Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Так, хлопчику, так,- відповів дядько, як і раніш.
- І ще сказав, що коли вона... Сюзанна, значить... повідомить вас або сама, або через місіс Річардс, чи іншого когось, кому буде по дорозі, що у міс Домбі все добре і вона щаслива, то вам це буде втіхою, і ви напишете мені, і мені це теж буде втіхою. Ось! Слово честі, дядю, я перед тим не спав цілу ніч, все думав - іти мені туди чи ні, та й потім ще довго не міг наважитися. Але я певен, що так підказало мені серце, і я був би дуже нещасливий, якби не послухався його.
Його щирий голос і поведінка підтверджували правдивість його слів і благородство намірів.
- Отже, якщо вам трапиться побачити її,- провадив Уолтер,- тобто міс Домбі,- може, й трапиться, хто його знає! - то розкажіть їй про мої почуття; як багато я думав про неї, коли жив тут; як у цей останній вечір перед від’їздом не міг говорити про неї без сліз. Скажіть, що я ніколи не забуду її шляхетності, її милого личка, а над усе - її лагідної доброти. І що ті черевички, які я зняв колись з її ніжки - не жіночої чи дівочої, а з ніжки малої, простосердої дитини - вона пригадає, як вони їй що крок, то спадали,- скажіть їй, дядю, (коли, звичайно, вважатимете за можливе), що я ті черевички зберіг і взяв їх з собою на спогад.
Черевички саме в цю мить покидали будинок в одній з Уолтерових валіз. Ними заволодів носій, який забрав багаж на пристань, щоб здати на «Сина та Спадкоємця», і який під самим носом байдужого мічмана повіз їх геть раніше, ніж власник багажу встиг докінчити останню фразу.
Та цього разу старому мореплавцеві можна було вибачити байдужість до скарбу, що вивозився з дому. Бо якраз з того боку, куди дивилася його підзорна труба з’явилися Флоренс і Сюзанна Ніппер: Флоренс боязко зазирнула йому в обличчя і стрілася з його пильним дерев’яним поглядом!
Ба більше - вони ввійшли до крамниці й ще далі до вітальні, не помічені ніким, опріч дерев’яного мічмана. Уолтер сидів спиною до дверей і довідався про їхню появу лише по тому, що дядько його схопився зі свого стільця і ледь не перекинувся, зачепившись за інший.
- Що з вами, дядечку? - спитав він.- Що трапилось?
- Міс Домбі! - відповів старий Соломон.
- Неможливо! - скрикнув Уолтер, озираючись, і теж підхопився з стільця.- Тут?
Це було так можливо й реально, що не встиг він ще вимовити, як Флоренс, майнувши повз нього, вхопила дядька Сола за вилоги фрака-кольору тютюну, поцілувала його в щоку і, повернувшись до Уолтера, простягла йому руку з тією простотою і щирістю, які з цілого світу були притаманні лиш їй одній.
- Ви від’їжджаєте, Уолтере? - сказала Флоренс.
- Так, міс Домбі,- відповів Уолтер, не так, правда, радісно, як йому хотілося.- Переді мною довга дорога
- А дядечко? - Флоренс озирнулася на Соломона.- Йому, мабуть, сумно, що ви їдете? Та я бачу, що сумно, Уолтере, голубчику, і мені дуже сумно.
- О господи! - скрикнула міс Ніппер.- Та ми б замість вас силу люду могли відправити, якщо справа в кількості,- таж місіс Піпчін, як наглядачку на вагу золота треба купувати, а коли там не знають, як із неграми поратись, хай би туди Блімберів відрядили!
З цими словами міс Ніппер розв’язала стрічки капелюха, зазирнула в маленький чорний чайник, що стояв на столі, подумала і, трусонувши головою та бляшанкою з чаєм, почала, з власної волі, запарювати чай.
Тим часом Флоренс знов обернулася до майстра корабельних інструментів, що стояв вельми здивований і не менше захоплений.
- Так виросла! Так покращала! - промовляв старий Сол.- І анітрохи не змінилася! Така ж самісінька!
- Справді? - відказала Флоренс.
- Так, так! - повагом потер собі руки старий Сол, і продовжив упівголоса, ніби міркував над чимось, що майнуло задумою в цих жвавих, зведених на нього очах.- Так, і вираз очей такий бував раніше!
- Ви мене добре пам’ятаєте,- усміхнулася Флоренс.- Яка ж я була малою?
- Люба моя панночко! - відповів майстер корабельних інструментів.- Хіба міг я забути вас, коли так часто думав про вас і чув? Навіть щойно, оце як ви входили, Уолтер говорив мені про вас і доручив...
- Правда? - сказала Флоренс.- Спасибі, Уолтере. От спасибі! А я боялась, що ви поїдете й не згадавши мене.- І вона знов подала йому маленьку долоню так невимушено й так довірливо, що Уолтер на кілька секунд затримав її в своїй і випустив з великим жалем.
Все ж Уолтер не тримав її так, як тримав би раніше,- доторк її руки не збудив тих давніх мрій хлопчачих, що налітали, бувало, ще донедавна, бентежачи невиразністю, незв’язністю видінь. Все це - і чарівлива шляхетність, безпосередність її поведінки, і безмежна довіра та неприхована увага до нього, що пливла з глибини цих незмигних очей, що світилися усмішкою на вродливому личку, затьмарюючи його - бо надто вже сумна була та усмішка, щоб його роз’яснювати! - все це мало характер далеко не романтичний. Уолтерові згадалося ліжко вмирущої дитини, над яким вона похилилася турботливо; згадалася любов, якою їй віддячувала дитина,- і крила цих споминів, здавалось, підносили її на височінь, недоступну для його пустих фантазій,- туди, де панує лиш спокій та ясність.
- Боюсь, що не зможу називати вас інакше, як дядечко Уолтерів,- сказала Флоренс.- Ви дозволите?
- Панночко моя люба! Чи дозволю я? - скрикнув старий Сол.- Боже милий!
- Ми завжди вас так називали і часто розмовляли про вас,- промовила Флоренс, роззираючись і легенько зітхнувши.- Моя хороша, мила вітальня! Така точнісінько як була! Як добре я її пам’ятаю!
Старий
