Домбі і син - Чарльз Діккенс

Він узяв її за руку. Холодний, млявий, ледь відчутний потиск.

- Ти втомилася, думаю,- мовив він, беручи лампу й ведучи її до дверей,- і мусиш одпочити. Нам усім треба відпочити. Іди, Флоренс. Тобі щось приснилось.

Сон, що їй снився, уже розвіявся,- дякувати богу! - і, відчувала вона, вже ніколи не повернеться.

- Я постою тут, посвічу тобі на сходи. Весь горішній поверх належить тобі.- Він говорив з натугою.- Тепер там ти господиня. На добраніч!

І далі затуляючи обличчя руками, вона схлипнула: «На добраніч, татку» - і мовчки пішла наверх. Раз, було, оглянулася, немовби хотіла повернутись,- але стримав страх. То було скороминуще бажання, занадто безнадійне, щоб йому піддатись; і батько - суворий, мовчазний, недвижний - стояв унизу з лампою в руках, аж доки шелестка сукня його лагідної дочки щезла в мороці.

Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі,- хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!

Востаннє, коли він дивився услід їй, з цього ж таки місця, вона йшла цими ж сходами з братом на руках. Та це не злагіднило його серця й тепер,- навпаки. Повернувшись до себе, він зачинив двері, сів у крісло й заплакав за втраченим сином.

Діоген пильнував, чекаючи на свою господиньку.

- О, Ді! Мій Ді! Хоч ти полюби мене, заради нього!

Діоген уже любив її заради неї самої і не ховався з цим. Він продемонстрував усю свою кумедну натуру, влаштувавши цирк у передпокої, а на завершення, коли нещасна Флоренс нарешті заснула й бачила уві сні рум’яних дітей, відчинив лапами її двері, жужмом скрутив підстилку і, натягнувши ретязь, витягся на підлозі, закотивши очі під лоба й дивлячись на неї, доки - кліп! кліп! - і заснув, хрипко підгавкуючи, бо бачив уві сні свого ворога.

Маленький дерев’яний мічман над крамницею корабельних інструментів, як і належало твердосердому мічману, залишався байдужий до від’їзду Уолтера навіть тоді, як останній день перебування юнака в невеличкій вітальні вже схилявся надвечір. З квадрантом, приставленим до пукатого ока, всім тілом, як завжди, нестримно пориваючись уперед, мічман якнайвигідніше показував свої коротенькі панталони і, заглибившись у наукові дослідження, не виявляв щонайменшої цікавості до мирських турбот. Із зовнішнім світом мічмана в’язало хіба те, що сухого дня він припадав пилом, туманного - сажею, дощового дня підновляв ненадовго свого старенького мундира, а спекотного - брався пухирцями. В усьому ж іншому то був нечулий, черствий, самовпевнений мічман, заклопотаний тільки своїми відкриттями, і все, що діялось довкола нього, цікавило його не більше, ніж Архімеда при здобутті Сіракуз.

Таким, принаймні, він здавався за тодішнього стану їхніх домашніх справ. Уолтер, проходячи, часто кидав на нього привітним оком, а бідний старий Сол, коли Уолтера не було, любив вийти з крамниці, спертись на одвірок і постояти так, притиснувшись старенькою перукою до пряжок на черевиках свого янгола-охоронця. Однак ні один страховинний ідол з ротом від вуха до вуха, жодна жахітна маска, зроблена з папужачого пір’я, не залишилися б такими байдужими до молінь своїх поганських обожнювачів, як цей дерев’яний мічман до всіх отих виявів прихильності.

Уолтерові стислося серце, коли він, оглядаючи свою спальню,- комини, і покрівлі, які видніли з вікна,- подумав, що цього вечора йому доведеться попрощатися з нею, мабуть, назавжди. Без тих кількох книжок та гравюр, що він поназбирував, кімната здавалася холодною і немов дорікала, що він її покидає; відчувалося, що скоро вони стануть чужі одне одному. «Ще кілька годин,- думав Уолтер,- і всі мої, ще школярські мрії бу дуть уже не мої, як і ця кімната. Мрії можуть повернутися - уві сні; може, і я повернуся сюди, хто знає. Але в мрії один хазяїн, а в кімнаті їх може бути й десятеро, і кожен у ній щось змінить, щось занедбає, щось зробить не так, як слід».

Та не можна було лишати дядька у вітальні самого, бо капітан Катл, тактовний попри позірну грубість, всупереч великому бажанню, не заходив до них, даючи їм змогу перебалакати віч-на-віч. Отож Уолтер, який щойно вернувся додому після останнього свого службового дня, швиденько зійшов униз, щоб скласти компанію старому Солеві.

- Дядю,- весело гукнув він, кладучи руку на плече Соломона Джілса,- то що я маю прислати вам з Барбадоса?

- Надію, дорогий мій Уолтере; надію, що ми ще стрінемось по цей бік могили. Пришли її скільки зможеш.

- Пришлю, дядю. Цього у мене аж забагато, а я не скупий. Що ж до живих черепах, цитрин для пуншу капітанові Катлу, консервів для ваших недільних обідів і всякого такого, то я їх цілі кораблі посилатиму... як забагатію.

Старий Сол протер окуляри і ледь посміхнувся.

- Отак і треба, дядечку! - ще веселіше гукнув Уолтер і ще кілька разів поплескав його по плечі.- Ви підбадьорюйте мене, а я - вас! І завтра вранці будем веселі, як жайворонки, і полетимо високо, як вони. Мої надії уже десь там, під хмарами виспівують!

- Уоллі, голубчику, я зроблю все, що можу,- обіцяв старий.- Все, що можу.

- А ваше «все»,- засміявся Уолтер,- може бути тільки найкраще, дядечку. То не забудете, що ви обіцяли присилати мені?

- Ні, Уоллі, ні,- відповів дядько.- Все, що я дізнаюся про міс Домбі,- сердешна, вона тепер саменька зосталася,- я все тобі напишу. Боюсь, цього буде небагато Уоллі.

- Знаєте, що я вам скажу, дядю? - по хвилині вагання мовив Уолтер.- Я тільки-но був у них.

- Ну, ну, ну? - пробурмотів старий, здивовано зводячи брови, а разом з ними й окуляри.

- Не для того, щоб побачитися з нею,- пояснив Уолтер,- хоч міг би побачитись, якби захотів, бо містера Домбі нема в Лондоні. Ні,- щоб попрощатися з Сюзанною. Я подумав, що маю право на це, за даних обставин, та враховуючи, коли я бачив міс Домбі востаннє.

- Так, хлопчику, так,- погодився дядько, струшуючи з себе хвилинну задуму.