Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

—

Оксана, Катерина й собі раділи з княгинею, бігали, сміялися. Вони, правда, не дуже йняли віри, що козакам удасться визволити княгиню й їх. І скільки вже разів мали вони цю надію! Кожна чутка про появу козаків на турецьких берегах будила її.в них. І все дарма. Як визволяють, то визволяють тих невільників, що працюють не в кріпостях. Та такої твердині, як Аслан-Кермень, не здобути козакам! Закріпкі мури тут, забагато великих гармат.

Вони знали це, та не хотіли відбирати надії княгині. Хай тішиться. Однак поволі ця радість княгині перейшла й на них. Як княгиня, так і вони обидві, стали веселіші й жвавіші. Весело та щиро сміялися, гуторили, бігали — наче забули своє горе.

Так воно в житті йде: тут горювання, плач, а тут відразу вже й сміх, веселощі. В найважчому горі малесенька іскорка надії, і уже нова сила прибуває, радощі барвистими квітками цвітуть. Десь усе горе й смутки всі тікають далеко-далеко...

Всі ми бігали, веселилися, а потім княгиня знову:

— Нумо, пісень співаймо, але веселих-веселих! Зачинай, Оксано! І дзвеніли в гаремі веселі пісні одна за одною, аж євнухи та інша

прислуга чудувалися, й раз у раз відхилялася важка заслона, чиясь голова показувалася з-за неї.

— Чого їм так весело? — дивується вся прислуга.— Вчора збили оту горду княгиню до крові, а сьогодні вона, мов нічого не було?

Щось воно в цьому є! А євнух Алі каже:

— Видно, поміг лік, що його вчора наш баша дав їй! Тридцять солоних нагаїв нагнало їй розуму до'голови.

— А ще в додатку, як прийшлося жорна крутити,— каже пёрший євнух.

— Авжеж,— кинув Алі,— ну втішиться наш баша, як побачить таку зміну в своєї улюбленої...

Не знав Алі, що то саме він був причиною цих веселощів, чи радше його розмова з Мехметом, підслухана Оксаною.

Було вже геть із полудня, як Пшерембськйй явився в гаремі.

Алі зараз підбіг до баші та сповістив його про зміну, яка зайшла в поведінці княгині Оленки:

— Весела стала, бігає, сміється, танцює й співає,— говорив Алі П шерембському.

А Пшерембський подумав:

— Видно, Ібрагімова правда! Вона аж тепер пересвідчилася, що годі їй дальше опиратися мені.

А в кімнаті, де була княгиня Оленка з Оксаною та Катериною, вже тихо було. Набігалися, насміялися, наспівалися, тепер сіли спочивати.

Повагом увійшов баша в кімнату.

Оксана й Катерина позривалися з місць, поклонилися баші низько і спішно вийшли.

Княгиня Оленка сиділа на дивані й навіть не поворухнулася.

— Здорова була, княгине,— привітав.він її.

Вона нічого не відповіла на його привіт. Пшерембський не звернув на це уваги, тільки говорив:

— Чув я, що ти приходиш поволі до розуму! Це добре! Старе треба забути, дорогенька, його не завернеш! Так, видно, доля хотіла, щоб ти моя була! Еге ж, доля! Будь певна, що в мене тобі зле не буде! Я знаю, що тобі все ж таки важко привикнути до мене, тим більше, коли подумаєш, що я тебе силою взяв.

— Не силою, а нападом уночі, як розбишака,— зронила на це княгиня.

— Хай буде й так! Так, нападом уночі, як розбишака, але ж до цьбго змусила мене моя безмежна любов до тебе! Щоб тебе здобути, вирікся я християнської віри, вирікся рідної країни. А що інакше годі

^було, то я мусив викрасти. За тобою я й у пекло пішов би.

— Підеш туди без мене,— сказала княгиня твердо.

— Не дбаю, що буде по смерті, аби за життя ти моя була. Бо люблю тебе, люблю над усе!

