Лицар у чорному оксамиті - Лотоцький Антін

Я сама повезу.

— Що ви, пані братова,— каже князь Кирик,— плисти через пороги небезпечно, та ще й ви хочете плисти з тілом,— ніколи на це не згоджуся.

— Так буде, я так хочу, бо так він хотів, його воля свята для мене,— говорила твердо княгиня.

— Але ж, пані братова, він так говорив, от собі бажання сказав. Чи одне таке бажання говориться. Одного дня таке, другого вже інше...— старався перемовити княгиню Оленку й князь Михайло.

— Ні, ні, ні! Іншого бажання його ми не чули. Це його воля, і я виповню її. ,

— Як така ваша воля, братова, то хай буде по-вашому,— каже князь Михайло.

— Щось також ти, Михасю, на таке годишся! Це ж божевілля,— зауважив князь Кирик.

— Дарма,— каже князь Михайло,— братова не відступить від своєї постанови, а тут вона вирішує.

— Вона вирішує? Ти тепер голову родини! Ти всім кермувати маєш!

— Так, усім, тільки не тут. Тут воля покійного її вирішує,— відповів князь Михайло.

Князь Кирик махнув тільки рукою й відступив набік. Тим часом залунали литаври. Княгиня Оленка затряслась в риданні:

— Боже, який любий був мені цей голос литаврів, які надії будив у мені ще вчора, а сьогодні все пропало!

І заплакала важко, важко...

Князь Михайло підступив до братової й підтримав її, щоб не впала.

— Заспокійтеся, братова, заспокійтеся. Тепер вам треба сили й рівноваги.

— Правда ваша, шурине, маю ще сповнити останню волю його. І затамувала біль у собі:

— Я вже спокійна,— каже. Тоді Сокольський:

— Мені треба йти на раду. Прощавайте,— сказав, низько кланяючись,— а по раді запорожці, як повелося, попращають свого гетьмана й відпровадимо його.

І відійшов, а за ним подався й Шах.

Козаки вже4 стояли збиті в підкову. Увійшов усередину підкови Сокольський.

— Панове товариство,— став говорити,— сталося велике нещастя. Гетьман Богданко враз із побратимом Покотилом підкладали вибухівку під мури Аслану, міна вибухла передчасно,, і обидва згинули. Велика це втрата для нас, бо обидва побратими були славні лицарі. Та нема нам часу в жаль і в тугу вдаватися. Живий живе думає. Ми зоста-ли без проводу. Треба нам нового отамана похідного, нового гетьмана обрати. Кого хочете гетьманом?

— Ти гетьмануй нам, ти добре поведеш!

Не хотів Сокольський проводити, та знав, що4 не можна противитися товариству, та й каже:

— Панове товариство! Коли така ваша воля, то я вам проводитиму, але я думаю, що нам слід послухати й волі покійного гетьмана Богданка...

Тут Сокольський увірвав, наче вичікував, що скажуть на це запорожці.

А товариство йому у відповідь:

— Авжеж, авжеж! Яка ж воля гетьмана Богданка? Кажи! Тоді Сокольський:

— Не раз і не двічі говорив мені Богданко, що бажав би, щоб по ньому гетьманував Шах. Це було його задушевне бажання. А ваша воля сповнити це бажання або ні.

— Сповнимо, сповнимо! — загриміло з тисячі грудей.— Шах хай буде нашим гетьманом! Шах, Шах гетьманом!

І вивели Шаха на середину підкови. Відмовляється:

— Не під силу мені це!

— Під силу, під силу! — кричать.

І за третім разом згодився Шах гетьманувати та й дозволу говорити прохає:

— Панове товариство! Не довелося покійному гетьманові Богданкові разом із нами Аслан-Керменя добути, та нам, що зостали, треба вирішити, що діяти. Чи добувати, чи ні?

— Не треба нам тратити сили надармо,— каже один,— не здобудемо ми города, кріпкі мури його. Ти веди нас, батьку, на добйчу далі...

