Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Співають козаки думи козацькі про неволю бусурманську та про козацьку славу, про козацькі походи, про Чорне море.

Ось так співає сліпий, сивий уже кобзар про Байду Вишневець-кого. Дзвенять струни козацької бандури, пливе, хоч і старечий, та могутній голос кобзаря про те, як то козак Байда в Цареграді на риночку п'є мед-горілочку не день і не два і як турецький султан підмовляє його, щоб вирікся віри християнської та прийняв бусурманську. Султан за це дасть йому свою дочку за жінку та зробить його володарем усієї України. Та не дається намовити завзятий козарлюга:

— Твоя, царю, віра проклята! Твоя царівночка поганая! — відповідає він гордо.

Розлютився цар та казав козака Байду схопити й ребром на гак зачепити.

І висить ось так Байда на гаку "не день, не два, не одну нічку й не годиночку". Аж підходить до нього джура його вірний із вороним конем його. І каже Байда джурі:

"Ой, джуро мій молодесенький. /

Подай мені лучок тугесенький,

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок,

Ой, бачу я три голубочки,

Хочу я вбити для царя дочки". Джура подає козакові Байді лука й стріли. Байда натягає лука й стріляє.

"Ой, як стрілив, царя вцілив, — А царицю в потилицю,

Його дочку в головочку. ,

— Отож тобі, царю, За Байдину кару..."

Співає кобзар, дзвенить бандура, а товариство слухає. Старі запорожці, що воювали разом із козаком Байдою, в доходи ходили під його проводом на Чорне море, на турецькі міста, згадують завзятого козака Байду Вишневецького:

— Славний був лицар,— кажуть,— завзятий козарлюга та й отаман добрий. Прославив та скріпив він нашу Січ-матір.

— Коли б не погиб був так скоро, була б Січ наша ще могутніша,— каже другий.— Було б воно так, було б, коли б не зрада Томжі проклятого. Він то, щоб піддобритися султанові, вдав ^із себе прихильника Байдиного, заманив його в засідку та й захопив у свої руки враз із усією старшиною, чимдуж послав його султанові в подарунок,— каже один запорожець. А другий додає:

— Хотіли запорожці помститися за Байду та кинулися на Томжине військо, завдали йому доброго чосу. Та не вдалося вже визволити з неволі славного козака Байди.

А в другому кінці співає інший кобзар про Самійла Кішку, як він хитрощами й себе, й усіх бранців із неволі на галері визволив та ще й галеру, на Запоріжжя привіз.

Слухає товариство кобзарів. Ходить по майдані Гасан-Баші й новий отаман — похідний козак Богданко Ружинський з побратимом Покотилом, з кошовим Сокольським та з сотником Шахом. Ходять, козацьким танцям'приглядаються, козацьким думам прислухаються.

Аж нараз побратим Покотило спинює князя Богданка та й каже:

— Слухай, слухай, Богданку, чи не про тебе оце співає кобзар?

— А йди, де про мене! Що про мене можуть співати кобзарі?

— Та слухай бо,— каже Покотило.

А кдбзар співав на бандурі, приграваючи:

"Ой Богдане, Богдане, Запорожський гетьмане, Та чого ж ти ходиш В чорнім оксамиті? Гей, були у мене гості, Гості татарове, Одну нічку ночували, Стару неньку зарубали, А миленьку собі взяли. Гейі сідлай, хлопче, коня, Коня вороного — Татар швидко здоганяти, Миленькую одбивати!"

— А що, не про тебе? — каже Покотило.— Чи то не ти, Богданку, ходиш у чорному оксамиті та чи то не тобі це татари зарубали неньку, а миленьку зі собою взяли. Чи ж то не ти гнався в погоню за татарами, щоб відбити любу жінку.

На ці слова побратима посумнів князь Богданко та й каже:

— Все воно ніби так, тільки що він співає про запорожського гетьмана, а я не гетьман.

