Домбі і син - Чарльз Діккенс

Та чи й можливо ж, щоб у такому велелюдному, заклопотаному світі смерть одного слабосилого створіння лишила в чийомусь серці таку глибоку та широку порожнечу, яку ніщо, крім бездонної, безбережної вічності, не могло б заповнити? Флоренс, у своїй невинній печалі, напевне, відповіла б: «О, брате мій! Дорогий мій, коханий брате! Єдиний друже й товаришу мого непригрітого дитинства! Що іншого може так осяяти світлом твою передчасну могилу чи втишити жаль, що росте під зливою сліз?»

- Люба дитинко,- сказала місіс Чік, котра вважала за свій обов’язок бути доброю порадницею,- коли ти дійдеш мого віку...

- Тобто життєвого розквіту,- вкинула слово міс Токс.

- Ти зрозумієш,- місіс Чік на знак вдячності за дружнє зауваження стиснула руку міс Токс,- зрозумієш, що журба - надаремна, і що ми повинні коритися долі.

- Я спробую, тіточко. Я спробую,- схлипуючи, відповіла Флоренс.

- Мені приємно це чути, серце,- сказала місіс Чік,- бо, як це підтвердить і наша люба міс Токс, що про її благородні почуття та глибокий розум не може бути двох різних думок...

- Луїзо, душко, я й справді ще запишаюсь,- заперечила міс Токс.

- ... Підтвердить, опираючись на свій життєвий досвід,- продовжувала місіс Чік,- що нас покликано завжди й скрізь робити зусилля. Ось що від нас вимагається. Якщо який-небудь міс..., голубонько,- удалась вона до міс Токс,- забула те слово... міс... міс...

- Місіонер? - підказала міс Токс.

- Ні, ні! - скрикнула місіс Чік.- Що це ви? А, боже ж мій милий! Воно в мене на кінчику язика крутиться. Міс...

- Містифікатор? - несміливо запропонувала міс Токс.

- Боже милостивий, Лукреціє! - обурилась місіс Чік.- Який жах! Мізантроп! Ось воно - слово, якого мені треба. Подумати тільки - місіонер, містифікатор! Я кажу: якщо який-небудь мізантроп поставив би у моїй присутності питання: «Навіщо ми народилися?», я відповіла б: «Щоб робити зусилля».

- Дуже добре сказано! - схвалила міс Токс, вражена оригінальністю думки.- Надзвичайно добре!

- На нещастя, ми дістали наочне застереження,- вела далі місіс Чік.- У нас є всі підстави гадати, дитино моя, що якби свого часу одна особа з нашої родини зробила зусилля, то цілої низки важких для нас, прикрих подій можна було б уникнути. Я навіть сумніву не маю, що якби наша люба Фанні зробила над собою зусилля,- рішуче підсумувала ця добродійка,- то наш дорогий пестунчик був би міцніший.

На півсекунди місіс Чік дала волю своїм почуттям, але, ілюструючи власну доктрину на практиці, стримала схлип і повела далі.

- Отже, Флоренс, прошу тебе,- сказала вона,- вияви силу волі і не поглиблюй себелюбно горя, що спіткало твого бідолашного батька.

- Люба тітонько,- промовила Флоренс, хутко ставши перед нею навколішки, щоб дивитись їй просто в обличчя.- Розкажіть мені ще щось про тата. Будь ласка, розкажіть мені про нього. Хіба нічим не можна втішити його?

Міс Токс була жінка чулої вдачі, і щось у цім проханні глибоко зворушило її. Чи в словах цієї нелюбленої дитини вловила вона ту саму сердечну прихильність, яку так часто виявляв її покійний брат? Чи то розчулила її любов, що прагнула з’єднатися з серцем, що так само любило Поля, і не могла не співчувати йому в такому горі, не ділити з ним цієї любові і цього смутку? Може, вона пізнала у дівчині щиру і віддану душу, котра, хоч як її відштовхувано, мучилась неподіленою ніжністю й у розпачі своєї самоти шукала хоч найменшого відгуку? Та чим би не пояснювала собі міс Токс просьбу Флоренс, а просьба та розчулила її. На мить вона забула про її величність місіс Чік, погладила Флоренс по щоці, одвернулась і, не чекаючи на дозвіл мудрої матрони, заросилася сльозами.

Сама місіс Чік на мить утратила ясність духу, що нею вона так пишалася, і мовчки дивилася на звернене до неї вродливе юне личко, яке донедавна так довго, так безвідмовно й так терпляче схилялося над маленьким ліжком. Проте, віднайшовши голос,- а заразом і ясність духу, бо для неї це було одне й те саме,- місіс Чік з великою гідністю відповіла:

- Флоренс, дитино моя,- твій бідолашний батько тепер як не свій, і розпитувати мене про нього,- значить, розпитувати про те, чого я сама не знаю. По-моєму, я можу вплинути на твого батька не більше, ніж будь-хто. Все, що я можу сказати - це те, що він говорив зі мною дуже мало, я бачила його раз чи два, буквально хвилинку, та й то майже не бачила, бо в кімнаті його було темно. Я сказала: «Полю», точно так я й сказала: «Полю, чому б тобі не зажити чогось підбадьорливого?» А твій батько водно: «Будь ласка, дай мені спокій, Луїзо. Мені нічого не треба, і я почуваю себе краще на самоті». Якби мені довелося завтра присягнути перед суддею, Лукреціє,- додала місіс Чік,- я, без сумніву, повторила б і там, що це його достеменні слова.

Міс Токс висловила своє захоплення так: «Моя люба Луїза завжди послідовна!»

- Коротше, Флоренс,- підсумувала тітка,- ми з твоїм бідним татом майже не бачилися аж до сьогодні, коли я повідомила його, що сер Барнет і леді Скетлс прислали надзвичайно милі листи... о, наше любе дитятко! Леді Скетлс любила його, як... де мій носовичок?

Носовичок знайшовся у міс Токс.

- Надзвичайно милі листи, де вони пропонують, щоб ти відвідала їх, для розваги. Зазначивши твоєму батькові, що мені й міс Токс вже пора додому (з чим він був цілковито згоден), я спитала, чи не буде він проти, коли ти приймеш запросини. А він відповів: «Ні, Луїзо, анітрохи».

Флоренс підвела заплакані очі.

- Але якщо ти волієш лишитися вдома, Флоренс, і не хочеш їхати ні до них, ні до мене...

- Я воліла б, тітонько,- почулася тихенька відповідь.

- Ну що ж, дитинко, тоді лишайся. Чудний вибір, мушу сказати. Хоча ти завжди була чудна. Ніхто інший - в твоєму віці, після всього, що сталося... люба моя міс Токс, я знов загубила носовичок... ніхто інший, кажу, не хотів би лишатися тут, це всім ясно.

- Я не хочу, щоб вийшло, ніби я цураюся рідного дому,-