Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Тільки старці, жінки та діти й невільники' та їх наглядачі залишилися. Можна погуляти в Криму, визволити багато невільників!

— Добра вістка,— каже Богданко,— та от цікаво, куди подалася татарська орда?

Цього не знали перші звідуни. Аж на другий день прибули останні звідуни, крім Покотила. Князь Богданко й не чекав його.

"Не скоро він вернеться з вісткою, потрібною мені! Нелегку роботу має! Добре десь зачаївся клятий потурнак, добре береже своєї до-бичі розбишака",— думав князь Богданко.

Невеселу вістку принесли звідуни:

— Подалися татари чорним шляхом на Волинь та на Поділля! Радіють тут ті поганці, що— зостали. Багатий, кажуть, ясир буде та й іншого добра привезуть у Крим татари, коли вернуть,— голосили звідуни.

— Радіють! — скрикнув.— Не будуть радіти, як ми погуляємо в них на' Криму! Як долине до них вістка про запорізьке гуляння, думаю, скоро кинуть Волинь і Поділля та в свою землю повернуть.

Випрямився отаман Богданко та й сказав грімко:

— Погуляємо, товариство, на славу Запоріжжя та на добро землі рідній! І невільника визволимо чимало, і татар завернемо з дороги. Я певен, що як тільки почують вони про нашу гостину в Криму, не гаючися, повернуть рятувати своїх. Тому зараз у похід! Не гаймо ні хвилинки!

— У похід, у похід! — гриміло козацтво. А отаман говорив:

— То відома річ, у сухопутному поході треба нам коней. Що чайка на воді, то кінь у степу запорізькому козакові! Шкода нам гаяти часу, вертати по коні на Запоріжжя! Підемо, браття, по коні в татарські степи! Чайки зоставимо, тут захисне та безпечне місце! До кожної чайки приставимо по троє людей — нехай бережуть, вартують! Отаманом над вартовими буде Шах! А всі інші — в похід! Ага, а всі визволені каторжники, як хочуть, зостануть біля чайок, а хто хоче — з нами в похід.

. Небагато каторжників зостало біля чайок., тільки ті, що вже дуже були знесилені, а всі інші сказали:

— Підемо в похід!

— Славно! — загриміло козацтво їм у відповідь.

І стануло товариство в лави та й рушило в похід.

— Попереду підуть звідуни, щоб вислідити, де найбільші табуни коней пасуться,— каже отаман Богданко.

Задудонів степ під козацькими ногами, зашуміли, зашелестіли високі трави степовії.

Під вечір вернули звідуни:

— Недалеко відсіль великі табуни татарських коней пасуться.

Буде на кожного запорожця по два, а то й по три! Варта біля них невелика! у

— Гарно! Так зачекаймо козацької матері нічки і заберемо коней.

А як степи' нічка вкрила, холодом дихнула, перлиновою росою рясно покропила трави спрагнені та квіти, рушило козацтво. Тихо-тихо, легкий шелест трави чути, вужем довгим йде козацтво, зві-дуни їм дорогу до коней показують.

Ходять коні попутані, скубають траву соковиту. А козацтво вже пластує аж до самих коней! Вже на конях! За вудила кожен козак ще другого коня враз хапає!

І вперед!

Під кінськими копитами земля задудніла! І козаків мов не було! А татарські пастухи всі ще сплять, мов побиті.

В козацтва є вже коні! Не всі у кульбаках, але це дрібниця! У аулах татарських кульбаки найдуться, а поки що й охляпом можна козакові сісти.

Тепер отаман уже кінне козацтво збирає, накази роздає:

— Поділимося, товариство славне, на. три відділи. Кожен відділ піде в іншому напрямі!

Розділив усіх на три відділи по дві тисячі козаків та каже:

— Над відділом, що піде на схід, отаманом настановляю Гаврила Голубка, над відділом, що піде на захід,— Романа Незнайбіду, а над цим, що йде в середину Криму, беру я сам провід.