А Шах:

— Добре, панове товариство, поведу вас. Та ще одна є справа. Тіло князя Богданка відвозить родина в рідні його сторони, не поховаємо його на Січі. Треба нам йому лицарську честь віддати, з почестю відпровадити. І це буде мій перший гетьманський наказ вам: віддати честь покійному гетьманові Богданкові Ружинському. Тож звиваємо табір і, віддавши честь пострілами з самопалів і з гармат усіх, відпровадимо його аж до Січі.

— Відпровадимо, відпровадимо,— загриміло товариство.

І зараз звинули табір, у полки уставилися та й рушили за возом із тілом князя Богданка на Січ.

А в місті тривога! Баша скаженіє.

— Зрадники прокляті! Як ви могли дати втекти їй, як ви могли пустити її,— кидається він до всіх,— я вас усіх порубаю, вивішаю.

І з голим мечем кидається на старшину. Кидається, лютує, аж піниться.

Пробували його спершу заспокоїти:

— Башо,— кажуть,— ми ж нічого не знали, що в твоїй хаті діється.

— Не знали, не знали! Ви допомогли їй втекти, прокляті бусурмани,— кричить він,— я плюю на вас, на вашу віру, на бороду вашого Магомета!

Цього вже було занадто туркам. Вони й собі добули мечів та кинулися на Пшерембського.

Та баші лють розум відібрала. Він, що був завше такий обережний, що ніколи не визначався лицарським завзяттям, тепер кидався з мечем один проти всіх.

І кинулися на нього турки з кривими мечами: 4

— Гинь, джавре,— кричали,— гинь, зневажнику віри й пророка!

І впав Пшерембськйй додолу, порубаний турецькими шаблями. Легко було запорожцям у цьому безладді Аслан-Кермень здобути, та не знали цього.

Запорожці тим часом із тілом дорогого гетьмана на Січ рушили... Не сподівалися на Січі таких гостей...

А напроти воза з тілом гетьмана вийшов кошовий Павлюк із усією старшиною та січові священики з усім почетом церковним, хрестами й хоругвами.

Сумно в'їздив віз із мертвим гетьманом. Тихо й понуро їхало козацтво за возом, тихо й понуро стояли козаки, що вийшли зі Січі.

Внесли дороге тіло в церкву, встановили на катафалку у відкритій домовині. Засвітили воскові свічі кругом домовини.

А був це день празниковий. Різдво Пресвятої Богородиці, 8 вересня, припадало в суботу.

Лежав буйний та гордий лицар, гетьман Війська славного Запорізького Низового. Зі схрещеними на грудях руками, що в них був маленький хрестик, лежав спокійно та тихо. Бліде лице, посинілі губи наче говорили: "Марність над марностями цей світ! Я пройшов свій шлях і спокійний стаю перед Господнім судом!" Падало світло воскових свічок на князя, неначе оживляло мертве лице, А з іконостасу гляділа на мертвого гетьмана Мати Божа з покровом у руках, гляділа так лагідно на мертвого лицаря.

Почалося богослужіння. Завзяті козарлюги, загартовані в лютих боях, насилу тамували в собі зворушення,— вони, що їх шаблюки не знали пощади для людського життя!

Січовий парох отець Полікарп сказав коротеньке та зворушливе слово. Згадав лицарські діла покійного, згадав його заслуги для Запоріжжя:

— А найбільшою його заслугою, невмирущою заслугою — оцей Дім Божий, перша церква на Січі, що станула тут його стараннями, його грішми. Славна буде пам'ять лицарська про гетьмана Богданка Ру-жинського, але пам'ять про це святе його діло буде тривати, допоки Січ-мати стоятиме,— говорив отець Полікарп.

Всю ніч була церква отворена, всю ніч входили й виходили запорожці. Молилися щиро біля катафалку й прощалися назавжди з гетьманом любим своїм.

Пішли туди й кошовий Павлюк, гетьман Шах, курінний отаман Сокольський із обома братами покійного князями Михайлом та Кири-ком. Помолилися, поклонилися іконам і вийшли, обох братів біля катафалку зоставивши.

