Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Один придержував її, що не могла й рухнутися, а другий бив, Пшерембський числив удари та кричав:

— Сильніше, сильніше бий!

І падали на нещасну княгиню удари за ударами щораз сильніші. Кров стала прискати з-під нагая довкола, а за двадцятим ударом княгиня зомліла. Наказав відливати її водою. Коли прийшла до тями:

— Бийте дальше,— сказав.

Били, а він числив, ,3а десятим ударом нагая сказав:

— Досить!

Вартові відійшли, а Пшерембськйй мовив до старої туркені:

— Дай їй одяг невільниці й візьми її до роботи.

Стара вивела побиту княгиню, Пшерембськйй пішов у свої кімнати. Там довго ходив ліртий-прелютий.

— Я мушу її опір зломити! — говорив до себе.— Мушу! 1 Потім велів осідлати собі коня й виїхав на місто.

Стара призначила княгиню до послуг на кухні: носити воду й дрова та молоти на жорнах. Слухняно сповняла княгиня всі розкази. А як казали вже йти на нічліг, упала, мов нежива, на постіль у куті, що призначили їй. Заснула твердим сном. .

Потурнак Пшерембськйй, чи то пак уже Мустафа баша, вибіг із гарему сам не свій. Велів осідлати собі коня та й поїхав у місто до свого приятеля, багатого купця Ібрагіма, теж потурнака, сербина родом. Цей як побачив Пшерембського, аж скрикнув:

— Що з тобою, башо?! Виглядаєш, мов п'ятдесят київ на п'яти дістав!

— П'ятдесят київ на п'яти? Ні, приятелю, я щось більш зазнав. Та ходім у твою потайну кімнату, там я тобі оповім усе.

Потайна кімнатка Ібрагімова це була кімнатка, що до неї нікому з домашніх не вільно було входити. Там держав він у сховках, під ключем, дорогі вина, там приймав тільки своїх найближчих приятелів.

— Добре, ходім,— сказав купець Ібрагім.

Увійшли в невеличку кімнатку, де, крім вигідних м'яких диванів, наргіль і чималої шафи, не було більше ніякої обстанови.

Ібрагім засунув двері на засувку, отворив шафу, вийняв із неї чималу пукату бутлю з червоним грецьким вином, узяв дві срібні чари і, показуючи на дивани:

— Сідаймо,— сказав.

Посідали на диванах навпроти себе, як турки, підібгавши ноги. Потім оба взяли в руки цибухи однієї наргілі, і Ібрагім каже:

— Говори, що з тобою?

— Налий перше вина,— кинув Пшерембськщі.

— Хай буде іїо-твоєму! Вино, цей заборонений Магометом напиток, додає язикам звивності, оживлює мізки,— сказав на це Ібрагім і наповнив срібні чаші по вінця перлистим червоним вином.— На твоє здоров'я, башо,— каже, піднявши чару.

Випили.

— А тепер оповідай,4 башо, що з тобою?

— Що зі мною? — почав Пшерембськйй.— Я й сам не знаю, що в моєму нутрі, в моїй душі діється! Ти знаєш, бо я оповідав уже тобі, чому я покинув рідну країну й став мусульманином та перейшов під високу руку падишаха...

— Знаю, знаю,— перебив йому Ібрагім,— гарне личко молодички повело тебе туди. Ти могутнім бажав стати й силою узяти милу. Ну, та й скоро осягнув усе, ти щасливий в Аллаха!

— І я думав, що щасливий, та воно не так, мій Ібрагіме!

— Чому? Гризе тебе совість, що ти батьківську віру покинув? Ось я також! Правда, часом обзивається совість, та я придавлюю її вином та тютюном...

— Ні, не те, приятелю! Совість і в мене часом обзивається, та я дужчий від неї!

— Ну, то що ж? Хіба твоя молодичка не піддається тобі, а ти по вуха залюблений.

— Так, не піддається! Та це ще не те, що так прибило, мене....

— І це не те! А що ж? Кажи вкінці,— перервав Ібрагім і випустив клуби диму з рота...

— А те, що я їй сьогодні ще більш зненависнів! Розлючений, велів я її бити нагайками.

