Домбі і син - Чарльз Діккенс

Багрове лице майора ще більше побагровіло, а рачачі очі і зовсім вилізли йому на лоба, коли він ручкався з містером Домбі, надаючи цьому мирному ритуалові такого войовничого характеру, ніби мав тут же вступити з ним у боксерський поєдинок на приз у тисячу фунтів стерлінгів і звання чемпіона Англії. Крутячи головою на всі боки й пирхаючи, як кінь, майор повів свого гостя до вітальні і там, приборкавши нарешті свої почуття, звернувся до нього щиро та невимушено, як і належить товаришеві в мандрівці.

- Домбі,- мовив майор,- я радий цій зустрічі. Я пишаюся нею, Домбі. Небагато знайдеться в Європі людей, кому Джей Бегсток сказав би таке, бо Джош - чоловік простий до брутальності, сер: така вже в нього натура; але Джой Б. пишається зустріччю з вами, Домбі.

- Ви надзвичайно люб’язні, майоре,- відказав містер Домбі.

- Ні, сер,- запротестував майор,- анітрохи. Не така в мене вдача. Якби Джой мав таку вдачу, то нині був би цей Джо генерал-лейтенант сер Джозеф Бегсток, кавалер ордена Лазні вищого ступеня й приймав би він вас у зовсім іншому кварталі Лондона. Я бачу, ви ще не знаєте старого Джо, сер. Але ця зустріч незвичайна, і я маю чим пишатися. Богом свідчуся, сер,- запевнив майор,- це велика честь для мене!

Містеру Домбі, що знав ціну собі й своїм грошам, подумалось, що майор каже правду, і тому він не став заперечувати. Однак те, що майор інстинктивно збагнув цю правду й отак прямо визнав її,- це було дуже приємно. Це підтверджувало,- якщо таке підтвердження було потрібне,- що містер Домбі не помилився в майорові. Це свідчило, що вплив його не обмежувався його діловою сферою і що майор - офіцер і джентльмен - відчував і визнавав той вплив не менше, ніж швейцар Королівської біржі.

І якщо усвідомлювати це було завжди приємно, то тепер і поготів,- тепер, коли містер Домбі особливо виразно бачив, яка безсила його воля, які хисткі його надії й нікчемне його багатство. «Що може зробити воно, те багатство?» - питався якось Поль. Інколи, обмірковуючи це дитяче питання, містер Домбі починав і сам вагатися. І справді: що може воно зробити? Що воно зробило?

Та то були поодинокі думки, що зароджувались глупої ночі в понурій самотині та мороці його кабінету, і пиха його легко знаходила тисячі доказів для самоутвердження,- таких же невідпорних і переконливих, як і майорові слова. Не маючи друзів, містер Домбі потягнувся душею до майора. Не можна сказати, щоб то було особливо тепле почуття, але душа його трохи відтанула. Майор зайняв у ній певне місце - щоправда, незначне - ще тоді, на морському узбережжі. Він був світською людиною й мав деякі непогані знайомства. Він багато балакав, розповідав анекдоти, і містер Домбі ставився до нього як до людини гострого розуму, що вміє блиснути у товаристві, і, на щастя, позбавлена такої підступної риси, як бідність, котра здебільшого вадить усім гострим розумам. Суспільне становище майора було, безперечно, солідне. І взагалі майор був вигідний компаньйон, бо добре знався на розвагах та всіх отих закладах, де вони збиралися побувати, та й тримався він з такою собі джентльменською безпосередністю, що цілком непогано узгоджувалася з його власним діловим характером, анітрохи не конкуруючи з ним. Можливо, містер Домбі й гадав, що майор, який в силу свого покликання звик легковажити ту безжальну руку, що недавно пустила за вітром його - Домбі - сподівання, зможе прищепити і йому дещо із своєї корисної філософії та розвіяти його малодушні жалі. Але коли містер Домбі й мав таку думку, то ховався з нею від себе самого, і вона, непомічена, лежала десь на споді його душі.

- Де ж той негідник? - гукнув майор, гнівно блискаючи очима по кімнаті..

Тубілець, що не мав певного імені й озивався на кожен лайливий епітет, миттю з’явився на порозі, але ближче підійти не наважився.

- Ну, мерзотнику, а де ж сніданок? - спитав жовчний майор.

Чорношкірий щез у пошуках сніданку, і незабаром знову почулися його кроки на сходах - бідолага так сильно тремтів, що тарелі на таці не просто дзеленькали в такт його крокам, а цокотіли безперестанку.

- Домбі,- мовив майор, зиркаючи на тубільця, що лаштував сніданок, і заохочуючи його грізним помахом кулака, коли той не так поклав ложку,- ось смаженина з перцем, ось пряний паштет, підлива з нирками й таке інше. Сідайте, будь ласка. Старий Джо, як бачите, може почастувати вас тільки похідним харчем.

- Чудовий харч, майоре,- відповів гість, і не тільки з чемності, бо майор любив подбати про себе і жирного м’ясива споживав більше, ніж годилось би,- саме ця обставина, на думку лікарів, і дозволила йому викохати таке огрядне й дебеле тіло.

- Ви дивились на вікна навпроти, сер,- зауважив майор.- Що, помітили нашу приятельку?

- Тобто міс Токс? - здогадався містер Домбі.- Ні.

- Чарівна жінка, сер,- мовив майор, витиснувши з куцого горла масний смішок, що мало не задушив, його.

- По-моєму, міс Токс вельми симпатична особа,- відказав містер Домбі.

Холодна зверхність, з якою це було сказано, здавалось, виповнила майора Бегстока безмежною насолодою, що розпирала його все дужче і дужче, і він навіть одклав на мить ніж та виделку, щоб потерти собі руки.

- Старий Джо, сер,- сказав майор,- був колись улюбленцем у цім кварталі. Та часи Джо минулися. Дж. Бегстока, сер, затерли, перескочили, поклали на лопатки, сер. Кажу вам, Домбі,- майор навіть їсти перестав й прибрав загадково-обуреного вигляду:- це збіса гонориста жінка, сер.

Містер Домбі кинув «Невже?» з кам’яною байдужістю, та ще, можливо, з крихтою презирливого недовір’я до вістки, що міс Токс посміла зазіхнути на такі високі поривання.

- Ця жінка, сер,- вів далі майор,- свого роду Люципер. Часи старого Джо минулися, сер, але око в нього гостре. Він усе бачить, той старий Джо. Його величність покійний герцог йоркський зауважив якось на прийомі, що Джо усе бачить.

Майор додав до цього такий погляд, а від їства, питва, гарячого чаю, смаженини з перцем, булочок і підтексту так непомірно роздувся й побагровів, що навіть містер Домбі почав непокоїтись.

- І це посміховище, сер,- провадив майор,- ще має