Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Хочу зложити кості мої в цій самій землі, де вони спочивають".

— А знаєш, друже, що мені ці люди більше подобаються, як од-чайдухи, що з легким серцем кидають рідну землю й нового пристановища собі шукають,— каже кошовий.

— Не так, батьку кошовий,— каже князь Богданко,— і одні, й другі люди нам потрібні. Так, потрібні нам і такі, як ті, що йшли зі Святославом Хоробрим на Болгарію, потрібні й такі, що враз із князем Ярославом Осмомислом загосподарювали рідну землю. На мою думку, тому не ми панами на своїй землі, тому наша земля не наша, що не стало в нас отих Святославових одчайдухів, що казали: "Де твоя голова, княже, там і наша!"

— Бачу, твоя правда, хоч не тільки це завалило нашу державу, але й незгоди та міжусобиці.

— Саме тому розбуяла так незгода, крамоли й міжусобиці, що не було кому схопити їх за чуба, отих незгідливців та крамольників, затратився лицарський дух, зостала тільки жадоба посідання та вживання. От причина,— сказав князь Богданко.

— Так, так,— сказав сумно кошовий. А князь Богданко говорив далі:

— Але я думаю, що в нас на Запоріжжі відродиться лицарський дух, оживе дух лицарів Святослава Ігоревича Хороброго. Зросте сила Запоріжжя, прибуде лицарів, а тоді ми станемо до, помочі всій українській землі й, дасть Бог, привернемо їй колишню волю, славу колишню. Знаєш, батьку кошовий, це моя мрія.

Колись туди на Тьмуторокань утікали князі-ізгої. Тепер туди утікає бездомне бурлацтво, теж ізгої зі своєї-несвоєї землі. А як їх тут сила намножиться, тоді ми, закріпивши тут свою державу, не підемо, як князі-ізгої, що йшли відсіля війною на братів і руїну ширили в рідній землі, але помічну руку подамо рідній землі й народові нашому.

— Мрієш, княже,— каже кошовий,— та я трохи інакше дивлюся на це! Ти бачив сьогодні, що все так легко пішло, що січове братство так легко пішло за нашими намірами. Та чи воно все так буде? Чи перший-ліпший зайдиголова не заведе розгардіяшу та не попсує найкращих планів і намірів. Де вирішує загал, там не все здорова думка горою, там улесливе, підхлібне слово скоріше припаде йому до вподоби, як правда й щира рада.

— І це правда, однак, коли провідник рішучий і вміє виробити собі повагу, то загал не піде на манівці, а піде все за ним.

— Так воно, так! Та як же ж мало таких провідників буває, на сотні літ, а то й на тисячу літ один.

Розійшлися. Кошовий пішов у свій курінь, а князь Богданко в свій. У курені довго розмовляв князь Богданко зі своїм братом Михасем, випитував його про всячину, про життя в Італії, про академію в Падуї, бо князь Богданко не їздив за границю. Він скінчив тільки науки в Острозі, тож дуже цікавило його шкільне життя за границею.

До вечері розмовляли вони. По вечері князь Богданко віддався своїм власним думкам:

— Ех, коб то мені вдалося зробити Запоріжжя могутньою кріпкою державою, а тоді Києву привернули б ми давню славу, він знову став би столицею великої Української Держави.

І далі сягає думка князя Богданка: 1 — Мій рід споріднений із Гедиминовичами, а через них із колишніми українськими князями, я маю право до київського престолу! Та це тільки мрія! Але чи мрії часто не стають дійсністю?

Такі думки думав князь Богданко пізно в ніч, поки сон не зморив його.

Кошовий Клим Сокольський мов відмолодів. Не гаяв ні днини, кинувся до будови січової церкви. Вибрав із-поміж запорожців щонайкращих теслів, а провід над ними віддав майстрові над майстри Іла-шеві Соломійчукові із Карпатської Верховини.

Мов юнак, бігав кошовий, сам доглядав роботи.

Стрункий, чорнявий Ілаш теж жваво забрався до роботи. Дуби на будову були готові. Над Дніпром, біля січового Коша стояло чимало вже обтесаних дубових колод на всяку потребу: на будову куренів, паланок, чайок. Частина з них мокла в Дніпровій воді, щоб стали твердіші та відпірніші. Оті дуби послужили тепер на будову січової церкви.

Велике було свято, як затягали підвалини під церкву.

Гетьман спровадив ігумена з Трахтемирова й багато ченців. Співали дяки поміж запорожців.

. В часі відправи запорожці стріляли з гармат, самопалів. По відправі кошовий запросив ігумена й ченців на "козацький обід" у свій курень.

Ігумен Полікарп сказав палку промову:

— Славне воїнство християнське, лицарство запорізьке! Невисказаною радістю сповнюється серце моє, душа моя радіє,

коли бачу, що ви; товариство славне, не тільки словами, але й ділами воїни Христові. Це, що ви рішили побудувати в серці Запоріжжя, в Січі Запорізькій Дім Божий, що ви будуєте його — найкращий доказ на це. Свята церква на Січі буде незаперечним доказом, що ви, товариство січове, воїнство християнське, оборонці благочестивої християнської віри. І ви справді Христове лицарство! Ви те плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що за Володимира, святого володаря руського, боронили рідної землі перед усіма ворогами й разом з Володимиром хрестилися. Нехай же Всевишній благословить вашому побожному ділу, нехай має вас усе та всюди в своїй опіці; Пречиста Діва, Мати Господа нашого Ісуса Христа, що під її Покров віддали ви церкву свою. Хай росте, міцніє й процвітає лицарська Січ Запорізька на славу рідній Україні,, на добро народові рідному! Амінь.

