Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Та в цій хвилі отямився. Що це, привид?! Він же ж між своїми козаками. У наметі повнісінько диму з люльки. Це тютюн наробив, що так його думи взяли, аж привиди наслали на нього. А може, може, справді вона його кличе, Оленочка його?..

Зірвався, сховав люльку за халяву та й вийшов з намету.

Козацтво по обіді спочивало. Гуртами сидять та розмовляють. Дехто жартами забавляє товариство, в іншому гурті козак бандурист на бандурі стиха побренькує та підспівує думу про неволю бусурманську:

"У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки піднімали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали:

Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А з низу буйний вітер!

Хоча й би чи~не встала на Чорному морі

бистрая хвиля,

Хоча й би чи не повиривала якорів з .турецької

каторги.

Та вже ся нам турецько-бусурманська каторга

надоїла,

Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке, молодецьке Коло жовтої кості пошмагляло. Баша турецький, бусурманський, Недовірок християнський, 1 По ринку він походжає,

Він сам добре теє зачуває, На слуги свої, на турки-яничари зі зла гукає:

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини й червоної таволги набирайте, Бідного невільника по тричі в однім місці

затинайте",

— співав бандурист.

— Пшерембський! —: подумав князь Богданко.— Ой, багато їх, оцих потурнаків, покинувши віру християнську для лакомства нещасного, знущається ще лютіше над бідним невольником, як родовиті турки! Ой, багато й ти, Україно, дала таких потурнаків і інших зрадників, і тому ти така нещасна, тому ти здобич чужинцям, а горе рідним дітям...

Обійшов похідний отаман увесь табір, зустрівся з сотником Шахом і вже з ним ходив та розмовляв. І розмова розвіяла його тугу й біль.

Тим часом вернули звідуни. Принесли радісну вістку: "Турецькі галери відплили з Дніпрового гирла на широке море". Зрадів князь Богданко:

— Значиться, турки не бачили нас і не сподіються нападу,— сказав, наче віджив.— Господь сприяє нашому походові, дамося взнаки клятим бусурманам, визволимо чимало невольника з неволі.

А в душі думав:

"Ех, коби Бог милосердний допоміг мені найти домівку Пше-рембського, визволив би я й мою Оленочку".

Стало вечоріти. Вернув і Покотило з ловів, оленя вполював. Із другим запорожцем притягнув його. Буде смачна печеня на вечерю.

Стало вечоріти. Темніло.

— Ніч буде темна, як у мазі,— каже Покотило,— вона мати козацька, сприяє нам.

Козацтво розводило багаття, щоб обганятися від комарів, що вже густими роями налітали, та щоб вечерю варити.

Покотило заходився біля свого оленя. Оббілував його, шкуру й роги сховав, а м'ясо попаював на частини й одну сам забрався пекти з Богданковим джурою, а решту дав іншим козакам:

— їжте на здоров'я! Аж стало зовсім темно.

— Рушаємо в дорогу! — дав наказ Богданко.— Витягти чайки з комишів на воду!

Метнулося козацтво, стало намети звивати, багаття гасити. Дужі козацькі руки схопили за береги чайок та витягали їх з очеретів до Дніпра.

Тихо, спокійно, вправно йшла робота. Поволі посувалися чайки до Дніпра. Заблисло Дніпрове плесо в темряві. Козацтво завзятіше наперло на чайки, й уже чайки над берегом, уже спускають їх на воду.

Спустили.

Козацтво повсідало в чайки, керманичі до керми, веслярі до весел узялися. Тихо посувалися чайки по воді, тільки легенький удар весел і хлюпіт води було чути.

Пливуть чайки густо, одна попри одну, попереду отаманська чайка.

— Оружжя напоготові держи! — несеться наказ похідного отамана, переданий від чайки до чайки.

І кожний запорожець кріпше стискає свого самопала, набиває його.

А пушкарі набивать пушки...

