Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Набереться він там чужих звичаїв і поглядів, та ще й жінка перетягне його в чужий табір.

— Ха-ха-ха! — розсміявся князь Богданко.— Ще гарна Агата не жінка йому, ще багато води в Віслі поплине, нім вона йому жінкою стане. А може, дасть Бог, він отямиться.

— Ой ні, брате, не пустить вона його зі своїх.рук,— сказав журливо князь Михайло.

— Якось воно буде,— заспокоював його князь Богданко,— хай тільки Господь допоможе мені віднайти Оленку, вже я подбаю, щоб Ки-рика справити на добрий шлях. Я думаю його стягнути на Січ, щоб тут козацького звичаю навчився, навчився служити рідному народові, країні рідній.

X

Пильно наслухала княгиня Оленка на вістки про напад запорожців. Катерина все якось уміла вивідати про наступ отамана Богданка й усе доносила княгині.

— Дуже бусурмани поспускали носи,— говорила вона княгині,— тривожаться неабияк! "Цей шайтан Богданко,— кажуть,— готовий і сам Стамбул напасти, Великій Порті загрозити!"

Живіше, скоріше била кров у жилах княгині-невільниці.

— Ех, коби то знати, хто цей лицар Богданко?! Чи це він, чи він? — говорила княгиня.

— Це важко провідати, бо нема від кого,— говорила Катерина,— не попався бусурманам ні один запорожець у полон, і ніхто тут не знає, хто він! Кажуть "шайтан Богданко" тільки...

— Щось мені говорить, що це таки він, мій Богданко! Він шукає мене, метаться за мене на бусурманах.

— О, лютує він дуже, оповідають бусурмани, дуже! Кажуть, нікого не щадить, ні старого, ні малого. Козацтво в пень рубає всіх,— оповідала Катерина.

— Бідні, бідні діти! Що вони винні,— заголосила княгиня Оленка з жалем,— того не повинні робити, це вже нелюдське, це гріх!

— Нелюдське воно, правда,— каже Катерина,— але чи татари інакше роблять, як нападуть на Україну. От і в пісні співається: "Зажурилась Україна, що ніде прожити. Витоптала орда кіньми маленькії діти!" Це тільки відплата бусурманам за наші кривди!

— Ні, Катре, таки воно так не повинно бути. Бусурмани так роблять, бо вони бусурмани; а запорожці християни,— сказала княгиня Оленка й зітхнула.— Лицаре Богданку, коли це ти мій милий, то зле дієш, не буде добра з цього, не дасть тобі Всевишній визволити мене, не дасть, бо проливаєш невинну кров діток.

/ І відразу на душі в неї стало так важко, сумом навіяло чоло. Замітили це обидві невільниці та кажуть:

— Княгине-пані, ви знову посумніли! Годі сумувати! Може, воно й не все правда, що бусурмани говорять. А хоч би й так, то нема ради, війна війною, на війні в чаду крові людина дичіє!

— Правду кажеш, Катрусе, й не раз, може, отаман і був не винен, бо не у силі спинити розгону здичавіння. Але все-таки йому приписують всю вину, бо він отаман.

Іншим разом прибігла Катерина весела, як ніколи:

— Княгйне-пані! Великий сум між невірними. Отаман Богданко зайшов дорогу татарам, що вертали з походу на нашу Волинь, і всіх їх вибив до ноги! Кажуть, ні одна жива душа бусурманська не вийшла — всі попадали під козацькими шаблями.

— А не чула ти, де гуляє тепер отаман Богданко?

— Кажуть, несподівано, мов той дух, появляється на Криму то тут, то там, не дає спокою татарві.

— Ах, коби якось довідався, що я тут,— закликала княгиня Оленка, та по хвилі наче отямилася: — Та що це я! А може, це зовсім інший Богданко, зовсім чужий мені лицар.

— Як би не було, княгине, він гідний, щоб ми всі з дякою згадували його. А коли б тут появився, то чи це ваш чоловік, чи ні,— старався б визволити нас, бо для запорожця кожен рідний, хто з України.

— Твоя правда, Катрусе, а все-таки я бажала б, дуже бажала б, щоб цей лицар був ніхто інший, тільки мій милий, мій коханий Богданко...— говорила княгиня.

