Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Понесе він їх на хребті свому по славу, по добичу.

Станули чайки на Дніпрі тісно одна попри одну. Попереду отаманська чайка з січовим прапором.

А в чайках козацтва, як мурашок тих.

Хоч спека, жар надворі, все козацтво в жупанах із товстого сукна. Не випадає в таку святочну хвилину жупана скидати. Жупани, щоправда, не нові, та відчищені й гарно широкими барвистими поясами підперезані. На головах шапки з довгими шликами різноколірними та з кутасами золотими.

На березі Дніпра стоїть кошова старшина з кошовим отаманом Климом Сокольським на чолі й козацтво, що зостало на Січі. Неба-гацько його.

Аж отаман похідний Богданко Ружинський станув просто в чайці, зняв шапку й перехрестився. А за ним підвелося все козацтво в усіх сто чайках, знімало шапки, схиляло чубаті голови й хрестилося.

Отаман Богданко підняв шапку вгору:

— З Богом рушай! — дав грімкий наказ.

І в одній хвилині присіли керманичі біля керм, а веслярі біля весел.

І під один такт вдарило понад дві тисячі весел. Захлюпотіла вода в Дніпрі, заблистіли бризки діамантиками в сонячному промінні, запінився старий Дніпро. Чайки рушили з місця.

Козацтво, що зостало на березі, підняло вгору шапки.

— Прощавайте! Вертайте здорові та зі славою! — кричить кошовий.

— Вертайте здорові! — кричить козацтво.

— Прощавайте! — відкликується похідний отаман кошовому, й собі шапку вгору піднявши.

— Прощавайте! — гримить із семи сотень дужих грудей на чайках. Попутній вітер надув вітрила чайок, стрілою помчали чайки по

Дніпрі.

Козацтво посідало в чайках, тільки в передній чайці отаман Богданко стоїть та бистрим зором перед себе шлеться. Не вперше він отак пливе, та вперше він веде козацтво в похід. Під його рукою сімсот душ лицарських, він їх необмежений володар тепер, вони всі зобов'язані йому до сліпої слухняності. На один його рух рукою, готові всі на смерть піти. Гей, гей, коби таких лицарів сміливих та гарних, слухняних не сотні, а тисячі, сотні тисяч — не стогнала б Україна в ярмі. Не стогнала б, а процвітала б, пишалася б, багатіла б. І широко по світу лунала б слава її, як колись за Святослава Хороброго, за Володимира Великого, за Ярослава Мудрого. Дніпре-батьку, не вперше несеш ти лицарські чайки на собі. Носив ти на собі судна Святослава Ігореви-ча, його славне ймення жахом і страхом наповняло серця могутніх візантійських цісарів і царів болгарських. Не вперше несеш ти, батьку, й козацькі чайки. Носив ти славного Байду Вишневецького на хребті свому. Гей, коли б не так вчасно судилося було козакові Байді пропасти на-гаку в султанській столиці, не така була б Січ-мати сьогодні. А може, може, доля судила, може, воля Господня, щоб він, Богданко Ружинський, довершив те, що не вдалося Байді? Може, він при Божій помочі сповнить задуми й заміри великого Байди. І пригадалися йому слова Домонтовича й отця Ероніма, й ченця Мисаїла. Гей, може, справді їх слова пророчі, може, Господь досвідчив *його на те, щоб він міг Запоріжжю прислужитися, скріпити лицарство січове, забезпечити Україну перед нападами диких орд і перед іншими сусідами?!.

І здавалося князеві Богданкові Ружинському, що в нього виросли крила бистрі, могутні, що сила прибула дужа, кріпка. І випрямився отаман, груди підняв високо, свіжого повітря втягнув.

— Боже, поможи! — сказав майже голосно. А потім обернувся й глядів на чайки, що плили густо одна попри одну так, що здавалося, веслами зачіпають об себе. Та ні, не зачіпали. Вміло гребуть запорожці. Пінисті хвилі вдаряють об низькі береги чайок, лопотять вітрила. А козацтво'"гомонить. Вітер розносить гомін по рідному степові.

Сонце щораз вище підіймається. Спека. Та з Дніпрової води холодом дише.

Нараз на сусідній чайці задзвеніла бандура, а за нею — на другій, на третій чайці.

Ухопив бандуру й Богданків побратим Покотило. Він мистець у грі на бандурі. Підхопив Покотило гру з сусідньої чайки. А за звуками бандур і пісня загриміла: "Дніпре, брате, чим ти славен? Чим ти славен, чим ти красен? Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною? Чи своєю бистриною, чи своєю шириною? Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками? А чи темними лісами, чи зеленими лугами? . — Ой, я славен козаками, завзятими юнаками, Завзятими юнаками, хоробрими лицарями. Ой, я славен козаками та й козацькими чайками" Гриміла пісня козацька з дужих козацьких грудей. Гордо шлеться зором по чайках молодий отаман похідний: "Є сила, дужа сила! Не страшні нам вороги. Так, Дніпре, батьку сивовусий, носив ти на собі Олегові судна, носив Святославові й Володимирові, носив Байдині чайки, а тепер несеш мої чайки, чайки отамана похідного Богдана Ружинського. Задрижить бусурманська земля від мого ймення, застогне поганець! Гей, наперед по могутність, по славу!"

Гордо шлеться зором по чайках молодий отаман похідний. Пролунала грімка пісня, й знов стало тихо, тільки хлюпіт води чути під веслами, тільки вітрила шелестять від вітру.

Аж тут Покотило знов ударив пальцями по струнах бандури й заспівав. Завів чомусь сумної:

"У долині вогонь горить,

Коло вогню турок сидить,

Турок сидить — коня держить,

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії.

