Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін
Та в цій хвилині Покотило з усієї сили вдарив своєю шаблею, щоб відбити удар баші, не дати побратимові пропасти. Рубнув, і відскочила башина рука, враз із шаблюкою по лікоть відтята, на долівку із дзенькотом упала. А рівночас князь Богданко вдарив башу шаблек) в самі груди й, мов дуб розрубаний, повалився велетень-баша додолу...
Небагато вже мали роботи запорожці з рештою яничарів. Бо до останнього яничара, ні один із них не відложив меча, не піддався, рубав і сік на всі боки, щоб лицарською смертю згинути.
А як останній яничар упав, дав наказ отаман запорожців:
— На спід галери! Бранців-галерників розковувати, визволяти! І повалило козацтво на спід галери. Галера була чимала. П'ятдесят
веслярських лав, а до кожної лави по п'ять веслярів-невільників важкими ланцюгами прикованих.
— Волю несемо вам, нещасні невільники-галерники! — закликав князь Богданко, тільки появився на споді галери.
Гей, як зраділи бідні невільники, як заметушилися!
— Воля, воля! — лунало навкруги.
Запорожці кинулися розковувати невільників. Наставник над галерниками трясся, мов лист, пощади в запорожців благаючи. А князь Богданко каже:
— Твоє життя в руках отих визволених невільників! Як вони помилують тебе, то жити будеш, а як ні, пропало твоє життя.
— Я, я... прийму християнську віру, я буду християнином...— лепетав у смертельному жаху наставник.
— Брати! — звернувся князь Богданко до визволених веслярів-невільників,— судіть його, жити йому чи погибати!
Виступив один із веслярів та й каже:
— Він потурнак! Для лакімства нещасного вирікся віри своєї християнської. Із усіх найлютіше знущався над християнськими каторжниками. Не мав милосердя нікому, не давав пощади нікому. Хоч не один каторжник падав знесилений, він нагаєм із таволги добував із нього останки зусиль і змушував до праці. У справжніх турків-наставників було милосердя, а в нього не було. Він хижий звірюка! Не мав він милосердя, нема і йому милосердя! Смерть потурнакові-катюзі! ; — _
— Смерть, смерть потурнакові-катюзі! — кричали веслярі.— Смерть, смерть!
— Суд виданий,— сказав князь Богданко,— та не гинути йому ні ; від кулі, ні від шаблі козацької! Не варта ти такої смерті! Зв'яжіть
його кріпко мотуззям, прив'яжіть тягар який та в море киньте, рибам на поталу!
Метнулися невільники в'язати потурнака, а він руки простягає та благає пощади. Та дарма, роз'ярені невільники не слухають його благань, в'яжуть кріпко мотуззям та важку, залізну кулю в ногах йому прикріплюють.
— Підеш, потурначе, на сам спід моря рибам-людоїдам на снідання,— приговорюють.
І підняла його яка двадцятка рук угору та й жбурнула в море.
Інших наглядачів і їх помічників помилували, вони згодилися прийняти Христову віру. Та були й такі між ними, що не хотіли вирікатися своєї віри. З шаблюкою кидався не один із них на невільників і запорожців і кричав:
— Прокляті джаври! Я згину, але ще багато вас пішлю на сам спід пекла на погибель!
І гинув на козацьких шаблях.
Якась мимовільна пошана будилася в серцях завзятих запорожців до них, до цих завзятих противників, що воліли смерть, як зраду своїй вірі за дарування життя.
А тим часом інші запорожці забирають із галери все вартісне: золото, срібло, дорогоцінності, стріливо, оружжя, мечі й гармати й виносять на чайки.
І зголошують отаманові:
— Батьку отамане! Вже все вартісне з галери перенесене на чайки!
— Ну, тепер пересідаймо на чайки. На кожну чайку беріть ще по двох, по трьох визволених невільників. А галеру затопити!
— Шкода,— каже Шах,— гарна будова! Могла б нам придатися!
— Ні,— каже отаман Богданко,— нам не вигідно буде возитися з нею. Ще ж треба нам погуляти на побережжі. Там ждуть невільники виззолу. А галера спинювала б наш рух.