— Я чула це вже від вас, пане Пшерембський, чи то пак Мустафа башо, чула вже сотні разів. Та хто любить когось, цей не мучить його, не знущається над ним. Радше сам терпітиме за того, кого любить, ніж мав би йому найменшу прикрість зробити.

— Ні, княгине,— на це Пшерембський,— я не так розумію любов. Коли я люблю, то хочу мати, ні, мушу мати ту, що її люблю! А не я винен у тому, що для досягнення мети мушу робити прикрості тій, що її люблю. Та я сподіваюся, ти таки її зрозумієш, мою любов, і оціниш її як слід, полюбиш мене.

— Ніколи! — заперечила княгиня. А. він продовжував:

— А як і не полюбиш, то бодай будеш мені приятелька. Я й цим за-доволюся. Бачиш, як мало жадаю я від тебе й терпляче ждатиму тієї хвилини, коли ти прихилишся до мене.

В цей момент з'явився вартовий і доповів, що прибув із Великої Порти гонець із важним листом від султана.

• — Так бувай здорова, княгине, а за вчорашнє не гнівайся на мене. Я сьогодні жалкую, дуже жалкую, що дався аж так захопитися люті. Більше цього не буде.

— Буде чи не буде, мені байдуже,— відповіла на вид спокійно. Баша подався в свою кімнату й велів туди прикликати султанського гінця.

Незабаром увійшов гонець із ЗБИТКОМ у руці, перев'язаним шовковим мотузочком. Поклонився баші й передав послання. Баша взяв письмо, поцілував його і передав свому тайникові:

— Прочитай,— сказав.

Тайник так само _віддав честь султанській грамоті й читав письмо наголос. Султан взивав башу, щоб подбав про укріплення твердині, про запаси стрілива, бо на Чорному морі знову появилися запорізькі козаки й тривожать турецькі побережжя. Сила їх доволі велика, а при своїй відвазі та сміливості готові вони нападати й на твердині.

— Воля нашого милостивого султана й наслідника пророка Маго-мета буде виповнена,— сказав баша,— запорізькі ушкали поломлять зуби на мурах Аслан-Керменя, якщо зважаться здобувати його.

Гонець відійшов, а баша покликав до себе всіх військових начальників і подав їм до відома султанський наказ.. Додав від себе, щоб кожен у своїй ділянці подбав про приготування до оборони.

— Я не вірю в це, щоб запорожці зважилися нападати на нашу твердиню, але забезпечитися треба, воля султана мусить бути виповнена.

Довго тривала нарада, кожен ставив різні домагання, подавав різні ради. Були й такі, що вірили в можливість, нападу запорожців на Аслан-Кер мень.

— Це завзятий народ, відважний і життя не цінить, тільки про славу дбає. Тож дуже можливо, щозважуться й на напад на таку твердиню. Тим більше, що, як я чув, похідним отаманом є в них тепер Богдан Ружинський, лицар над лицарі. Ти, башо, може знаєш його? — говорив один.

На таку вістку Пшерембський збілів і подумав: "Коли так, то, напевно, треба сподіватися нападу, як тільки він довідається, що я тут і що Оленка в мене",— але спокійно відповів:

— Так, знаю його, навіть дуже добре. Справді, коли він отаманує, можна сподіватися нападу на Аслан-Кермень.

Пізно розпустив раду, а сам подався до приятеля Ібрагіма. Бажав поговорити з ним про зміну, що сталася з Оленкою.

А Оленка цього вечора молилася щиро, сердечно, як ніколи:

— Всевишній Боже, дай мені сили витерпіти, дай сили додержати до смерті присяги, що я її зложила мому Богданкові! Не дай мені піддатися ні намовам, ні знущанням. А коли така Твоя воля буде, Боже, то вкажи спосіб і шлях мому Богданкові, як визволити мене з лабет потурнака! — І молилася Пречистій:

— Пречиста Діво Маріє, Мати Божа, заступнице наша, благаю Тебе, замов в Твого Сина за мною нещасною.

