Домбі і син - Чарльз Діккенс
Міс Ніппер звела дух і припустила ще швидше, ніби це побажання додало їй нових сил. Уолтер, що вже геть засапався, поспішив за нею і вже нічого не питав. Незабаром вони, атакувавши з розгону невеличкі двері, опинилися в охайній вітальні, повній дітвори.
- Де місіс Річардс? - гукнула Сюзанна Ніппер, озираючись.- О, місіс Річардс, місіс Річардс, ходімте зі мною, дорога моя!
- Та це ж Сюзанна! - скрикнула здивована Поллі, і з купи дітей вигулькнуло її чесне обличя та матерня постать.
- Так, місіс Річардс, це я,- сказала Сюзанна,- але хотіла б, щоб це була не я, хоч це й не надто люб’язно з мого боку, та маленький Поль - тяжко хворий і сказав нині своєму татові, що хоче бачити свою мамку, і він, і міс Фло сподіваються, що ви приїдете до нас разом зі мною - і з містером Уолтером, місіс Річардс,- забувши про минуле, і вволите волю маленького Поля, що помирає. Ох, місіс Річардс, помирає!
Сюзанна Ніппер ридала; Поллі від усього того й собі зайшлася сльозами; всі діти (і нові в тому числі) оточили її, а містер Тудл, який тільки-но повернувся з Бірмінгема і їв з великої миски обід, відклав набік ножа і виделку, нап’яв на дружину шаль та капелюх, що висіли за дверима, поплескав її по спині й проказав, скорше з батьківською сердечністю, ніж красномовством: «Біжи, Поллі!»
Вони повернулися до кеба набагато раніше, ніж гадав візник. Уолтер посадив Сюзанну з місіс Річардс усередину і заліз на передок до візника, щоб той не заблукав знову. Біля дверей містера Домбі він допоміг їм висісти, провів їх до холу, де між іншим угледів величезний букет, що нагадав йому куплений цього ранку капітаном Катлом. Він охоче затримався б, щоб довідатись про стан маленького хворого, скільки завгодно чекав би нагоди прислужитися чим-небудь, але він добре знав, що таку поведінку містер Домбі сприйме як зухвальство, тож поволі пішов геть, сумний і стривожений.
Не минуло й п’яти хвилин, як його наздогнав слуга й попросив повернутися. Уолтер миттю вернувся назад і з важким передчуттям ступив у будинок.
Розділ шістнадцятий. ПРО ЩО ЗАВЖДИ ГОВОРИЛИ ХВИЛІ
Поль вже так і не встав зі свого маленького ліжка. Байдужий до часу, він спокійно лежав, прислухаючись до вуличного гамору й уважно придивляючись до всього своїм допитливим оком.
Коли крізь шерехкі завіси до кімнати його пробивалося сонячне проміння й золотим плесом леліло на стіні, Поль знав, що вже вечоріє, і що небо червоне і гарне. Коли золоті відблиски зникали, на стіну наповзав присмерк і дедалі глибшав, глибшав, глибшав, переходячи в ніч. Тоді Поль думав про розцятковані ліхтарями довгі вулиці і про те, як лагідно блимають зорі на небі. Його думки чомусь дивно поривалися до ріки, що, він знав, текла велетенським містом. Він уявляв собі, яка темна вона зараз, якою бездонною мусить здаватися, відбиваючи отари зірок, і, над усе,- як уперто котить води свої вдалечінь, щоб зустрітися з морем.
Коли западала ніч і кроки на вулиці так рідшали, що він чув, як вони наближаються й віддаляються, він рахував їх, доки кроки завмирали у лункій тишині, а потім стежив за багатобарвним обідком круг свічки, терпляче очікуючи дня. Єдине, що його непокоїло,- це ота прудка, бистра річка. Іноді Поль гостро відчував потребу спинити її - загатити долонями, засипати піском,- і як же розпачливо скрикував він, бачачи, що необорна вода все ж таки тече собі далі! Та одне слово сестри, що завжди сиділа коло нього, приводило його до пам’яті, і, схиливши свою бідолашну голівку їй на груди, він розповідав Фло свій сон і всміхався.
Коли починало світати, Поль виглядав сходу сонця, а коли веселе проміння вже танцювало в кімнаті, він уявляв собі - не просто уявляв, а бачив! - як високі вежі церков підносяться до вранішнього неба; місто оживає, прокидаючись; ріка, поблискуючи, біжить прудка, як завжди, а на лугах висвічується роса. Вулиця внизу починає потроху наповнюватись знайомими звуками. Слуги в будинку повставали й взялися до роботи. В двері раз по раз хтось заглядає, раз по раз хтось запитує слуг про його здоров’я. А Поль тихенько відповідає, сам до себе: «Мені краще. Багато краще, дякую вам. Так і скажіть татові»
Поволі денна метушня, шум карет і возів, сновигання натовпу втомлювали його. Тоді він засинав (а може, й не засинав), і його поймало тривожне відчуття непогамовного бігу тієї річки.
- Невже вона ніколи не спиниться, Фло? - деколи питав він у сестри.- Мені здається, вона несе мене звідси.
Фло завжди вміла заспокоїти Поля, і не було йому більшої втіхи, ніж умовити дівчину прилягти біля нього і відпочити трохи.
- Ти все пильнуєш мене, Фло,- казав він,- дай і я тебе попильную!
Його підпирали подушками з одного боку ліжка, і так він сидів, поки Флоренс лежала поруч, час од часу нахиляючись поцілувати сестру, і пошепки сповіщав усім, що Фло втомилася, бо багато, багато ночей не спала через нього.
Денний вир тепла і світла поволі вщухав, і знову на стіні леліло золоте плесо.
Поля навідували аж троє поважно настроєних лікарів. Вони звичайно чекали один на одного в холі, а тоді всі разом ішли нагору. В кімнаті було так тихо, а Поль так уважно стежив за ними (хоч ніколи ні в кого не питав, що вони кажуть), що він розрізняв навіть цокіт їхніх годинників. Але найбільше цікавив Поля доктор Паркер Пепс, який завжди сідав на край його ліжка,- він давно колись чув, що цей джентльмен був біля його мами, коли та стиснула в обіймах Флоренс і померла. Він не міг цього забути. І любив за те доктора Пепса. І не боявся його.
Люди біля його ліжка мінялися так само, як першої ночі в доктора Блімбера. Мінялися всі, окрім Флоренс,- Флоренс ніколи не мінялась. Той, що допіру був доктором Паркером
