Домбі і син - Чарльз Діккенс

Уолтер оддав би все, щоб мати змогу відповісти позитивно, та обличчя його промовило раніше, як губи, а Флоренс була надто чутлива, щоб не зрозуміти цієї мови.

- Боюсь, вас не можна називати батьковим улюбленцем,- тихо сказала вона.

- Для цього нема підстав,- усміхнувся Уолтер.

- Немає підстав?

- Не було підстав,- поправився Уолтер, збагнувши, що вона хотіла сказати.- У фірмі служить багато людей. Між містером Домбі і таким молодим службовцем, як я, величезна відстань. Виконуючи свої обов’язки, я роблю те, що повинен робити,- не більше, ніж інші.

Чи не мала Флоренс підозри,- непевної невиразної підозри, яка зародилася тієї ночі, коли вона прийшла у батьків кабінет - що, можливо, саме інтерес Уолтера до неї, саме їхнє тривале знайомство і накликали на юнака неласку його хазяїна? Чи не майнула ця або подібна думка і в голові Уолтера? Ніхто з них цього не виказав. Ніхто взагалі не сказав ані слова. Обоє мовчали якийсь час, і Сюзанна, ідучи поруч Уолтера, кидала на них допитливим оком,- думки міс Ніппер, безперечно, курсували тим самим шляхом, і так само потай від інших.

- А, може, ви й хутко повернетесь, Уолтере,- озвалася нарешті Флоренс.

- А може, повернусь, як буду старим дідусем, а ви - бабусею,- відповів Уолтер.- Проте, сподіватимусь кращого.

- Тато,- за хвилину додала Флоренс,- він... він переживе своє горе і... може, заговорить зі мною ласкавіше. Тоді я йому скажу, як би я хотіла, щоб ви повернулись, і попрошу, щоб він вас відкликав звідти.

Голос її, коли вона говорила за батька, щемливо затремтів, і Уолтер збагнув усе.

Тепер, коли кеб був поруч, Уолтер волів би попрощатися без зайвих слів і піти, бо раптом відчув, що то таке - прощання; але Флоренс, сівши, не відпускала його руки, а в неї в руці опинився маленький пакуночок.

- Уолтере,- мовила вона, приязно дивлячись просто йому в обличчя,- я, як і ви, сподіваюся кращого. Я молитимусь, щоб воно прийшло, і вірю - воно таки прийде. Я робила це, щоб подарувати Полеві. Прийміть це від мене на знак дружби й не розпаковуйте до вашого від’їзду. І нехай благословить вас бог, Уолтере! Не забувайте мене! Ви ж мені брат тепер!

Уолтер був радий, що в цю мить його заслонила Сюзанна: інакше від нього у пам’яті Флоренс залишився б тужливий спогад. Був радий також, що вона не визирнула з вікна, тільки махала рукою, доки її було видно.

Незважаючи на її прохання, Уолтер не втримався і розгорнув пакунок того-таки вечора, коли лягав спати. Це був маленький гаманець з грошима.

На ранок встало ясне сонечко, повернувшись із далеких країв, і разом з сонцем устав і Уолтер, щоб одчинити капітанові, що вже тупцявся під порогом: він відчалив з дому зарання, поки місіс Мак-Стінджер ще спала. Капітан удавав, ніби в нього найкращий настрій, і приніс у кишені розлогого синього фрака вудженого язика на сніданок.

- Знаєш, Уол-ре,- сказав капітан, коли вони сіли за стіл,- якщо твій дядько є тим, за кого я його маю, то він з цієї нагоди відкриє нам останню пляшку тої мадери.

- Ні, ні, Неде,- відмовив старий.- Ні. Ми відкоркуєм її, коли Уолтер повернеться.

- Чули? - гукнув капітан.- Здорово сказано!

- Вона тут, у льосі,- сказав Сол Джілс,- вся в поросі і павутинні. Може, й нас з тобою, Неде, вже вкриє порох і павутиння, поки вона з’явиться на світ.

- Здорово сказано! - повторив капітан.- Чудова мораль! Уол-ре, хлопчику,- плекай фігове дерево, щоб росло як слід, і матимеш затінок на старість. Переглянь уважно ка... гм! - Капітан змінив думку.- Я не певен, де саме це можна знайти. Але як знайдеш, відзнач це місце. Ну, Соле Джілсе, рушай далі.

- Та де б вона не була, Неде, та пляшка, вона чекатиме на Уолтера,- промовив старий.- Оце все, що я хотів сказати.

- І сказав здорово! - похвалив капітан.- І якщо нам не судилося втрьох роздушити ту пляшку, то дозволяю вам двом випити мою долю.

Хоч у якому веселому гуморі був капітан, а до вудженого язика він ледь доторкнувся, дарма що кожного разу, як на нього дивились, удавав, ніби їсть з величезним апетитом. А ще він страшенно боявся лишитися віч-на-віч чи то з дядьком, чи з небожем,- видно, у тому, що вони будуть усі вкупі, йому бачився єдиний шанс зберегти свою вдавану веселість. Цей страх штовхав капітана на різні наївні хитрощі: то він вибігав на поріг - поглянути на якийсь незвичайний кеб, що проїжджав мимо саме тоді, як Соломон пішов одягати фрак; то він опинився на вулиці, зачувши запах горілого, коли Уолтер подався на верх попрощатися з пожильцями дому. І все це, як вважав капітан Катл, залишилось непоміченим для стороннього ока.

Уолтер якраз повертався зі своєї прощальної експедиції, коли, переходячи через крамницю до маленької вітальні, побачив у дверях знайоме обличчя, що зазирало з вулиці, й стрілою кинувся до нього.

- Містер Турбот! - гукнув Уолтер, тиснучи руку Джонові Турботу-молодшому.- Заходьте, будь ласка! Дуже мило з вашого боку, що ви в такий час забігли попрощатися зі мною. Ви знали, як мені буде приємно потиснути вашу руку перед від’їздом. Я несказанно радий, що маю таку можливість! Заходьте ж, будь ласка!

- Навряд чи ми з вами коли зустрінемось, Уолтере,- відповів той, делікатно опираючись запросинам.- І я радий, що маю цю можливість тепер, перед самим від’їздом я вже не боюся заговорити до вас й потиснути вам руку. І більше не уникатиму вашої дружби, Уолтере.

Журлива усмішка, яка супроводила його слова, показала, що навіть у цьому знаходив він певну підтримку й розраду своїм думкам.

- Ах, містере Турбот,- дорікнув йому Уолтер,- навіщо ж ви уникали мене? Я певний, що крім добра ви не могли зробити мені нічого.

Турбот похитав головою.

- Якби я й міг зробити комусь добро на цьому світі, то хотів би, щоб то були ви, Уолтере,- сказав він.- Бачити вас вряди-годи було для мене і щастям, і докором сумління. Проте приємність переважала біль. Тепер я це знаю, бо певен, що втрачаю вас.

- Зайдіть до нас, містере Турбот, познайомитеся з моїм дядечком,- наполягав