Домбі і син - Чарльз Діккенс
Поки на вокзалі тривала звичайна в таких випадках метушня, містер Домбі з майором пліч-о-пліч походжали по платформі,- перший похмуро мовчав, а другий розважав його - або, вірніше, себе,- різними анекдотами та випадками з життя, у яких головною дійовою особою був Джо Бегсток. Ніхто з них не помітив, що вони привернули до себе увагу якогось робітника, котрий порався біля паровоза і кожен раз, як вони проходили мимо, підносив руку до кашкета. Та й як вони могли помітити його, коли містер Домбі, своїм звичаєм, дивився не на нього, а поверх цієї отари людської, а майор зазирав у глиб своїх спогадів. Нарешті чоловік ступив їм назустріч і, скинувши кашкета, вклонився містерові Домбі.
- Перепрошую, сер,- сказав він,- сподіваюся, ви в доброму здоров’ї, сер.
На ньому був полотняний, засмальцьований, весь у вугільному поросі костюм; бакенбарди мов припорошені сажею, і від нього відгонило димом та кіптявою. І все ж неохайним чи просто брудним його не можна було назвати. Одне слово, то був містер Тудл у професійному строї.
- Маю честь опалювати вас, сер,- сказав містер Тудл.- Прошу пробачення, сер; сподіваюсь, ви почуваєте себе краще?
Замість відповіді на це співчутливе запитання містер Домбі глянув на Тудла так, ніби сама його присутність забруднює йому зір.
- Вибачте за вільність, сер,- мовив Тудл, побачивши, що містер Домбі його не впізнає,- але моя дружина Поллі, яку у вас звали Річардс...
Містер Домбі змінився на виду - видно, пригадав собі, хто то, але в тім зміненім обличчі було стільки сердитої зневаги, що містер Тудл немов скам’янів.
- Вашій дружині, напевне, потрібні гроші,- сказав містер Домбі, як завжди, згорда і засунув руку в кишеню.
- Та ні, спасибі, сер,- озвався Тудл.- Не знаю, чи вони їй потрібні. Мені, в усякому разі, ні.
Тепер скам’янів містер Домбі: він так і застиг з рукою в кишені, навіть зніяковів.
- Ні, сер,- вів далі Тудл, вертячи в руках свій зашмарований кашкет.- Нам дуже непогано ведеться, сер. Гріх було б нарікати, сер. У нас відтоді ще четверо з’явилося, сер. Якось воно котиться.
Містер Домбі був би радий в цю мить котитися в поїзді, хай навіть топильник від цього мав би покотитися під колеса, та раптом увагу його привернула якась річ на кашкеті, що й досі ходив колом у того в руках.
- Одненьке, правда, нам померло,- пояснив Тудл,- що й казати.
- Недавно,- підсумував містер Домбі, дивлячись на кашкет.
- Ні, сер, років зо три тому, але решта - здорові. А читати, сер,- знову вклонився Тудл, ніби нагадуючи містерові Домбі, про що вони колись говорили,- читати мене мої хлопці навчили-таки. З мене незлий учень був, сер, і все через них, моїх хлопців.
- Ходім, майоре! - мовив містер Домбі.
- Вибачте, сер,- знову шанобливо перейняв їх Тудл, знай крутячи свого кашкета.- Я не став би надокучати вам, якби не йшлося про мого сина Байлера, хрещеного Робіном, що його ви ласкаво віддали в «Благодійні Точильники».
- Ну, чоловіче,- якнайсуворішим тоном спитав містер Домбі,- то що ж з ним сталося?
- Та, сер,- відповів Тудл, сповнившись сумом і розпачем та хитаючи головою,- мушу сказати, сер,- він збився з пуття.
- Збився з пуття, кажете? - перепитав містер Домбі не без злорадства.
- Він, бачите, попав у погану компанію, джентльмени,- пояснив батько, тужливо поглядаючи на обох і явно затягуючи майора в розмову з надією, що знайде в нього співчуття.- І пустився берега. Бог дасть, може, й виправиться, але зараз він на поганій стежці, джентльмени! До вас напевне це дійде, так чи інакше, сер,- знов удався Тудл до містера Домбі особисто,- то краще хай вже я сам вам скажу, що мій хлопець збився з пуття. Поллі страх як переживає, джентльмени,- додав Тудл з тим же тужливим поглядом і з тою ж надією, звертаючись до майора.
- Синові цього чоловіка, майоре, я хотів був дати освіту,- пояснив містер Домбі, беручи майора під руку.- І от вам відплата.
- Послухайте щирої поради старого Джо, сер, і ніколи не беріться давати отаким освіту,- мовив майор.- Хай йому біс, сер, це ніколи не виходить на добре. Тільки на зло.
Простосердий батько почав було доводити, що освіта його сина, якого кривдили, били, батожили і муштрували, як папугу, бо був там звірюка, а не вчитель,- бо ж йому годилось би собакою бути,- що освіта майбутнього точильника велася, можливо, не зовсім за тим планом, що слід, але містер Домбі, сердито повторивши «от вам відплата!»,- поволік майора геть. А майор, якому нелегко було видряпатись у вагон містера Домбі і який зависав у повітрі кожен раз, як не потрапляв ногою на східці та падав назад на темношкірого вигнанця, присягаючи, що живцем оббілує нещасного тубільця, що розтрощить йому всі до одної кістки і застосує до нього інші фізичні тортури, лише перед самим від’їздом встиг прохрипіти, що це ніколи не виходить на добре, а тільки на зле, і якби він захотів дати освіту «тому своєму бандитові», то вже певно позбувся б голови.
Містер Домбі гірко притакнув на знак згоди. Але за тією гіркотою, за тим, як він одкинувся на спинку сидіння і, насупивши брови, задумливо дивився на мінливі краєвиди за вікном, крилося щось більше, ніж визнання неспроможності високоблагородної системи виховання, яку впроваджували в себе «Благодійні Точильники». На незугарному кашкеті точильника він уздрів смужку свіжого крепу, а з розмови та поведінки його виснував, що то була жалоба по його синові.
Отак-от! На кожному кроці, і вдома, і поза домом, від Флоренс у його власній господі до цього неотесаного дядька, що зараз десь там попереду метушиться, пускаючи на них клуби диму,- кожен претендує на якусь частку причетності до його покійного сина, виторговує її у нього! Чи ж він не пам’ятає, як та жінка
