Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Фло,- спитав він,- що це таке?
- Де, мій любий?
- Он, у ногах.
- Там нічого нема, тільки тато.
Постать підвела голову, встала й, підійшовши близенько, промовила:
- Хлопчику мій! Ти мене не впізнаєш?
Поль приглянувся до обличчя: невже це й справді його батько? Та обличчя це, наче й зовсім, здавалось, не батькове, пересіпнулось під його поглядом, мовби від болю і не встиг Поль простягти до нього руки, як постать різко повернулася й вийшла з кімнати.
Серце Поля калатало, коли він глянув на Флоренс, але він знав, що хоче сказати сестра й спинив її, притиснувшись щокою до її губ. Наступного разу, помітивши постать знову, він озвався:
- Не журіться, татку! Мені цілком добре!
Батько мерщій підійшов і зразу ж схилився над ним - Поль обхопив його за шию й кілька разів, серйозно і щиро, повторив ці слова. Відтоді він вже ніколи - ні вночі, ні вдень - не бачив батька в своїй кімнаті, але часто гукав: «Не журіться! Мені цілком добре!» - і щоранку просив переказати йому, що почуває себе багато краще.
Скільки днів танцювали на стіні золоті хвилі, скільки ночей, на зло йому, котила до моря свої темні води чорна річка - Поль не рахував і не прагнув дізнатися. Здавалось йому - а чи й справді так було,- що вони полагіднішали, і лагідність ця - як і вдячність його - все росла. Але скільки було тих днів і ночей - багато чи мало - те його вже не цікавило.
Якось уночі він думав про матір, про портрет її, що висів унизу, у вітальні, і подумав собі, що вона, мабуть, любила Флоренс сильніше, ніж батько, бо ж вона захотіла обняти її, відчувши наближення смерті, а це ж і його найбільше бажання - його, її брата, що так її кохає.
Йому раптом закортіло знати, чи бачив він хоч раз свою матір. Він ніяк не міг пригадати, казали йому про це чи ні,- річка-бо мчала так прудко й не давала зосередитись.
- Фло, чи бачив я коли свою маму?
- Ні, голубчику. А що?
- Хіба я не бачив обличчя - доброго такого, як у мами,- що дивилось на мене, коли я ще був немовлятком, Фло?
Він питався нерішуче, мов вдивлявся в якийсь невиразний образ перед собою.
- Бачив, мій голубчику, і часто.
- Хто ж це був, Фло?
- Твоя мамка.
- А де ж моя мамка? - спитав Поль.- Хіба й вона не живе? Хіба ми всі неживі, крім тебе, Фло?
На мить,- може, й довше, але, здавалося, тільки на мить,- у кімнаті щось зашамотіло і стихло, Флоренс пополотніла, але, усміхнена, підтримувала тремтячою рукою голову брата.
- Покажи мені мою мамку, Фло, прошу.
- Її немає тут, любий. Вона завтра прийде.
- Дякую, Фло.
По цих словах Поль заплющив очі й заснув. Коли він прокинувся, сонце підбилося вже високо і був теплий, ясний день. Він полежав трохи, дивлячись на відчинені вікна, на фіранки, що шаруділи і колихалися на вітрі, і спитав:
- Це вже - завтра, Фло? Вона прийшла?
Здається, хтось поїхав по неї... Чи не Сюзанна... Ще ніби Флоренс сказала, що скоро повернеться, та йому вже не хотілося розплющувати очей. Флоренс додержала слова,- а, може, вона й не виходила нікуди,- тільки перше, що він почув, був шум на сходах. Від цього він прокинувся - душею і тілом - і сів у ліжку. Всі-всі зібралися круг нього. Сірої мли, що іноді вечорами стояла перед очима, не було, і він упізнав усіх і назвав кожного на ймення.
- А це хто? Моя мамка? - спитала дитина, з щасливою усмішкою дивлячись на жінку, яка входила до кімнати.
Вона, вона! Хтось інший не заплакав би так, не називав би його своїм любим, своїм милим хлопчиком, своїм бідним, недужим дитятком. Жодна інша жінка не схилилася б над його ліжком, щоб отак піднести його вихудлу руку собі до губ, отак прикласти до грудей, як хтось, хто має право пестити його. Жодна інша жінка не змогла б отак не бачити нікого, тільки його та Фло, не виявила б стільки ніжності й жалю.
- Оце і є те добре обличчя, Фло! - мовив Поль.- Я такий радий. Не йдіть, мамко, будьте тут.
Чуття його були загострені до краю, і він дочув ще одне знайоме ім’я.
- Хтось сказав «Уолтер»? - спитав він, озираючись.- Хтось сказав «Уолтер». Він тут? Мені так хотілося б його бачити.
Ніхто йому не відповів, але він чув, як батько звелів Сюзанні: «Верніть його. Нехай прийде сюди». За якийсь час, протягом якого Поль, усміхаючись, з цікавістю і здивуванням розглядав свою мамку й переконався, що вона не забула Фло, привели Уолтера. Його відкрите обличчя, невимушені манери й веселі очі завжди подобалися Полеві, і, простягаючи йому руку, Поль сказав: «Прощайте!»
- «Прощайте»? Дитино моя! - скрикнула місіс Піпчін, підбігаючи до ліжка.- До побачення!
Поль глянув на місіс Піпчін тим мудрим поглядом, яким дивився колись зі свого кутка при каміні.
- Та ні,- спокійно сказав він.- Прощайте. Прощайте, Уолтере! - повторив він, знову простягаючи йому свою руку.- А де тато?
Він почув на щоці подих батька раніше, ніж ці слова злетіли йому з губ.
- Не забувайте за Уолтера, татку,- прошепотів він, дивлячись йому в обличчя.- Не забудьте за Уолтера. Я любив його.- Квола рука ще раз знялася в повітря мовби ще раз казала: «Прощайте, Уолтере!»
- Покладіть мене,- попросив він,- і нехай Фло підійде ближче, щоб я її бачив.
Брат і сестра обнялися й щільно пригорнулись одне до одного; хвилі золотавого