Пливуть. Уже лиман минули, вже на Чорному морі. А на небі зірочки не видно...

Похідний отаман сидить у передньому човні та вп'ялив зір у темінь, мов проглянути її хоче...

Очі все більше звикають до темряви...

Та не бачать нічого перед собою... Довго-довго...

Нараз щось забіліло в далині в темряві.

Отаман вп'ялив бистрий зір у біле марево, не спускає з нього ока. А воно все більшає й більшає, наближається до них.

— Турецька галера,— сказав Богданко й уже наказ дає.

— Завернути чайки так, щоб галера була перед нами!

І бистро звертають чайки, здалека обходять галеру, щоб із неї не замітили їх. І вже галера попереду, а чайки позаду. Новий наказ:

— Перестати веслувати, спинити чайки!

І на млі ока піднялися всі весла вгору, і станули чайки, мов приковані. Тільки злегка хиталися на воді. Море було спокійне.

— Підіждемо півночі й тоді враз ударимо на галеру,— каже Богданко... " — '

VII

Важко та гірко живеться нещасній княгині Олені Ружинській у гаремі Мустафи баші, так називався тепер потурнак Пшерембський.

Важким жорновим каменем звалилася на душу журба безмірна й давить, так давить. Змією вповзає в наболіле серце туга безкрая, туга за милим дружиною, за хатою рідною, за Україною чарівною, за волею дорогою.

Тільки щастя, що тепер рідко бачить вона ненависного потурнака. В ласках він у султана самого й часто виїздив у Стамбул до Великої Порти із Аслан-Керменя, де мав дім і де був башею. Так що тільки гостем бував дома.

Як баші не було дома, то Оленка чулася вільніше, хоч євнух Юсуф добре беріг її, стежив за кожним її кроком.

Тільки її розради, що розмова з невольницями-українками Оксаною та Катериною. Спільна недоля зблизила їх, хоч вона княгиня, а вони селянки. Так воно є в світі, що аж спільна недоля каже людям,' що всі ми в Бога однакові, що всі ми брати й сестри в Христі. Княгиня Оленка ніколи не гордила нижчим родом, й досі її піддані поважали та любили її так, як її чоловіка, але все ж таки вона там була пані, княгиня, а тут, як і вони, в неволі! Хоч достатньо тільки одного словечка, і була б вільна, була б панею. Яка це воля: життя з нелюбим, що силою захопив її і повіз у чужу чужину між бусурман. Ні, вона ніколи не скаже того слова, ніколи! До смерті зостане вірною тому, що йому присягала в церкві, свому милому, єдиному свому Бог-данкові. Краще неволя, краще муки, а навіть смерть, ніж зломити присягу. Ніколи!

Обидві невольниці, Оксана й Катерина, спершу, так як їм були наказали, намовляли її, щоб забула минуле й, коли годі їй полюбити башу, то бодай, щоб стала йому повільна. Надія на обіцяну їм волю веліла їм так робити. Та скоро пересвідчилися, що це дарма, що не зломлять ніяк твердої постанови княгині, й^дали спокій намовам. Княгинина сильна воля додавала і їм витривалості. І незабаром стали щирими приятельками, вірними подругами княгині Оленки. Призналися їй, що з намови старої туркені, заради обіцяної волі згодилися були намовляти її, щоб погодилася з долею своєю та прихилила своє серце до баші-потурнака. Стара туркеня раз у раз пригадувала їм їх зобов'язання. Оксана збувала її словами:

— Постривайте, так скоро годі! Час гоїть усе, і найважчі рани.

Із княгинею Оленкою вони стали вірити, що князь Богданко Ружинський не лишить жінки на поталу потурнакові, що збере військо і прийде визволити її. Коби тільки довідався, що вона в Аслан-Кермені. А тоді їх жде воля.