А княгиня Оленка, як виїхала із Січі, думи важкі думала: "Як то на світі Божому буває, живеш щасливий, мов у Бога за дверима, а тут одна лиха людина позаздрить тобі, горя накоїть. І чому воно так? Чому люди жити не можуть, як брати, як свята Церква навчає, чому роблять пекло на світі?.."

Не знаходила відповіді. Думи її перервав десятник Сич:

— Княгине-пані,— каже,— я знаю тут.недалечко хутір, живе там молодий козак, що оженився з вихрещеною татаркою. Хата в них простора й вигідна, буде де переночувати.,

— Везіть мене, десятнику, де знаєте, аби я тільки нічліг знайшла,— відповіла княгиня.

В'їхали в глибокий яр. У ярі серед вишневого садка забіліла хатка з підмальованими вікнами. Як віз заторохкотів уже недалеко воріт, на подвір'ї загавкали собаки. '

Вибігла чорнява молодичка з маленькою дитинкою на руках. Приклала понад очі й гляділа на підводу та на відділ запорожців.

— Петре, а Петре! — закликала.— Ходи-но, ідуть якісь гості до нас.

Із хати вийшов молодий чоловік і собі став глядіти.

— Хто це буде? — каже Петро.— На возі сидить три туркені. Одна з них, видно, пані, бо краще зодягнена.

— Але небезпечного нічого тут нема, бо ж провадять їх запорожці,— каже молодиця.

— Авжеж,— погодився Петро,— треба собак відігнати. І загнав собак у буду та пішов відчиняти ворота. Перший прискакав на коні десятник Сич.

— Здоров був, Петре. Ми, бачиш, до тебе в гості. Ця пані, що на возі, прохає в тебе нічлігу.

— Ця пані? А хто вона буде? — спитав Петро.

— Вона вдовиця по гетьмані князеві Богданкові Ружинському. Петро аж руками сплеснув:

— Вдовиця по гетьманові Богданкові! Що ти кажеш?! То гетьман Богданко не живе вже?

— Ні, козаче! Нема вже нашого славного гетьмана в живих. Згинув сьогодні при здобуванні Аслан-Керменя.

Петро за голову взявся:

— Така втрата! Така втрата! Чуєш, Марусе, гетьман Богданко згинув.

— Боженьку! — скрикнула й вона і трохи дитини з рук не випустила.

Він заїхав на подвір'я.

— Приймете мене, люди добрі? — питає княгиня.

— Просимо, просимо в хату, гостеньки любі.

Господиня кинулася зараз готувати вечерю, а Петро застелював лаву квітчастим килимом, щоб княгині добре було сидіти.

Щоб не думати над своїм важким горем, завела княгиня Оленка розмову з господарем:

— Гарне господарство у вас,— каже княгиня.

— Це, княгине, не мій хутір, а мого прибраного батька запорожця Семена Чорнія. Я не тутешній, ясна княгине! Я аж із Поділля, з-над Дністра. Мусив із рідного села тікати на Запоріжжя.

А потім, глядячи на молоду жінку, додав:

— Із вашим князем, княгине-пані, ходив я в похід на Крим і там віднайшов собі долю, жінку милу та вірну. Тоді покинув Січ і з ласки старого козарлюги господарюю тутечки.

— Щасливі ви обоє,— каже княгиня.

— Я найщасливіший у світі,— відповів Петро М'якенький і, всміхаючись, додав,— а жінка не знаю, хай сама скаже.

— І я щаслива, дуже щаслива,— відповіла молодиця. Задумалася княгиня. Як мало людям для щастя треба і як легко

щастя зруйнувати. От вони щасливі. А не дай, Боже, якийсь ворог закрадеться між них, якийсь Пшерембський, і позаздрить їм цього щастя та розіб'є його. Коротке воно, те наше щастя, на землі й-> крихке.

Поклалася княгиня на спочинок і на диво скоро заснула. Сон покріпив її. Рано встала свіжіша й сильніша духом:

— Божа воля в усьому,— сказала собі.

Княгиня оповіла Петрові про те, що хоче через Дніпрові пороги везти тіло чоловіка.

-т— Ой Боженьку, та це ж небезпечно,— закликав Петро.

— Знаю,— сказала княгиня,— однак я довідалася, що така була його воля.