— Ха-ха-ха! Дивний спосіб примусити до любові!

— Не до любові примусити хотів я/її биттям, а покарати за зневагу! Я грозив їй, що продам її, а вона з радістю прийняла цю погрозу та ще й плюнула мені в лице...

— Плюнула тобі в лице й бачив це хто?

— Ні, ніхто не бачив.

— Ну, то начхай на це!

— Я так і зробив би, та вже запізно! Не завернеш! В першому гніві я не знав,, що роблю, й велів службі дати їм тридцять нагаїв...

— Агаг й це так прибило тебе!

— Авжеж! Тепер я вже не можу мати надії, що приверну її серце до мене. Ніякої надії!..

Ібрагім наповнив наново чари вином і каже:

— Хто знає, башо! Жінки дивні сотворіння! Хто знає, чи нагаї не привернуть її до тебе! Вона бачила, що ти м'який до неї та опиралася тобі, а тепер...

— Ні, Ібрагіме! Не знаєш ти її! Вона горда, з княжого роду й не стерпить зневаги. І це мені тепер не дає спокою! Я повинен би позбутися її, продати! Та не можу! Для нед я змінив віру, для неї зрадив рідну країну, без неї не можу жити! Тим більше тепер, коли вже маю її в своїх руках.

— Я розумію тебе, башо, та не трать надії! Я все-таки думаю, що по цій науці, що ти дав їй, вона отямиться й піддасться тобі, а там і полюбить.

— Ой ні, Ібрагіме, ні! Вже я її не приверну до себе. Пропало!

— Ще не пропало! Кажу тобі, що жінки дивні сотворіння! В не одної, що не зробить ні добре слово, ні діло добре, зроблять нагаї чи киї.

— Може, ваші сербинки такі, але не наші, не вона...

— Жінка скрізь одна й та сама! А ти тепер підійди до неї ласкаво, скажи, що ти це зробив із великої любові д,о неї, що тебе це гірше боліло, як її.

— І вона буде тішитися моїми душевними муками!

— Може, та все ж таки призадумається над цим і пізнає, що вона для тебе є всім, а з другого боку, що про поворот до першого чоловіка нема що й думати їй...

— Це саме, на мою думку, найбільш додає їм завзяття! Вона все вірить, що він прийде з військом і визволить її.

— Ну, то вбий у ній цю віру.

— Ба, а як?

— Просто скажи їй, що ЇЇ чоловік згинув, або ще краще —: оженився з другою...

— Вона не йме віри мені.4

— То підішли когось із її земляків, щоб сказав їй це.

— Знаєш, Ібрагіме, твоя рада добра! Я спробую.

Пізно в ніч пили ще оба та курили, а там і позасинали так на диванах...

Княгиня Оленка спала твердо, як ніколи, й була б спала ще довго, та нараз почула крик старої туркені:

— Гей, уставай! Годі вилежуватися! Скінчилися твої добрі часи! Не хотіла ти бути панею в баші, будеш невільницею. Вставай! — кричала й копала її.

Княгиня Оленка зірвалася й стала протирати очі.

— Вставай, вставай до роботи! Княгиня підвелася.

— До жорен підеш, ячмінь молоти на хліб для невільників. Слухняно подалася вона в підсіння, де стояли жорна. Там уже

було дві старі невільниці. Біля них був дозорець із нагаєм.

— Ось тобі нова невільниця до жорен. На наказ баші маєш із нею якнайгостріше поводитися,— сказала до дозорця.

— Буде по його волі,— відповів дозорець. А як стара відійшла, сказав до нової невільниці: #

— Що це за диво! Ще ніколи не мав я тут такої молодої та гарної невільниці. Мабуть, ти дуже провинилася, що тебе аж така кара стрінула.

Княгиня— Оленка не відповіла йому нічого.

— Ах, ти не розумієш мене! Ти, певно, слов'янка,— й повторив ще раз ламаною слов'янською мовою: — Ти, певно, дуже провинилася, коли аж так тебе покарали.

Та княгиня замість відповіді на питання, сказала по-турецьки:

— Пристав мене до роботи, це твоя справа!