Та поки що в неволі минають дні за днями. Тільки спомини про рідну Україну та пісня рідна були розрадою їх. А вміли цих пісень багато-багато і Оксана, і Катерина. Часто прохає в них княгиня Оленка:

— Заспівайте щось.

І вони починають співати, а вона враз із ними теж. Дзвенить українська пісня в кімнатах гарему, найчастіше сумна, повна туги, а проте так ніжно голубить душу, так ласкоче наболіле серце, що відразу відрадніше стає.

Та сьогодні чомусь і рідна пісня не в силі розважити княгині Оленки Ружинської. Від самого світанку така сумна, така сумна! Біль і туга, здається, вдесятеро важче давлять її серце, вдесятеро болючіше ранять її душу.

Наче щось дуже страшне жде її! Що ж може її тут ждати? Приїзд ненависного потурнака, його насмішки, його знущання... Це ж не вперше буде, це її насущний хліб, коли тільки він, потурнак, появиться...

І таки цього дня вернув Пшерембський. Вернув підпитий. Бо хоч закон Магомета забороняє алкогольні напитки, йому не під силу перемогти в собі старий наліг, п'янства.

Вернув та й відразу подався в її кімнату.

— Ну, що ж, княгиня-пані врозумилася вже, перестала мріяти про свого князя? — кричав уже з порога.

Княгиня Оленка скулилася в куті кімнати і не відповіла. А він говорив дальше:

— Цьому вже мусить бути край! Я довше не стерплю! Або покинеш свої мрії, або продам тебе, як невільницю...

' Вона зірвалася з місця:

— Продай мене, продай! Хай буду останньою невільницею, хай дадуть мене до найважчих робіт, тільки щоб тебе не. бачила я, катюго злющий, потурначе проклятий!

— Так?! — скричав він. — Ти хочеш, щоб я тебе продав?! Знаю, більша надія буде на визвіл, на втечу! Так знай, не зроблю тобі цієї приємності! Зостанеш у мене, але як невільниця! Не хотіла бути панею, невільницею будеш! Завтра вводжу в дім нову жінку, й вона буде першою моєю жінкою, а ти їй невільницею! Ха-ха-ха! Княгиня-пані невільницею жінки погордженого нею шляхтича. Що, добре?! — глузував він. ,

Вона не обізвалася.

— Ну, що? Чому не відповідаєш, ясна княгине? Волиш бути невільницею? Роблю по твоїй волі.

Вона на це скричала:

— Не я невільниця, а ти! Ти, потурначе, невільник турецького султана! Ти, ти підлий невільник, раб! Тільки підлий раб може так знущатися над безсилою людиною! Перед своїм паном трясеться та й хоче, щоб бодай слабші від нього тряслися перед ним! Ти раб, раб, підлий раб! — кричала вона й, наче це приносило їй полекшу, повторяла раз у раз:

— Раб, раб, підлий раб! — А потім плюнула йому в лице: — Маєш, бусурманський рабе, від мене заплату за всі твої знущання наді мною!

Така зневага розлютила потурнака до краю. Він замахнувся на неї нагайкою, та вона втекла в кут кімнати.

— Ні, стривай,— кричав він,— не я тебе битиму, ти не варта цього! Плеснув тричі в долоні. Явився євнух.

— Покликати тут двох вартових! Хай прийдуть із нагаями! — наказав.

За хвилю ввійшло двоє дужих та кріпких драбів із ремінними нагаями в руках.

— Тридцять нагаїв даст,е цій невільниці,— наказав і знову сплеснув раз у долоні. На це явилася стара туркеня.

— Зняти з неї дорогі одяги й зараз по покаранні дати їй найгірший одяг невільниці та вживати цю невільницю до найпідліших робіт.

Стара хотіла вивести її, та баша наказав:

— Ні, тут зніми з неї одяг, її тут битимуть.

І стара насильно здерла з неї одяг до сорочки.

— Бийте! — наказав він.

Оба драби кинулися на нещасну жінку й простягнули ЇЇ на землі.