Біля нього дівча сидить,

Дівча сидить, слізно плаче, *т

Слізно плаче, турка просить:

"Пусти мене, турчиноньку,

Побачити родиноньку,

Ще й рідную Вкраїноньку". "І навіщо він цієї сумної пісні завів, невольницької?! — думає Богданко.— Ось так і моя Оленочка, може, плаче та й проситься в триклятого потурнака Пшерембського й так само даремно, так само безуспішно, як у цій пісні. Ой, не на це пірвав її потурнак, щоб пустити. Бідна, бідна Оленочка!.."

І важкий сум заляг душу гордого козака, десь в одній хвилині геть втекли горді мрії про славу, про могутність Запоріжжя.

"Бідна, бідна Оленочка!" Та за хвилю отямився отаман, стряс із душі смуток, мов молодий дуб в'ялий лист із себе: "Найду я тебе, миленька,моя, хоч би під землею скрив клятий потурнак, найду, добуду!" 4

Пливуть чайки бистро, вже Базавлуг минули, вже здалеку лиман вилискується, вже на острові Тавані кріпость Аслан-город видно.

— Станути! — дав наказ отаман Богданко.

І в одній хвилині перестали весла рухатися, спинилися чайки.

— Витягнути чайки на берег, у комиші скрити! В гирлах Дніпра турецькі галери. Підіждемо ночі! Нічка — мати наша!

Козаки стали витягати чайки на берег і крити їх у комишах.

— Ну, заки боротися з бусурманами, поборемося в комишах із комашнею, з комарами,—-каже Покотило.

Недовго тривало — всі чайки були в комишах... Козаки дожидали ночі...

Розташувалося запорізьке козацтво в очеретах ночі дожидати.

Перш за все забралися будувати собі намети, щоб на вечір' було де перед комарами скритися. Ой, бо ласа ця комашня на козацьку молодецьку кров. Не проженеш комарів від себе, то так ізсічуть лице й руки, аж опухнуть.

Мабуть, легше козакові обігнатися від бусурмана, як від цих триклятих комарів. Та радить собі козацтво, як може. У кого є наметне полотно, той намет будує, щоб не пустити до себе комашні. А чимало запорожців подалося в недалекий ліщинник, щоб там натяти ліщинових вилок та пруття.

Ось і понарубували вже, кожен вертає з оберемком пруття. Іде з ними й Покотило з чималим оберемком ліщини.

— Ну, захистимося якось перед клятою комашнею,— каже хтось із запорожців.

— Авжеж,— відповідає другий.— Ой, клята, триклята ця комашня! ї відкіля то тутечки тієї погані набирається?

А Покотило зі сміхом:

— А хто ж, як не кляті бусурмани, насилають їх туди. Самим нема відваги тут по нас прийти, та комарів цілі полки шлють на нас. Нехай,— кажуть,— коли нам годі, бодай комарі дошкулять їм.

— Та й справді дошкульніші в цих комарів жала, як татарські стріли,— замітив інший теж із сміхом.

— На те козак і на світ родився, щоб із усім лихом воював та бився: чи то з бусурманом турком, татарином, чи з лютою негодою, чи з буйним вітром, чи з комарами, з усім треба йому боротися,— каже Покотило.

— Ну, що ж, боротьба — козацьке жниво,— додав інший.

І взялися будувати намети. Покотило будує намет для себе і для побратима Богданка Ружинського.

Вибрав п'ятнадцять виластих гілляк, обтесав їх та повстромлював у землю. На вили понакладав по п'ять поперечок поздовж і п'ять поперек та поприв'язував їх бичівками. На це все накинув чимале товсте та густе полотно, так що воно не тільки накрило верх, та боки, але й на землю спускалося на стопу.

Милувався Покотило своєю роботою.

— Ну, тут уже будемо з тобою, Богданку, безпечні перед комарами,— сказав Покотило, коли скінчив будувати намет,— готова наща палата.

Незабаром було більше таких наметів готових. Та не в кожного запорожця було полотно, що ним міг накрити намет. Більшість молодших козаків мусила обганятися димом багаття від комашні.

Вже й тепер стали козаки розводити багаття. Поки що не проти комарів, а щоб полуденок зварити.

Пригрівають пшоняну кашу. Варять юшку з сушеної риби. А інші саламаху вживають. Десь хтось і якусь звірину вже вполював та, оббілувавши, припікає на жарі.

Варять і їдять, що хто хоче й як хто хоче.

А похідний отаман звідунів посилає, щоб розглянулися, чи велика сила турків у гирлі Дніпровому. Пішло їх п'ятьох.

Сидить отаман Богданко в своєму наметі сам один, Покотила понесло кудись на лови.

Сидить отаман Богданко, люльку курить та й думу думає. І дивне диво, не про похід теперішній, не про лицарську славу! Линуть його думки в незнане йому житло ворога його лютого, потурнака Пшеремб-ського. Виразно рисується перед його очима викривлене лице потурнака з нагайкою в руці. А перед ним навколішках вона, його Оленочка, дружинонька кохана. Простягнула білі руки й наче проситься в нього, в потурнака проклятого. А личенько в неї бідненької таке бліде, таке блідесеньке, а її глибокі, як безодня, чорні очі повнісінькі сліз...

І здається йому, що чує голос її, благання жалісливе: "Пусти мене, пусти мене додому, до милого дружини, до Богданка мого, а ні, то вбий мене, пробий моє серце! Не муч, не катуй серця мого, душі моєї нещасної!" І бачить він лють у очах потурнака, і чує виразно, як сичить він крізь стиснені зуби змією: "Таки не можеш забути його — клятого ворога мого!" — й підносить руку з нагайкою, й б'є її по.білих раменах, по плечах.

— Ух, клятий! — зривається з криком князь Богданко.