— Е, це він тільки так,— каже Покотило тз й блиснув очима.— Це він натякає на те, що ти будеш запорожським гетьманом, а може, й володарем усієї України.

— Говори, Климе, хай твоє гине! — сказав князь Богданко. А кошовий Сокольський розсміявся на це:

— Це ніби до мене пієш, Богданку, бо я Клим.

— "Тільки ти не з цих Климів, що багато говорять, а з цих, що мало

говорять, а багато роблять,— відповів князь Богданко й задумався. Побратимові слова нагадали йому слова'його управителя й такі самі слова священика та ченця: "Може, Господь приготовляє тебе до чогось більшого!" По хвилі князь Богданко до Покотила:

— Коли це правда, як ти кажеш, що кобзар співає пісню про мене, то цікавий я знати, відкіля цей, що зложив пісню, знає так усе про мене?

— Ха-ха! А то втяв! Відкіля знає? Прилетіла сорока з твоєї Волині, сіла на січових окопах та й вискреготіла все. Брате, коли б ти й не привів був зі собою близько чотирьох сотень, а в кожного з них є язик, що не любить дармувати,— то, кажу, коли б ти й не привів їх на Січ, а сам-самісінький тільки прилинув, прилинули б за тобою й вісті про твоє життя поза Січчю скоріше чи пізніше. Бо ж ти не такий собі перший-ліпший січовик-сіромаха, що то в нього ні роду, ні талану, що мусить здобувати собі ймення та славу, коли є в нього на це снага та відвага.

— Правду каже Покотило,— замітив на це кошовий Клим Сокольський,— і не сьогоднішній ти на Січі та й і поза Січчю славний. Щиру, щирісіньку правду кажу тобі, Богдане, що дуже радий буду, коли за волею січового товариства могтиму тобі кошову комишину передати.

— Ні, друже Климе,— каже на це Богданко,— не хочу я тобі проводу відбирати, хочу під тобою добувати слави.

— Говориш так, немовби ти не знав січових звичаїв. Не любить січове товариство когось оставляти при владі чи уряді, а вже кошового люблять щороку міняти.

— Недобре воно на мою думку,— замітив сотник Шах,— міняти кошового отамана щороку. Задумає кошовий завести кращий лад на Січі, збільшити її силу, то чи вспіє за рік зробити це.

— Може, й правда твоя,— каже на це кошовий,— та вже такий звичай на Січі. Боїться січове товариство, щоб якийсь меткіший кошовий не забажав на довше закріпитися при владі та не прикоротив волі козацької.

— Недобре воно,— дальше _ каже своє сотник Шах,недобре. Ось ти, Климе, дбаєш про Січ-матір, дбаєш про добро січового товариства, а прийде вибір — який-небудь крикун виступить та криком підбурить козацтво, та стане кричати за якимось ледащом. А натовп натовпом, й піде за цим, що найбільше та найзавзятіше кричить, і вибере це ледащо. І твоя робота й наміри твої добрі підуть намарно.

— Правда воно,— каже кошовий,— та тепер я не брюся про це! Я певний, що по мені вибере товариство Богданка Ружинського кошовим. Дуже любить і цінить його товариство, та й своїх людей із Волині має він тут чимало. А я певний, Богданку, що ти не знищиш того, що я будую, а ще краще поведеш усю справу.

— Що не знищу, можеш бути певний, та чи краще вспію повести діло, як ти,— не знаю.

— Але я знаю,— сказав твердо кошовий.— Ти родився на володаря й лицаря заразом. Шкода справді, що на Січі так важко задержати керму довше в руках, а то під твоїм проводом дійшла б вона до сили й слави.

— Переоцінюєш мене, брате,— боронився князь Богданко,— правда, до лицарського діла в мене охота, та щоб кермувати всім Запоріжжям, на мою думку, цього замало, тут треба ще й розуму, та й не малого.

