Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Дядю Соле,- скрикнув Уолтер,- якщо ви будете казати так, я не поїду. Ні, капітане Катле, не поїду. Коли мій дядько гадає, що я радий покинути його, то хай мене призначають хоч губернатором усіх Вест-Індських островів,- я не поїду. Вирішено.
- Уол-ре, хлопче, тримайся! - сказав капітан.- Соле Джілсе, глянь-но на свого небожа.
Простеживши очима величний жест капітанового гачка, старий глянув на Уолтера.
- Одне невеличке судно,- промовив капітан, натхнений алегорією, в яку він поринав,- вирушає в дорогу. Яке ім’я викарбувано на ньому навіки? «Гей»? Чи,- капітан підніс голос, підкреслюючи останнє слово,- чи «Джілс»?
- Неде,- сказав старий, пригортаючи Уолтера й ніжно беручи його під руку,- я знаю; я знаю. Звичайно, я знаю, що Уоллі завжди думав про мене більше, ніж про себе самого. Я цього певен. Коли я кажу, що він радий їхати, то це значить - я маю надію, що він радий. Та, бачите, Неде,- і ти, Уолтере,- все це таке нове й несподіване для мене! І, боюся, причина усьому - те, що я відбився від часу і що я бідний. Чи правда, що це хороше діло для нього? - спитав старий, схвильовано поглядаючи то на Уолтера, то на капітана.- Свята правда? Так чи ні? Я ладний примиритися з чим завгодно, аби з того був пожиток для Уоллі, але я зовсім не хочу, щоб він задля мене ущемляв себе або приховував щось. Ну-бо, Неде,- насів старий на капітана, вправляючи цього дипломата у явне збентеження,- скажіть мені відверто: чи щирі ви з вашим старим другом? Кажіть, Неде Катле! Чи немає тут недомовленості? Чи повинен він їхати? Як сталося, що ви про все перший знаєте, і чому?
Оскільки це було своєрідне змагання в любові та самопожертві, то тут, на радість капітанові, вельми ефективно вступив Уолтер, і спільними силами обоє взялися умовляти Сола Джілса,- вірніш, так затуркали йому голову, що старий нічого не втямив до пуття - навіть болючого факту близької розлуки.
Та й часу, щоб щось утямити, лишалося замало, бо вже наступного дня Уолтер дістав од містера Турбота-управителя всі необхідні документи разом з повідомленням, що «Син і Спадкоємець» відпливає через два тижні, а може, й ще на день або два пізніше. У метушні приготувань, що її Уолтер зумисне прискорював як міг, старий губив рештки і так не міцного самовладання, а час від’їзду наближався швидко.
Капітан, який щодня довідувався в Уолтера про стан справ, бачив, що час утікає, а слушна нагода для з’ясування перспектив ніяк не трапляється і, мабуть, не думає трапитися. Обміркувавши цей факт як слід і як слід зваживши такий збіг несприятливих обставин, капітан натрапив на блискучу ідею. А що, коли він відвідає містера Турбота і спробує там намацати грунт?
Ідея ця вельми сподобалася капітану Катлові. Сяйнула вона йому в хвилину натхнення, коли капітан, поснідавши, сидів у себе на Бриг-майдані й покурював люльку. Ідея була варта тютюну. Вона заспокоїть його чесне сумління, трохи вибите з рівноваги тим, що сказав йому Уолтер і тим, що сказав йому Джілс, і буде чудовим, тонко продуманим доказом дружби. Він з усіх боків промацає містера Турбота і поговорить із ним; як і як довго - це вже залежатиме від того, яка в даного джентльмена вдача і наскільки їм удасться порозумітися.
Отже, спокійний, що не трапить на Уолтера (той саме пакував речі вдома), капітан Катл знов узув свої гостроносі чобітки, начепив жалобну брошку й вирушив у другу експедицію.
Цього разу він не купував дароносного букета, бо йшов до ділової установи, зате прикрасив петельку маленьким соняшником, щоб надати своїй зовнішності добродушно-патріархального вигляду. З цим соняшником, з каракуватим ціпком та лискучим капелюхом капітан попростував до контори торговельного дому «Домбі й Син».
У сусідній таверні, щоб краще зібратися з думками, капітан підкріпився склянкою теплого рому з водою, хутчій, поки не випарувався його живущий вплив, перетяв двір контори і виринув перед містером Перчем.
- Приятелю,- переконливо звернувся до нього капітан,- одного з ваших начальників звуть Турбот.
Містер Перч погодився, але дав зрозуміти, як цього вимагали його обов’язки, що начальство зайняте роботою і не збирається звільнятися від неї.
- Слухай, приятелю,- сказав капітан в саме вухо містера Перча,- мене звати капітан Катл.
Капітан хотів обняти Перча по-дружньому своїм гачком, але той ухилився - не стільки від небажання, скільки спонуканий непроханою думкою, що якби цей інструмент та продемонструвати зненацька місіс Перч у її поважному стані, то всі надії цієї леді могли б потерпіти крах.
- Якщо будете такі ласкаві повідомити при нагоді, що капітан Катл тут, то я почекаю,- мовив капітан.
З цими словами капітан всівся на полицю містера Перча, затис між колінами лискучий капелюх (без шкоди для форми, бо ніяка сила людська не могла зігнути його), видобув звідти носовичок, добре протер ним голову і нібито посвіжів. Далі він пригладив гачком волосся й став розглядатися по конторі, з незворушним виглядом придивляючись до клерків.
Самовладання капітанове було настільки непробивне, і взагалі його особа здавалась такою таємничою, що посильний Перч оторопів.
- Як, ви казали, вас зовуть? - спитав містер Перч, нахиляючись до нього.
- Капі-тан...- прохрипів той упівголоса.
- Так,- кивнув головою Перч.
- ...Катл.
- А! - тим же тоном відповів Перч. Він уже попався на гачок,- дипломатія капітана діяла на нього невідпорно.- Піду подивлюсь, може, він якраз звільнився. Не знаю. Може, звільниться на хвилинку.
- Ну-ну, хлопче, я його більш як на хвилинку й не затримаю,- запевнив капітан, кивнувши головою з усією поважністю, на яку був здатен.
Перч незабаром повернувся й сказав:
- Прошу ласкаво пройти сюди, капітане Катле.
Містер Турбот-управитель стояв на килимку перед погаслим каміном, оздобленим фестонами з бурого паперу, і, коли капітан увійшов, кинув на нього не дуже підбадьорливий погляд.
- Містер Турбот? - звірився капітан Катл:
