Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Уол-ре, голубчику,- відповів капітан,- у притчах Соломонових є такі слова: «Нехай у біді не забракне нам друга, а для нього - пляшки вина!» Як знайдеш це місце, зазнач собі його.
І капітан простягнув Уолтерові руку з таким відверто щирим виглядом, що красномовніший за будь-які слова, та, радіючи вдало і точно дібраній цитаті, повторив: «Як знайдеш це місце, зазнач собі його».
- Капітане Катле,- мовив Уолтер, ледь охопивши двома долонями величезний п’ястук капітана,- після дядька Сола найбільше я люблю вас. Ні на кого в світі я не міг би звіритися так, як на вас. Саме те, що я мушу виїхати, капітане, анітрохи не журить мене. Та й чого б то я мав журитись? Якби я міг сам вибирати свій шлях у житті - якби я міг піти служити звичайним матросом, просто податися в мандри до найдальших країв світу - я радо поїхав би! Вже давно поїхав би і влаштувався б так, як хотів. Але це суперечило бажанням мого дядька, суперечило планам, які він укладав на моє майбутнє, і значить - край. Та бачиться, капітане Катле, що ми трохи помилялися, і що, замість поліпшуватись, моє становище у фірмі Домбі навіть погіршало, бо якщо спершу до мене там ставилися прихильно, то тепер - явно ні.
- Повернися, Уіттінгтоне,- пробурмотів зажурений капітан, подивившись на Уолтера.
- Гей! - засміявся Уолтер.- І ще не раз повернуся, поки мені підвернеться таке щастя, як йому! Та ні, я не нарікаю,- додав він, як завжди - жваво та бадьоро.- Мені нема на що нарікати. Я забезпечений. Жити можна. Залишаючи дядька, я залишаю його під вашу опіку, а кращого опікуна годі знайти, капітане Катле. Я розповів вам усе це не тому, що я в розпачі, ні,- просто, щоб ви зрозуміли: з Домбі на службі я не маю права вибору. Я мушу їхати, куди мене посилають; брати те, що дають. Для дядька навіть краще, коли я поїду. Містер Домбі, як ми з вами знаємо, капітане, став йому у великій пригоді, і, я певен, стане у ще більшій, коли я не дратуватиму його щодня своєю присутністю. Отже, хай живе Вест-Індія, капітане Катле! Як у тій матроській пісні?
- Хай живе порт Барбадос, гей!
Веселіш!
- Стара Англіє, прощай, гей!
Веселіш!
- Гей, веселіш! Гей, ве-се-лі-і-ш! - загримів хор в особі капітана.
Останній рядок долинув до вух голінного і ще не зовсім вихмеленого шкіпера, що жив навпроти. Шкіпер миттю зіскочив з ліжка, відчинив вікно й на повен голос, дуже ефектно, підхопив кінець. Коли йому не стало сили дотягти заключну ноту, він - чи то на знак дружнього привіту, чи то на доказ, що голос у нього ще є, рикнув жахливе «Егей!». По чому зачинив вікно й улігся знову.
- А тепер, капітане Катле,- сказав Уолтер заметушившись і подаючи йому синій фрак та жилет,- якщо ви беретеся повідомити про мій від’їзд дядька Сола (про що він, властиво, давно повинен був знати), то я, мабуть, розпрощаюся з вами під крамницею й піду погуляю до вечора.
Капітан, проте, не виявляв великої охоти виконувати це доручення, а може, просто не покладався на свої сили. Він зовсім інакше, з такою любов’ю вже влаштував у думках Уолтерове життя до найменших подробиць, і так часто віншував себе за ту завбачливість і мудрість, з якою воно було влаштоване, що тепер, коли ця довершена будова розсипалась і доводилося самому брати участь у руйнуванні власних мрій, йому було важко й боляче на щось зважитися. Важко було капітанові позбутися старих думок і взяти на борт зовсім новий вантаж зі швидкістю, яку вимагали обставини, та ще не змішувати їх між собою. Отже, замість негайно одягти фрак та жилет і виявити запал, який відповідав би настрою Уолтера, він рішуче відмовився строїтися у них зараз і повідомив юнака, що в такій серйозній справі йому треба спершу «трохи погризти ніготь».
- Стара звичка, Уол-ре,- років п’ятдесят уже,- пояснив капітан.- Коли бачиш, що Нед Катл гризе нігті, Уол-ре, знай, що Нед Катл сів на мілину.
По цих словах він устромив свій залізний гачок між зуби, наче то була рука, і з глибокомудрим виглядом, що свідчив про найвищий ступінь філософської зосередженості над серйозними проблемами, заходився всебічно обмірковувати питання.
- Є в мене приятель,- пробурмотів капітан ніби до себе,- але він зараз у плаванні,- от хто дав би пораду в цій справі - та й у будь-якій іншій,- перекозиряв би цілий парламент! Його двічі викидало за борт,- додав капітан,- двічі, але йому це нітрохи не завадило. А юнгою був, так його три тижні (з перервами) били по голові рим-болтом! Та все одно голова, яких мало.
При всій його повазі до капітана Катла, Уолтер усе ж не міг не порадіти відсутності сього мудреця й живив надію, що світлий цей розум візьме його справу на розгляд не раніше, як вона вже буде розв’язана.
- Ти покажи йому бакен у фарватері,- тим самим тоном вів далі капітан,- і спитай, що він про нього скаже,- він тобі таке повідає, Уол-ре, що буде схоже на той бакен не більш, як гудзики твого дядька. Голова, кажу, яких мало! Нема другої такої!
- Як його зовуть, капітане Катле? - спитав Уолтер, вирішивши виказати інтерес до капітанового друга.
- Якчіп,- відповів капітан,- але, далебі, для такої голови ім’я не має жодного значення.
Капітан не роз’яснив докладніше змісту своєї останньої похвали, а Уолтер і не домагався роз’яснень. Тим більше, що сам він, з природною для його вдачі й ситуації жвавістю, повернувся до найважливіших моментів своєї справи, а глянувши на капітана, спостеріг, що той знову занурився в своє глибокодумство і, дарма що пильно дивився на нього з-під кущуватих брів, явно не бачив і не чув нічого.
І справді, капітан Катл виношував такі величні плани, що мусив зійти з мілини, пішов на глибину й ніяк не міг знайти дна своїй проникливості. Поволі
