Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

І взяли нововибрані старшини свої відзнаки зі стола, а хорунжий підніс хрещатий запорізький прапор.

Сказав кошовий Павлюк:

— Тепер, товариство славне, по старому звичаю розділимо зольності наші між куренями.

Тут новий писар Филон Недобитий приступив до стола, узяв приготовані папірці, що на них були розписані всі зольності так, щоб у всякій частині було однаково земельного й воєнного добра. Писар на очах усіх запорожців ці папірці, що їх називали жеребками, скручував і вкидав до своєї шапки. Потрусив їх у шапці добре, та й каже:

— Панове курінні отамани, прохаю тягнути кожному за свій курінь.

І приступали курінні отамани до писаря та витягали папірець із шапки, розвивали його, вголос відчитували своїм куреням.

Вже було геть із полудня, як запорожці розходилися з майдану по куренях.

— На нашому стало! — говорив князь Богданко до Покотила, радіючи. Тепер треба мені з Павлюком обміркувати похід на Аслан-Кермень.

— Авжеж,— каже Покотило,— відкладати, гаяти нема чого. Князь Богданко тепер раз у раз відбуває на розмову з новим кошовим Павлюком.

Князеві все одне в голові — якнайскоріше Оленку визволити з рук потурнака Пшерембського. Та не про те він говорить із кошовим. Навіть про похід небагато говорить. Воно й нема що багато говорити про це! Похід порішений, і з весною зачнуться приготування до походу. Говорять вони обидва з кошовим про те, як би то кращий лад на Січі завести, устійнити та забезпечити Запоріжжя.

— Треба нам забезпечити Запоріжжя перед зазіханням сусідів, щоб вони признали означені межі,— говорив князь Богданко.

— Ну, це вже важче! — каже на це кошовий Павлюк.— Із татарвою, на мою думку, ми ніколи не погодимося за межі. Вони всі ці землі вважали й уважають своїми. їх тільки сила може змусити признати, що ми тут господарі, не вони. От і цього року треба було силою зганяти їх табуни з наших пасовищ.

— Це ще найменше! Заберемо раз-удруге їм коні, то дадуть спокій. Нам їх коні придадуться. Ось і тепер, у поході, дуже нам їх коні стали в пригоді,— зауважив князь Богданко.— Та нам важливіше забезпечити границі з іншими сусідами: з Польщею та з донським козацтвом.

— Із донським козацтвом, думаю, ми живемо та житимемо в Згоді, то й мирним шляхом розмежуємося. А з Польщею які там можуть бути межі, та це ж землі нашого народу. Київ був і буде столицею України! — каже Павлюк.

— Це правда, друже, там наша рідна земля, як і тут. Ми в душі повинні, ба й мусимо все змагати до того, щоб скрізь, де живе український народ, була українська влада, Українська Держава. Я, друже, так і мрію, щоб Запоріжжя зробити сильною й могутньою державою й відсіля почати відбудову спадщини святого Володимира. Але перш за все треба, щоб Запоріжжя стало могутнє й грізне ворогам, аж тоді можна буде подумати про відбудову Володимирової держави. Нині треба нам забезпечити те, що вже маємо. Тому я думаю, що із польським королем треба дійти до згоди щодо забезпечення наших меж: там ваше, відтіль наше, тут ти не пхай свого носа.

— Може, й твоя правда, Богданку, бачиш, я не раз чув від польських шляхтичів, що й запорізькі землі — то власність їх Речі Посполитої.

— А бачиш! Тому треба нам дістати від них грамоту, що_ вони вважають це не своєю, а нашою власністю. От я посилаю брата Михася в свої добра, щоб подбав про засоби до походу. То він поїде й у Краків і там разом із братом Кириком підготовлять усе,— каже князь Богданко.

— Ну, й гарно,— притакнув кошовий.

Через кілька днів князь Богданко виправив брата Михайла на Волинь.