За хвилину всі були на чайках. А галеру затопили. Як біла птаха, перехилилася вона на бік і пірнула під воду. Вода захвилювала, зашуміла й вигладилася поволі.
А козаки поплили...
Тихо поплили чайки, навантажені добичею та залогою, побільшеною визволеними бранцями.
Тихо пливуть чайки та бистро, бо вітер попутний. Запорожці щогли підняли, вітрила розпустили. Є спочинок козацьким рукам, завзятою січею змученим, не треба веслувати.
Тихо пливуть чайки, а в чайках гамірно, гамірно...
Козацтво розпитує в бранців про всяку всячину. , А й бранці мають про що питати. Є між запорожцями люди з їх околиць, є навіть з рідних сіл. .
Ось сивий уже,, сивий не зі старості, а з журби й туги та терпінь, дужий іще чолов'яга питає в козака:
— А давно, Петре, як ти на Січ пішов?
— Недавно, татусю,— відказує молодий козак,— ось через місяць рік буде...
— Це справді недавно,— признає перший.— От я вже п'ятнадцять літ не був у нашому Ценеві, то вже шмат часу...
— Авжеж,-— притакує запорожець,— я ще тоді малим хлоп'ям бігав по болоні понад наш Ценів. Не знав ще ні горя, ні лиха,— зітхнув козак.— А потім утікати прийшлося...
— Утікати? А через віщо?
— Через плюгавого економа! Він на панщині побив мою неньку, а я тоді засів на нього з ломакою. Думав сперіщити, добре, а вийшло що інше. Замість по спині, засягнув по голові, й клятий економ повалився без духа. Я в ноги та до хати! А на другий день уже приходили за мною. Щастя, що мене не було дома! Як я вернув, мати каже: "Хтось убив економд, а вони за тобою питають. Кажуть, що це ти, бо сліди ведуть до нашої хати".
"То таки я, мамуню",— відповідаю мамі. А мама руки заломила: "Боженьку, що буде! Навіщо ти це зробив?" А я їм кажу: "Я, мамо, не хотів його вбити, тільки набити добре, помститися за знущання над вами! Та він голову підіпхав, ломака засягнула по голові, й він повалився неживий". А мамуня руки ломлять: "Падоньку ж мій нещасливий! Що ж тепер буде з тобою, що ж тепер ти вдієш нещасний?" — "А ніщо, мамо,— кажу їм,— не можна мені тут ні хвилиночки бути, треба в світ за очі!" "В світ за очі? — плачуть мама.— Та куди ж ти втечеш, синоньку, від них?" — "А туди, мамуню, куди їх руки не сягають, де всім покривдженим захист,— на Запоріжжя! Благословіть мене, мамуню, на дорогу!"
Поблагословили мене мамуня, а я в ліс та лісами аж у Винницю зайшов, а відтіля полями на Умань, а там і в степи та й на Січ. Одну просьбу маю до вас, татусю, як вернете в село, скажіть моїй мамуні, що бачили мене живого та здорового,— сказав схвильованим голосом козак.
— Авжеж, що скажу,— відповів недавній каторжник,— та й тобі буду старатися передати вістку від мами. Тяжко воно буде, правда, та я вже подбаю. Хтось усе й із нашого Поділля на Запоріжжя тікає.
Я вже буду питати за такими. До смерті буду вдячний тобі і усьому Війську Запорожському за визвіл із турецької каторги.
Ось так розмовляли недавні каторжники з запорожцями, пригадували давнє, розпитували про теперішнє...
— Як в краю? Як у моєму селі? — чулися питання каторжників. А отаман Богданко Ружинський розпитував про те, де на Чорноморському побережжі найбільше християнського невільника;
Ґ кажуть йому бранці:
— Найбільше в Кафі, та їх тамечки добре стережуть, місто сильно укріплене. Та й уже знають і турки й татари про те, що ти, пане отамане, гуляєш по Чорному морі. А Кафи вони стережуть над усе, бо там їх маєток, там головний торг невільниками з усіх усюдів. Напевно, вже там війська повнісінько.
А козацтво на те:
— Нічого, що війська повнісінько, але скільки бідного невільника визволили ми б відразу.
— А що, браття,— каже на те Богданко,— не шкодило б попробувати козацької шаблі, чи просіче, чи зазубиться на мурах Кафи!