По сердечній молитві полегшало їй неначе, певність увійшла в неї, що Господь— вислухає її молитви й Богданко таки визволить її.

Північ. Густа темрява покрила все море. На небі не видно ні зірочки. Та бистрі очі запорожців і в темряві добре вирізняють білу галеру.

— Пора! — сказав князь Богданко. ї наказ дає. Передають отаманський наказ від чайки до чайки:

— Напад на галеру! Веслуй!

Вдарили весла враз об тихе плесо моря, й запінилося море, а чайки тихесенько посунули наперед. Гнали бистро-бистро, прямісінько на галеру.

Уже з усіх боків галеру оточили чайки. Як ті бджоли часом опадають необережну людину й жалять її немилосердно, ось так опали довкола запорожські чайки турецьку галеру. Пливе вона ще повагом, спокійно, нічого не сподівається,, пливе поважно та гордо, як той лебідь білий. Аж нараз спинилася, захиталася. Немов ті бджоли жалами, вцілилися козацькі чайки гаками в біле тіло галери. І вже вискакують запорожці з чайок на галеру. Попереду похідний 'отаман князь Богданко Ружинський.

Не мали турки часу не тільки з гармат гримнути, але й за самопали схопити. Метушня на галері, розгардіяш, тривога...

А козацтво жужмом преться з голими шаблями в руках, з пістолями набитими за поясом.

Якось вдалося комендантові галери зібрати чималий відділ яничарів біля себе, й він кинувся на козацтво.

Почалася січа. Завзято б'ються яничари. Із окликом "Аллах!", мов ті льви, кидаються на козацьку лаву з кривими турецькими шаблюками. —

Пекельний крик ізчинився на галері.

— Січи, рубай клятих! Рубай бусурмана! Рубай поганців! — несуться козацькі заклики.

А яничари по-своєму галайкають, теж заохочують одні одних, відваги додають собі.

Та дарма! Не встояти їм проти такої сили козацтва. Чимало запо-рожських завзятців повалили додолу яничарські криві шаблюки, чимало червоної крові юнацької, козацької полилося на білу галеру, чимало душ християнських назавжди з тілом розсталося й перед престол Всевишнього на суд полинуло.

Але й яничарських голів чимало. додолу покотилося від ударів козацьких шаблюк, чимало крові турецької невірної з козацькою християнською змішалося, чимало душ яничарських перенеслося на вічну погибель.

Завзято бороняться яничари! Та дарма, не встояти їм проти козацької переваги!

Уже тільки невеличка жменька яничарів б'ється круг свого коменданта. Свідомі вже вони того, що всім їм прийдеться пропасти від шабель невірних джаврів. Та що ж, від долі не втечеш! Смерть кожному вірному мусульманові суджена. Одному в старих літах у постелі вигідній, а другому в січі завзятій! А згинути в бою з невірними джавра-ми й слава, й нагорода по смерті, так міркують собі. Тож не щадять, не жалкують свого життя яничари.

Не щадять свого життя й запорожці! Раз мати родила, раз і вмирати треба! А воно сором козакові в постелі вмирати. Смерть у завзятому бою — лицарська, чесна й славна смерть, та ще й за віру християнську, за визвіл братів-невільників із турецьких кайдан!

Завзята січа!

Не одна там голова покотилася.

Ось шабля отамана Богдана Ружинського схрестилася з кривою шаблюкою вождя яничарів. А біля отамана б'ється його побратим Покотила.

Дужий та кріпкий баща яничарів вміло шаблюкою орудує, але й отаман запорожців зручно відбиває' всі його удари. Дзенькотять мечі, блискавками вилискуються, іскрами сиплють.

Ось шабля баші замахнулася над самою головою князя Ружинського, ще мить, і розсіче її.