Швидко розділилося козацтво на три лави. Перед кожним відділом станув його отаман на коні.

— Підемо, товариство славне, в похід! А збірне_місце наше в нашій тимчасовій скарбівниці біля чайок! Від сьогодні за тиждень усім нам там бути!

— Будемо, будемо, батьку отамане, всі, хто в живих зостане! .1 ще говорив отаман Богданко:

— Товариство славне! Ви знаєте, що татарва в нападах своїх нікого й нічого не щадить! Хіба, що їм цінне! Золото та здорову молодь нашу християнську, щоб її потім у неволю продати, теж на золото зміняти. Кажуть іздавна, що де татарська нога ступила, там уже трава не росте. Не знають бусурмани милосердя, не буде й у нас милосердя для них! Тільки, панове товариство, ми людьми не торгуємо, то й у ясир ні татарських жінок і дочок, ні дітей не братимемо.

— Ні, ні! Не буде нікому пощади! — кричало козацтво.— Щадити їх, значить скріплювати свого ворога.

І роз'їхалося товариство на три шляхи. Що одним шляхом, то славний козарлюга Гаврило Голубок веде запорожців на схід Криму, що другим шляхом, то завзятий рубака Роман Незнайбіда веде запорожців на захід Криму, а що третім шляхом в саме серце Криму, то веде сам отаман похідний Богданко Ружинський.

Ой, застогнали, заридали татарські аули, від козацького полювання зачервонілася степова трава татарською кров'ю! Бо нікому не давала цощади козацька шабля.

Тільки молодий Петро, той самий, що вбив панського економа, не міг на це все. дивитися:

— Як можна вбивати безборонних жінок, діточок невинних,— говорив він із докором запорожцям,— що вони мені лихого зробили?

А козацтво сміялося з нього:

— А чи татари, як нападуть на нашу країну, панькаються з нашими людьми? — говорили козаки йому.

— Та ми ж не татари,— казав на це Петро,— я розумію битву з оружним татарином. У нього оружжя й у мене оружжя! Але безсилих, безоружних убивати, це не по-християнськи!

А козаки йому:

— Як у степу гадюку з гадинятами побачиш, тільки гадюку вбиваєш, а гадинят лишаєш!?

— Ні,— каже на це Петро,— але це ж не гадинята, а люди. /

. — Так, люди, але з цих татарчат виростуть татари, що не милуватимуть нас, не щадитимуть нашої країни, виростуть татарські матері, що нових _ грабіжників і мучителів нашої землі дадуть,— говорили козаки.

— Ну й що ж! І в нас виростуть оборонці рідної землі! Боронитися перед татарами треба, але не знущатися над їх безборонними жінками й дітьми.

— Е, не буде з тебе, Петре, козака! — кажуть йому запорожці.

— Бачу я й сам, що такий козак із мене не буде. За народ, за землю рідну, за віру християнську готовий я ставати до бою, але вбивати безборонних — ніколи! Я вбив безборонну людину із засідки, але нехотячи, й то тепер совість не дає мені спокою.

А козацтво сміється:

— Вертай на гречкосія,— кажуть йому.

— Бачу, що треба буде,— відповів Петро спокійно.

Сміялося козацтво з м'якого Петра й прізвисько причепило "М'якенький".

Сміялося ч козацтво й не давало пощади татарам. І гинули від козацьких шаблюк, ножів і списів козацьких старці й молодиці, дівчата й діти невинні. Горіли татарські аули, попеліло татарське добро. Червоніло небо, нісся плач татар, татарок і татарчат, неслися прокльони і молитви їх до неба, до Аллаха!

Озвіріло козацтво! Як де побачило катованих християн невільників, калічених, осліплених, кидалося на татар.

— Помста, помста! — кричали козаки.

— Помста, помста! — кричав отаман Богданко.