— А як поладнаєш усе з Домонтовичем, тоді вибирайся в дорогу до Кракова. Там пізнаєш, чи Кирик уже зовсім задурився в каште-лянівни, чи ще можна його витягнути звідти. А може, й удасться тобі витягнути його до нас на Запоріжжя. Та заразом уже обидва розгляньтеся там, чи можна там почати переговори в справі забезпе-ки меж Запоріжжя.

І відпровадив князь Богданко брата Михайла аж до Жовтих Вод.

Тим часом цариця-весна будилася вже з довгого зимового сну до нового життя. Під теплим її подихом танули глибокі сніги, мати-землиця в свіжу молоду зелень вдягалася, першими провесняними квітками косичилася. Віджив Великий луг, щебетом пташок озвався, зашумів гіллям із бруньками свіжими. Над свіжим степом, ген-ген під синім чистим небом, мов сіра грудочка землі, буяв співак Пречистої Діви — жайворонок. Птах співав, співав подячну пісню Всевишньому Творцеві за весну, за її чар і красу, взивав хліборобів на Запоріжжі до праці, до сівби: "Кидайте в ім'я Боже золоте зерно в чорну землицю. Вона, свята землиця, сторицею зверне вам цей дар. Кидайте безпечно, не бійтеся нападу татар. Лицарство славне запорізьке кріпким муром стоїть, не пустить їх ні на Запоріжжя, ні на інші землі України. Сій, сій, сій, сій!"

І виходили з зимовиків старі діди та засівали ще восени заорану, а тепер свіжо заволочену землю. Спливало зі старечої та дужої ще долоні зерно золотим струмком в пухкий чорнозем. А сівач просив в Господа благословенства для засіву, до синього неба очі здіймаючи.

І недовго тривало, зарунилося засіяне поле, зазеленіло зеленню ясйою.

"Коби дощі травневі, коби літом не було граду, буде гарний урожай",— раділи господарі, як у неділю чи в свято на степ виходили на зріст хлібів глядіти.

"Буде гарний урожай, буде паска й коровай. Паска на Великдень, а коровай, як дочку чи сина вінчати прийдеться. Правда, не ввесь збір буде мій, частину треба віддати на Січ, січовому товариству на прожиток. Та воно їм і належиться. Вони захищають нас перед бусурманами, можемо за їх плечима спокійно орати й сіяти та багатіти. Правда, є такі, що невдоволені з цих данин. Та це тільки ті, що самі ніколи не були січовиками, не воювали з бусурманами, а тільки замолоду, захищені лицарськими грудьми січовиків, сіяли й орали. Хто сам був, хоч коротко, запорожцем, цей не жалкує невеликої данини. Що вона проти данини крові, яку проливають запорожці за нас!"

Так думав старий запорожець, із сівнею по чорній оранині йдучи. Не один. Щораз більше прибувало зимовиків на Запоріжжя, щораз густіше заселювалася запорізька земля. Та все ще великі, великі простори були незаселені, високою степовою травою буявіли. Хіба то тут, то там видніли бордюги, землянки, що їх старі будували для мандрівних людей. Щоб тамечки в ніч і в бурю знайшли захист перед дикими звірюками, яких так густо, так багато буяло по степах широких і в Великому Лузі. Для цих гостей зоставляли в бордюгах і хліб, і сіль, і інші харчі. Це ж християнське діло — милосердя. Навчає церква свята: голодного нагодувати, спраглого напоїти, подорожного в дім прийняти.

І розгорнулася весна красна повним чаром, зеленню багатою, квітами пишними, пахощами принадними...

І старий дідуган Дніпро мов помолодшав. Із снігів, що під теплим сонячним промінням танули, води прибуло в ньому, поширилося Дніпрове русло. Гучно та буйно шумить і гримить Дніпро, менші пороги під воду сховавши. Гримить, шумить, піниться, об скелі порогів хвилі розбиваючи, кличе лицарство запорізьке низове:

"Гей, молодці, часу не гайте, чайки готуйте, на мої хвилі бистрі їх спускайте! Я на свому хребті понесу вас на Чорне, на Козацьке море, на діло лицарське, молодецьке, по честь, по славу..."