— А так?! — сказав дозорець.— Добре, добре! Ти горда, бачу! Ось ставай біля цих жорен та й мели!

Жорна були ще старосвітські. Каміння оберталося так, що в ямку на краю каменя вкладалося дрючок і так вправлялось в рух жорна..

Стала обертати жорна. Важко йшло їй! Хоч сон і покріпив її трохи, та боліло ще тіло від вчорашніх побоїв і чула в тілі знесилля, та й непривична була до такої роботи. Але вона з затисненими зубами взялася до роботи. Думи не давали їй спокою:

"Що мені діяти, що робити зі собою? Втікати? Про втечу нема що й думати! Ніяк неможливо! Хіба смерть собі заподіяти! Душу запропастити! Боже, прости Мені, що я подумала таке! Прости, Всевишній, що я аж так зневірилася. Ні, я вірю, Господи, що ти не опустиш мене! Я все перетерплю! Я певна, що він, мій Богданко, не забув мене! Він, сокіл мій ясний, певно, прилине з лицарством і визволить мене з рук нелюба потурнака. Я не трачу віри...>

І завзято обертала жорна. Аж дозорець, що приглядався її роботі, чудувався в дусі:

— Де то в такій ніжній жінці стільки сили береться? Аж тут знову прийшла стара.

— На наказ баші беру її назад! — сказала до дозорця.

— Я знав, що вона тут довго не буде. Вона загарна до жорен. Стара нічого не відповіла йому, тільки забрала княгиню й повела

назад у гарем:

, — Задобрий баша для тебе, джаврко! Знов велів тебе переодягти в гарний одяг та відвести до твоєї кімнати в гаремі. А ти, невдячна, все ще опираєшся йому.

І переодягла її, відвела її в давню кімнату. Там уже чекали на неї обидві невільниці, Катерина й Оксана.

Сумно гляділи Катерина й Оксана на княгиню Оленку, як відійшла туркеня. В очах їх виднів жаль і співчуття. Губи наче хотіли щось промовити, та, мабуть, думка не вміла дібрати слів таких, щоб не вразили нещасної княгині. І обидві мовчали.

Аж першою обізвалася княгиня Оленка:

— Чого ви так поніміли обидві? Говоріть що-небудь, оповідайте, що чули, що сталося, як мене тут не було?

Тодічобізвалась Оксана:

— Нового нічого не сталося. Тільки є чутка весела для нас, неволь-ниць.

— Весела? Яка ж? — зчудувалася княгиня.

— А така,— говорила далі Оксана,— що вся Туреччина в тривозі. Я чула, як євнух Алі говорив із вартовим Мехметом, Мехмет оповідав євнухові, що запорізькі козаки знову гуляють по Чорному морі. І кажуть, велика сила чайок, мабуть, чи не з п'ятсот. А проводить ними "якийсь дуже хоробрий та славний лицар отаман Богданко. Скрізь по прибережних містах над Чорним морем велика тривога. Султанські галери рушили проти козаків. Та самі турки кажуть, що во ни не в силі нічого зробити козакам. "Знищити козацькі чайки так само важко, як зловити ластівку на лету!" — говорив Мехмет.

Княгиня скрикнула:

— Богданко називається отаман?!

— Так назвав його Мехмет!

— Боже, Боже! Може,'це він, може, це мій Богданко? — заголосила княгиня.— Чомусь мені так здається, що, це ніхто інший, тільки він!

— Можливе, дуже можливе! — говорила рада Оксана, що княгиня оживилася.— Ви ж, ясна княгине, оповідали нам, що ваш князь був на Січі ще парубком, то можливе, що він тепер вернув на Січ, щоб при помочі січовиків вас вирвати з неволі.

— Не тільки можливе, я певна цього, щораз певніша. Він, мій Богданко — отаманом запорожців. Він іде визволити мене. І визволить і мене, і вас зі мною. Ну, тіштеся, радійте разом зі мною,— й узяла їх за руки та бігала з ними по кімнаті, мов дитина радіючи.

— Будемо вільні, вільні будемо! — викрикала.