— Авжеж, авжеж! — гукає козацтво.— Треба, треба попробувати! А отаман Богданко продовжує:
— Та, браття, той, що полізе в воду, не спитавши броду, нерозумно робить! Треба перше розвідатися, які там сили, а тоді з Богом! Тому вишлемо насамперед кілька козаків, що добре говорять по-турецьки й татарськи, на розвідини. Принесуть вісті про сили ворога в Кафі і в сусідстві її. Думаю, так буде добре.
Козацтво притакнуло. Тоді отаман:
— Та поки що спочинку нам треба! До берега веслуй! Пішов отаманський наказ по чайках:
— До берега веслуй!
Глядять очі керманичів на квадранти, й керми на північ до берега навертають.
Узялися козацькі руки до весел, зашуміла вода, запінила.
А тим часом стало світати.
Пливуть...
Червона заграва зі сходу вдарила на море, осяяла темні хвилі. Свіжим холодом дихнуло. Козацтво хреститься, ясний ранок вітає... У відлюдному місці причалили до берега. Повитягали чайки на берегЛ поховали в хащах. Отаман варти порозставляв. А тоді каже:
— Хто між товариством татарську чи турецьку мову знає й здатний на розвідини йти, хай у мене голоситься!
Не довго тривало, як зголосилося п'ять запорожців,. А шостий, отаманів побратим Покотило, теж голоситься:
— І я піду на розвідини, отамане! Знаю я й турецьку, й татарську мови, знаю й звичаї бусурманські...
Зрадів князь Богданко на цю охоту побратима:
— Добре, добре, побратиме! Дуже тішуся, що ти йдеш! Поручу тобі щось таке, що іншим не поручив би. Але ти мій побратим, ти не відмовиш мені!
— Кажи в саме пекло йти — піду! — каже Покотило.
— Може, й у пекло треба буде, не знаю! Не в те пекло, що на тому світі, а що на цьому, в бусурманське! Ти мусиш мені вивідати, де сидить Пшерембськйй та чи є в нього моя Оленка.
— Гм,— пробурмотів Покотило,— в бабські справи лізти. Та нічого, може, вирятую християнську душу.
Видали їм турецькі одяги, й усі шестеро заразісько поперебиралися в них:
— Ха-ха-ха! Справжні бусурмани! — сміялися козаки. А Покотило, як прощався з князем Богданком, каже:
— Не сподівайся мене, побратиме, скоро! Не жди мене тут! Треба мені буде довго нюшити, нишпорити, заки попаду на кишло потур-нака, сподівайся мене на Січі.
— Добре, брате! Нетерпляче дожидатися буду тебе там! Прощавай та вертай щасливо із вісткою доброю.
Щиро обнялися оба побратими та й розійшлися. А козацтво взялося багаття розводити та обід готовити. По невибагливому козацькому обіді спочивало козацтво по трудах ночі.
Хто спить, хто так лежить у м'якій траві.
Заслужений спочинок. Немає тільки спочинку вартовим та отаманові похідному, князеві Богданкові.
Та вартові кожної години змінюються — одні на спочинок ідуть, а другі, свіжі на їх місця приходять.
Нема тільки спочинку йому, отаманові похідному. 4 Він по таборі ходить, усюди., заглядає, а вже найбільше на вартових позір дає...
Це ж не дома на Січі, а на чужині, ворожій землі,— треба дуже берегтися, все напоготові бути!
Нема спочинку отаманові князеві Богданкові Ружинському.
Та не тільки тому спочинку не має, що треба табору, як ока, берегти, а й думи не дають спочинку, спокою не дають...
То отаманське око по таборі козацькому несеться, а думи поза табір в'ються:
"Що там моя бідна Оленочка діє в лабетах потурнака? Де вона пробуває? Чи дуже знущається над нею покруч? Чи вдасться побратимові віднайти потурнацьке кишло, чи довідається він що-небудь про Оленку?"
Не дають важкі думи спокою...
Зітхає тяжко князь.
А сонце вгору знімається — вже й полудень.
Недовго дождав отаман Богданко, як вернули перші звідуни.
— Батьку отамане,— голосять,— увесь Крим безборонний, бо все здібне до оружжя пішло на виправу.
