спробував шкрябнути своїх безжалісних мучителів. В нашого кота й справді була янгольська душа, коли він нас не зненавидів за всі оті муки.

Того вечора ми нетерпляче чекали колядників. За дорослих не можу ручатися, але я і Сергійко стали виглядати їх іще зранку. Відпихаючи один одного, ми тулилися лобами до шибок, щоб не взівати колядників. Славлячи Ісуса Христа і Діву Марію, вони ходили по всьому селу, не минаючи жодної, навіть найбіднішої хати, де з ними ділились останнім, не минали й нашого двору, хоч від хутора до села аж чотири верстви, засипані глибокими снігами. Але того дня сніг не йшов і сонце не ховалось за хмари, а увечері небо всіялось зірками, як маком, а місяць сяяв, як дзеркало. Тож колядники мали обов'язково прийти, тим більше, що на святковому нашому столі чого тільки не було наготовлено! І ковбаси, і кендюх, і сало, і медяники, й калачі,— все те лежало такою горою, що в жоден лантух не вбгати: татусь ревно стежив за тим, щоб колядники пішли од нас з найповнішими торбами, і щоразу казав до мамусі:

— ІІР ЖИЛІЙ, МШІІЧКО, не жилій... А мймуім й умовляти нг треба: мамуся несла на стіл ній ІІЛІ.ИИ Ончи;іи

Тіш КПІІИДННКИ НІКОЛИ нг минали ііашот двору. Про-

rtHIKI'llll II ltd ll.lltl IllflllllH I llll'.IH

(>|l> мини! ihu

HriiHKHM iv|titiM шкодить v підмитім широко ворота, іі|ііімуниі> ци n.iui Нжс пі ній, .іде іі.іднорі нидію, як удень: иі'/шчг піііп МІІ кім— < їй і пть прямо у вікна. Ми бачимо й ні|іку, W игдмсди, і цигана, й цапа, і парубків у високих смушевих шапках, і дівчат у хустках кольорових, у чер-ноних та жовтих чоботях. Вони стають якраз навпроти вікна, до якого ми з Сергійком поприлипали, і починають колядувати.

Весь наш двір одразу немов ще дужче заливається світлом. І, тим світлом осяяні, парубки і дівчата здаються такими красивими, що я уже й не знаю, що зробити, аби привернути до своєї особи їхню увагу.