Не гаяли запорожці часу. Із ранньої весни аж до походу на бусурман готовляться. Не гає часу й князь Богданко. Всього доглядає, дозирає всього. Тут він біля будови чайок, а там глядить, як кулі виливають, направляють гармати.

— Коби тільки скоріш брат Михась повернув із Кракова, зараз у похід рушаємо,— думав він.

Та не вертає князь Михайло, бариться, й вістки ніякої від нього немає.

— Коби на біду ще й Михась не замотався там у Кракові в сіті якої золотокосої ляшки,— журиться князь Богданко.

А тим часом від московського царя Івана Грізного посли прибули на Запоріжжя з грамотою царською та з дарами багатими. У грамоті писав цар:

"Славному Лицарству Запорізькому Низовому, панові кошовому й усім отаманам січовим поздоровлення. Татари знову непокоять землі, що під моєю царською рукою. Великими силами напали й палять та руйнують, грабують усе, старих і дітей убивають, а молодь у ясир забирають. Ваше лицарське завзяття знаючи, прохаю вас, лицарство славне, стати нам до помочі й ударити на татарські сили, щоб так змусити татар кинути моє царство..."

Писар на розказ кошового прочитав це царське письмо на січовій раді. А бородаті посли в дорогих шубах і в шапках високих від себе просять:

— Не зоставляйте нас без помочі!

— Що ви, панове товариство, на це? Дамо поміч чи не дамо?! — питає кошовий.

— Дамо, дамо,— кричать запорожці,— годі християнський народ без помочі зоставити!

— Це ж наш обов'язок! — кричить інший.

— Воно так,— каже на це Покотило,— тільки цей ваш цар, панове боярове, не гірш бусурманів мучить у себе християнський народ. Доходять і до нас вісті, що він там доказує разом зі своїми опришками, чи там опричниками.

Обрушився один із бояр:

— Не зобижай, козаче, царя нашого! Царська власть від Бога!

— Від Бога то вона є, це правда, але ваш чар чортяці, сатані служить,— відрубав йому Покотило.

А боярин уже за шаблюку хапає, до Покотила ставиться:

— Не дам зобижати царя нашого!

А Покотило й собі за шаблюку хапає:

— Що мені твій цар! У нас є свій володар — кошовий отаман!

— Як ти свого отамана не даш зобидити, так ми свого царя поважаємо,— відказує Покотилові другий, розважніший, не в такій гарячій купелі купаний, як перший боярин.

А князь Богданко й собі' Покотила зацитькує:

— Дай спокій, побратиме, не слід гостей ображати.

— Я їх не ображаю, я тільки правду говорю.

— Правда, коли болюча, теж немила, як і неправда,— каже князь Богданко,— дай спокій. Мають такого царя, якого варті.

— Це правда,— сказав Покотило вже спокійно й відступився в підкову.

Кошовий від себе обдарував царських послів і відіслав їх із обіцянкою, що запорожці негайно вдарять на татарські улуси.

Не гаявся князь Богданко, у похід скоро станув. Ще й на поміч городових козаків покликав.

І знову здригнулись татарські улуси, закурилися димами, заридали татарські жінки, залебеділи діти-татарчата, а тихе небо ночами червоніло.

І знову гонять гінці татарські навздогін за ордою, що пішла на Московщину.

— Вертайте, вертайте мерщій! Запорізький шайтан Богданко знову на Криму! Палить, руйнує, вбиває, вертайте негайно!

Завернула орда.

А князь Богданко до своїх:

— Козаки-молодці! Не дамо клятим бусурманам спокійно на Крим вернути із ясиром та з добичею, нагарбаною в християнських землях.