Не прикладав тільки до цього всього рук Петро М'якенький, шабля його спочивала. Ходив сумний, понурий.

А отаман Богданко послав на Січ до кошового отамана гінців:

— Присилайте ще тисячу кінного козацтва, я йду на Крим, а на це війська в мене мало.

Не гаявся кошовий отаман, вислав полк кінного козацтва під проводом Богдана Микошинського.

Зрадів отаман похідний Богданко Ружинський:

— Тепер ударимо на саме гніздо шершнів, на Крим, на сам Бахчисарай!

— На Крим, на Крим! — понісся наказ.

І здригнувся Крим. Жахом наповняло кримчаків уже саме ймення отамана Богданка Ружинського. Стривожився Бахчисарай.

Татарський хан мерщій послав гінців за татарами на Поділля:

— Вертайте! Козаки-ушкали в Криму! Палять, руйнують, убивають! Вертайте боронити землі рідної, вертайте боронити батьків, жінок і дітей наших!

Не гаялися татари, що гуляли,, ясир набирали на Поділлі багатому та й здобич всіляку. Не гаялися!

Гнали татарські коні, що вихор. Татарські мажі з добром усяким позаду зостали, хоч і вони поспішали. Нещасливі були бранці, що їх татари чимало вже нав'язали. Мусили бігти за кіньми. Працювали татарські нагаї на їх хребтах змучених, мліли ноги від бігу, об каміння до крові оббивалися. Щораз більше бранців не витримувало, падало з безсилля, з виснаження. Татари відтинали їх від здорових іще бранців та добивали. І гнали далі, тіла добитих бранців гайворонню чорному та вовкам-сіроманцям залишали. Не йшли звичайним татарським шляхом, а найкоротшим — проміж Дністром і. Богом на Очаків. Минули Очаків, перейшли Бог і Дніпро, до Прогноїв доходять. Безпечні, уже в Криму.

— Ну, тут ми завдамо чосу ушкалам-козакам! — думають.

Аж тут із усіх боків козацькі списи, тисячі їх! Не злякались татари! Сміливо виступили до бою!

— Аллах, Аллах! — кричать.

А запорожці з трьох боків пруть на них.

— Слава Богу, слава Богу! — кличуть.

Не даються татари, кидаються на козаків. Та козаки наїжаченими списами пруть їх і пруть наперед себе, до Прогноївських озер припирають.

Татарам з усіх боків лихо, горе! Тут запорізькі списи, а там болота й озера. Бороняться татари, завзято бороняться, та нема їм рятунку! Не дає пощади ні козацький спис, ні шабля козацька, а кому вдасться минути їх, не минути йому боліт Прогноївських. Багато татар застрягло на довгих запорізьких списах, багато впало під гострими шаблями козацькими, чимало проковтнули їх болота та озера Прогно-ївські.

І знов багато бранців руки до Всевишнього здіймало в благородній молитві й козакам дякувало за визвіл із ярма татарського, з незавидної долі, що чекала їх у чужині між бусурманами.

А Петро М'якенький між бранцями ввихається та питає, чи нема між ними людей із Ценева.

— Нема. Не дійшли татари аж туди. Від Кам'янця завернули.

— Бачиш,— кажуть йому запорожці,— бачиш, М'якенький, почула татарва про наше гуляння та й завернула. А не минула б твого Ценева. А, певно, ніхто з них не змилосердився б над ценівчанами, так як ти над татарами.

— Дайте Петрові спокій,— обізвався старий козак,— він сьогодні бився, як справжній запорожець, по-лицарськи.

—. Так,— сказав Петро,— я сьогодні бився, бо мав проти себе оружних татар, бо йшов спис на спис, шабля на шаблю. І визволити бажав я невільників, і відімстити кривди заподіяні землякам моїм.

— Чудний ти,— говорили запорожці та здвигали раменами.

Ще повний тиждень гуляли запорожці в Криму — криваво мстили-ся на татарах за християнські кривди.