І потонул^ в мріях:

Він, її Богданко, з великими козацькими відділами облягає Аслан-Кермень, б'є з гармат, проломлює дужі мури, козацтво вдирається всередину города, вривається в гарем і пориває її. А що потурнак Пшерембський?! Він у страху благає пощади в її Богданка. Богданко не вбиває його, а в'яже й бере з собою на Січ, щоб там покарати зрадника, потурнака... _ Так мріє вона, так малює їй уява невідому буду чину...

Аж тут отворилися двері, й перед її очима стає дійсність, теперішність — Пшерембський. х

Увійшов з якоюсь дивною усмішкою:

— Здорові були, княгине, як вам живеться. Вдоволені, що я так довго не докучав вам своїм видом?

Княгиня Оленка сиділа непорушно й ні словечком не обзивалася. А Пшерембський говорив далі: ,т

— Не докучав я тобі, княгине, своєю особою, щоб показати тобі, що з любові до тебе готовий я на найбільшу жертву. Дуже, дуже тужив я за твоїм видом, милостива княгине, стримував себе. Я говорив собі: "Хай заспокоїться, бідна, хай пізнає, що я їй щирий друг, що добра їй бажаю. Я ждатиму нагоди, коли вона сама пізнає, що я тільки для неї хочу жити!"

— Не хочу я, не бажаю, щоб ти посвячував своє цінне життя для мене,— відповіла княгиня Оленка з відтінком погорди й наруги в голосі,— не хочу!

А він говорив далі:

— Я й сьогодні був би не показувався ясній княгині на очі, однак змушений. Я прийшов принести тобі радісну вістку, що твій, князь Богданко на чолі чималого відділу запорожців напав на Крим і страшно, жорстоко знищив його, вигубив населення.

Не стрималась княгиня Оленка, закричала радісним голосом:

— Так, це таки він, цей отаман Богданко — він, мій чоловік, він, мій милий!

Потурнак вп'ялив" у неї очі та каже повагом:

— Так, це він! Зруйнував Крим, нагарбав багато здобичі й гарних татарок у полон набрав та вернув на Січ. Про тебе, видно, забув, бо не пробував навіть підійти під Аслан-Кермень.

Княгиня скрикнула:

— Ах! — а потім тихо, ледь чутно спитала:"— Вернув уже на Січ?

— Так, вернув,— відповів він,— бачиш, ти йому вірна, ти любиш його, а він, очевидно, й не думає про тебе. Нащо йому ти, коли він тепер на січових зимовиках може мати Бог зна скільки любок. Що не думає про тебе, це певне, бо коли б думав, не минув би Аслан-Кер-меня. Якби я був на його місці, то я гори перевернув би, щоб найти тебе, пані! А він? Може, й потужив трохи, а потім, певно, потішив себе українською приповідкою: "Цього цвіту по всьому світу" та чкурнув на Січ слави добувати. Жаль мені тебе, княгине, дуже жаль! Я довго вагався, чи повідомити тебе про побут на Криму твого Богдана. Признаюся тобі, я був певний, що він прийде під Аслан-Кермень, і приготувався до оборони. Та, бачиш, воно зовсім непотрібно було... Бувай здорова, княгине, не хочу в твому смутку й жалвэ дратувати тебе своєю, особою. Лишаю все часові, час найкращий лікар.

Сказав, поклонився, вийшов...

Тільки він вийшов, а вона впала на диван і голосно, голосно заридала:

— Забув мене, забув, покинув, вирікся мій Богдан! Другу знайшов собі!

Аж тряслася вся від спазматичного плачу. Прибігли невільниці до неї:

— Княгине-пані! Щ6 з вами, що вам? Заспокійтеся, заспокій-теся,— просили.

А вона, нещасна, ридає, аж заходиться:

— Покинув,., забув,., відрікся... мене.

— Що вам, пані, що говорите? — заспокоювали її невільниці.— Хто покинув?

— Хто? ї ви ще питаєте?! Хто покинув? Він, мій Богдан, покинув мене, забув! Ох, я нещасна, тисячу разів нещасливіша від вас,— лебеділа вона й била головою до землі та рвала собі волосся.— Нещасна, нещасна! Боже милосердний, навіщо держиш мене на цьому світі!

Дівчата її потішали: (

— Пані, пані! Княгиненько наша, заспокійтеся! Що це ви? Відкіля ви знаєте, що покинув?

— Покинув, покинув, пішов із Криму, навіть не шукав, не питав з