А на це Покотило зі сміхом:

— А в тебе його немає? Хіба любов до твоєї княгині забрала тобі його?

Князь Богданко на ці побратимові слова споважнів і задумливим поглядом глядів наперед себе. Аж по добрій хвилі сказав:.

. — Ні, побратиме, любов до моєї Оленки не забрала мені розуму, навпаки, додавала мені сили до праці.

— Але забрала нам тебе з Січі,— каже знову Покотило.

— Так, це правда,— притакнув князь Богданко й говорив далі,— у мене неначе дві вдачі: одна жадібна лицарських пригод і слави лицарської, а друга — спокою й творчої праці.

— Цебто сіяти гречку,— зауважив Покотило.

— А хоч би. Чи ж ти думаєш, що сіяти гречку — це не творча праця. Я так думаю собі, що й Запоріжжя було б сильніше й могутніше, коли б не з самої шаблі жило.

— Це й моя думка,— каже кошовий Сокольський.— Коли б так вдалося забудувати запорожські землі містами й селами,— розвинути хліборобство, а з ним разом промисел і торгівлю, повстала б сильна й могутня держава на цих землях, яка уже була за князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

— Еге-ге! Куди ви стріляєте,— каже Покотило.— Замінити запорізьке лицарство у гречкосіїв.

Мовив кошовий:

— Ні, не так, брате, ти зле розумієш мене! Військо військом. Січ, як є, так і зосталася б лицарським товариством, заборолом цієї землі й усього християнства, тільки пусті землі, безмежні степи треба б заселити трудящими людьми, як було колись до татарських нападів...

— Може, й твоя правда, батьку кошовий, це не на мою голову. Я тільки шаблю знаю та самопал.

А князь Богданко: '

— Шабля й самопал мають тільки забезпечувати труд і творчу працю країни. Вони не будують держави, тільки боронять її, захищають, а то й здобувають нові простори саме для творчої праці.

— І то не все,— додав кошовий.— На мою думку, творча праця хоч, може, не скорше, та зате певніше здобуває потрібні ці простори.

— Із однакового заліза і меч, і плуг. І оба вони здобувають,— сказав князь Богданко.

— Так, друже Богданку, та, як кажу, здобутки плуга тривкіші від здобутків меча,— відповів кошовий.

— Значить ти, батьку кошовий, вище ціниш плуг, як меч? — каже Покотило.— Так тобі треба було залишатись гречкосієм.

— Ні, не так. Я сам на гречкосія хисту не маю, не така моя вдача,— та це не перепиняє мені здорово дивитися на завдання одного й другого. Та й свідомий я цього, що в теперішніх часах без меча і самопала, бодай тут у нас, і хлібороб не обійдеться. Забагато ворогів, ласих на наше добро, має наша земля. Тому поки небезпека, і меч, і плуг мусять у згоді йти на здобутки.

— Правду кажеш,— зауважив князь Богданко.— Лежить наша земля при битому шляху, й треба великого зусилля й змагань, щоб відстояти її. — Та й віри треба, віри в себе, — додав князь.

Ось так розмовляючи, обійшли вони ввесь базар.

А козацтво гуляло і веселилося, пило, танці виводило. Лунали вигуки й співи, дзвеніли бандури, дудоніла земля під дужими, сильними козацькими ногами.

Небо було чисте та ясне, сонце, що повагом йшло по синяві неба, сипало щедро промінням на рясну зелень, на сині води Дніпра-Славутича.

І не стямилося буйне козацтво, як воно, те сонечко, вже надолину стало скочуватися, як на розпечену сонячним промінням землицю стали спливати сутіння — передня сторожа тихої зоряної ночі. Рясно спрагнені квіти й трави благодатною, цілющою росою облились.

Ось-ось і сховалося сонце за обрієм, на спочинок подалося, а на синьому небі стали запалюватися зірочки й виплив срібний місяченько...