Домбі і син - Чарльз Діккенс

на колінах, як ніжно повивала йому шию рукою та розмовляла з ним; і хоч їм було завжди весело удвох, та батько часто вдивлявся в неї так, мовби бачив у ній схожість з її матір’ю-небіжкою. Тоді Флоренс не могла більше дивитися, вибухала плачем й ховалася за штору, як ховаються з переляку, або взагалі втікала від вікна. Проте її знову туди тягнуло, і за якийсь час забуте нею рукоділля знову випадало їй з рук.

Той будинок навпроти багато років поспіль стояв порожній. Нарешті, під час відсутності Флоренс, тут оселилася ця родина. Будинок відремонтували й наново пофарбували, навколо нього з’явилися квіти й птахи, і він став зовсім не такий, як був. Та Флоренс про сам будинок ніколи не думала. Її цікавили тільки батько та діти.

Коли батько кінчав обідати, Флоренс бачила крізь одчинені вікна, як діти збігають униз разом з нянькою або гувернанткою і юрмляться довкола столу. А тихої літньої пори дитячі голоси і чистий сміх дзвеніли аж на вулицю, долинаючи до невеселої кімнати, де вона сиділа. Потім вони гуртом тупцяли разом з батьком нагору, вибрикували довкола нього на канапі або розсідалися йому на колінах цілим букетом дитячих облич, а він, схоже, розказував їм якусь історію. Деколи вони вибігали на балкон, і тоді Флоренс квапливо ховалася, щоб своїм жалобним убранням та самотністю не затьмарити їхньої радості.

Старша дочка залишалася з батьком, коли молодших забирали, й наливала йому чай,- яка ж то була щаслива маленька господиня! - а потім розмовляла з ним, сидячи то біля вікна, то в глибині кімнати, аж доки не приносили свічок. Вона була йому товаришем - дарма що молодша за Флоренс на кілька років,- і часом сиділа за книжкою або рукоділлям статечно і стримано, як доросла жінка. Коли там горіли свічки, Флоренс не боялася стежити за ними зі своєї темної кімнати, але як тільки наступав час дівчинці сказати: «на добраніч, тату» і йти спати, як тільки вона зводила обличчя до батька, щоб сказати це, Флоренс починала тремтіти та схлипувати й не мала більше сили дивитися.

І все ж перед тим як лягати самій, вона раз у раз поглядала на той будинок, перериваючи простеньку пісеньку, якою так часто і так давно заколисувала брата, а чи якусь іншу тихеньку, ніжну мелодію. Та те, що вона стежила за будинком, те, що вона думала про нього, було таємницею, глибоко захованою в її молодому серці.

А чи були в серці Флоренс, щирої, правдивої Флоренс, цілком гідної тої любові, якою любив її брат і яку вишептав їй в своїх останніх словах, Флоренс з її нелукавою душею, відбитою, як у дзеркалі, в кожній рисі її обличчя й у кожному звуці її голосу,- чи були в серці Флоренс ще якісь таємниці? Так, була ще одна.

Коли все в їхньому домі поринало у спокій, коли всі вогні були погашені, вона тихенько вислизала зі своєї кімнати, безгучно спускалася сходами, підходила до батькового кабінету і, затамувавши віддих, притулившись обличчям до дверей, в пориві любові цілувала їх. Щоночі вона опускалася навпочіпки на холодний камінь коридора, силкуючись уловити його дихання по той бік дверей, і, пойнята єдиним бажанням,- щоб їй було дозволено виявити свої почуття, розважити, потішити його, умовити не відмовлятися від ласки своєї єдиної дитини,- Флоренс ладна була кинутись йому до ніг.

Цього ніхто не знав. Про це ніхто не мав і гадки. Двері завжди були зачинені, а він завжди був усередині. Він виходив звідти раз чи двічі, і в домі подейкували, що він от-от покине Лондон. Тим часом він жив у себе в кімнатах, жив самотою, не бачачи її, не питаючи за неї. Може, він навіть не знав, що вона тут.

Одного дня, десь через тиждень після похорону, Флоренс сиділа за роботою, коли з’явилася Сюзанна і, наполовину сміючись, наполовину в сльозах, сповістила, що прийшов гість.

- Гість! До мене, Сюзанно? - здивувалася Флоренс.

- Так, це справді дивно, чи не так, міс Фло? - відповіла Сюзанна.- Та я хотіла б, щоб до вас багато гостей ходило, їй-богу, бо для вас це краще, і моя думка така: що раніш ви та я, міс, поїдемо до Скетлсів, то краще для нас обох, бо хоч я й не люблю жити серед натовпу, міс Фло, все ж я не устриця.- Треба признати справедливість міс Ніппер,- вона дбала не так за себе, як за свою пані, і це було видно з її обличчя.

- Що ж то за гість, Сюзанно? - нагадала Флоренс.

Сюзанна вибухнула півсміхом-півплачем і відповіла:

- Містер Тутс.

Усмішку, що на мить з’явилася на обличчі Флоренс, змінили сльози. Але в усякому разі була й усмішка, що дуже втішило міс Ніппер.

- Точнісінько те ж відчула й я, міс Фло,- сказала Сюзанна, підносячи до очей край фартушини й похитуючи головою.- Побачила в холі того блаженного, міс Фло, і - в сміх, а далі як заплачу!

Сюзанна Ніппер мимохіть продемонструвала це ще раз. Тим часом містер Тутс, що рушив слідом за нею нагору й не знав, яке враження справила його поява, повідомив про своє прибуття стукотом у двері і жваво ступив у кімнату.

- Як ся маєте, міс Домбі? - мовив містер Тутс.- Я - чудово, богу дякувати. А ви?

Містер Тутс - мало було в світі кращих за нього людей, хоч, може, і знайшлося б двійко розумніших - старанно готувався до цього слововиливу, що мав на меті зняти напруження і в нього, й у Флоренс. Бачачи, проте, що виклав увесь свій багаж надто рано - не встигши сісти, не давши Флоренс і слова мовити, не відійшовши навіть од дверей,- він визнав за доречне почати все з початку.

- Як ся маєте, міс Домбі? Я чудово, богу дякувати. А ви?

Флоренс подала йому руку й сказала, що в неї все гаразд.

- У мене теж все добре,- мовив містер Тутс, підсуваючи собі крісло.- Навіть дуже добре. Не пригадую,- додав містер Тутс, поміркувавши трохи,- чи було коли краще, богу дякувати.

- Це дуже гарно, що ви прийшли,- сказала Флоренс, беручись до свого рукоділля.- Я дуже рада бачити вас.

Містер Тутс хихикнув у відповідь, та подумав, що так буде надто весело, і зітхнув. Тоді