Ігуменові й ченцяаі дякував довгою промовою писар Війська Запорізького Роман Ільницький, що то його запорожці прозвали Гово-рилом, тому що дуже любив говорити при всяких нагодах.

Раділи всі, та найбільше радів сам кошовий.

Він глядів , на місце, де вже зведені були підвалини під січову церкву, й говорив схвильовано:

— Така радість, така втіха, вдоволення таке в серці моєму. Наче й бачу вже, як з усіх куренів січове братство в церкву роями, мов та бджола, правцює. Ідуть Богові молитися, Бога величати. Ідуть усі, хіба недужі зостають у куренях.

— Але й вони з куренів мають вид на церкву, і до них долітають із церкви богослужебні слова відправи,— додав князь Богданко Ружин-ський.

— Авжеж,— притакнув кошовий, мов дитина радіючи,— авжеж! Усі спішать під Покров Пречистої Діви, Матері Господа нашого, всі зір туди звертають.

— Знамените місце вибрали ви під церкву,— признав ігумен. А князь Богданко каже:

— Це, що ти, батьку кошовий, згадав про Покров Пресвятої Діви, нагадало мені, що нам тріеба маляра, щоб розмалював іконостас та різьбаря. Чи ти, батьку кошовий, намітив їх?

— Маляра вже маю, а різьбар найдеться теж. Ти, Богданку, знаєш Якова Жулинського?

— Знаю! Ах, правда, він знаменитий маляр.

— А бачиш, навіщо нам шукати чужого маляра, коли в нас є свій січовик!

— Певно,— підтвердив князь Богданко,— я вже маю на приміті й різьбаря.

— Хто ж він буде? — спитав кошовий.

— Це Семен Хвилоненко, з Черкас родом,— каже князь Богданко,— різьбар хоч куди.

— Не знаю його,— каже кошовий.

— Він недавно на Січі,— відповів князь Богданко.

— Велю покликати його до себе. А з якого він куреня? . *

— Він із Платнирівського куреня.

Тут приступив до них князь Михайло Ружинський і каже зі сміхом:

"Славні хлопці, г Пани запорожці, Побачили вони Скирду сіна в полі.. Отаман каже: Оце ж, браття, церква!.." Кошовий і собі розсміявся: ~

— Ну, вже тепер це треба буде ні мені, ні іншому кошовому шукати скирди сіна в* полі. Буде в нас справжній Дім Божий, годі буде людям нас на посміхи брати.

До пізньої ночі пирувало Запоріжжя. На другий день із почестями відпровадили ігумена й ченців. Ігумен зоставив на Січі двох ієромонахів на січових священиків. Никон мав стати парохом січової церкви, а Петро — йому до помочі.

По січовому пируванні князь Богданко вже в своєму курені звернувся до брата князя Михайла:

— Сядемо тут у куточку та поговоримо. Ось ти вже чи не тиждень на Січі, а не оповів мені ні про себе, ні про те, що там тепер у нас на Волині діється, що в нашому Ружині чувати.

— А що діється на Волині? Зруйнували її татари доволі, були б іще більше зруйнували, коли б не дійшла до них чутка про твій напад на Крим. Завернули скоро, а все-таки чимало добра, бранців набрали. Каштелян волинський Василь Загоровський виступив був із полком шляхти проти татар. Татари розбили його. Сам пан Василь попався в полон.

— Його не було між визволеними бранцями, значить, татарам таки вдалося частину бранців провести в Крим,— каже князь Богданко.

— Видно, що так! Шкода каштеляна Загоровського. Не зазнав він добра ніколи. Нещасливий у родинному житті, а тепер, важко поранений, у татарський полон дістався, дрібні діти залишились без батька-матері. Бо хоч мати їх живе, та кинула чоловіка з дітьми.

Князь Богданко зітхнув:

— Всяке на Божому світг буває! Одні самі розлучаються, гріха, образи Божої не жахаючися, других лиха доля розлучає, як-от мене з Оленкою моєю! Справді, нещасний той Василь. Загоровський, багато нещасливіший від мене. Кинула його жінка з ненавистю в серці й ненависть до себе в його серці замість любові засіяла. А я гнівив не раз Бога наріканням, що мене нещасливим зробив, мою дружину любу татарам у полон віддавши.

— Так, брате,— каже князь Михайло,— ти щасливіший, багато щасливіший від Загоровського. В тебе не пропала надія віднайти жінку, й при Божій помочі, може, таки віднайдеш її.

— Я не трачу надії, жду нетерпляче повороту мого побратима Покотила, вірю, що йому вдасться попасти на її слід, меткий він та дотепний. А не судить Бог мені побачитися на цьому світі з моєю Оленкою, то бодай не згасає в моєму серці любов до неї. Не тільки не згасає, а щодень більшає й кріпне.

— Так воно, так! Віддалення скріпляє любов. От і я, як був на чужині, більше чув прив'язання до родини, так і тягнуло мене щось незриме до рідної хати, до ненечки, до вас обох. Мов на крилах, линув я до рідного дому, та не застав уже ненечки. Не міг дома довго всидіти та й пішов за тобою.

— Аз Кйриком ти не бачився?

— Думав із поворотом поступити в Краків, та годі було. Коли ми вже про Кирика говоримо, то скажу тобі, брате,— не погнівайся за це — недобре ти зробив, що згодився на його виїзд у Краків. Боюся, що відтам верне він чужий нашій вірі й народності. ,

— Признаюся тобі, Михасю, що й мене такі думки тривожили. Але він.наперся, і я вволив його бажання. Хоч знав, чого він наперся у Краків.

— Чого?

— Чого?. Дівочі сині очі заманили його туди. Закохався на смерть у дочці краківського каштеляна. Тому так бив на це, щоб піти на студії у Краківську академію.

— Лихо, Богданку! Піде частина нашої батьківщини в руки, чужі нашому народові.