Домбі і син - Чарльз Діккенс

Дорогою він не без полегкості пригадав, що місіс Стінджер має звичку щонеділі зранку перебувати далеченько від дому,- вона відвідувала відправи превелебного Мелхісідека Гавлера, що, вигнаний одного дня з Вест-Індських корабелень через безпідставну підозру (вигадану спеціально на нього ворогом роду людського), нібито він проверчував дірки у бочках і прикладався до них, проголосив кінець світу, який мав настати о десятій годині ранку того ж таки дня рівно за два роки, і відкрив салон для леді та джентльменів, прихильників секти горланів. На перших же зборах казання велебного Мелхісідека справило на них таке враження, що в розпалі священної джиги, якою закінчувалась відправа, вся паства ввірвалася до кухні на першому поверсі й розтрощила магель для білизни, що належав одній з благовірних.

Все це капітан розповів Уолтерові та його дядькові в хвилину особливого піднесення між славоспівами на честь красуні Піг того вечора, коли було сплачено гроші маклерові Броглеєві. Сам капітан пунктуально відвідував сусідню церкву, де щонеділі майорів державний прапор і де, через хворобу сторожа, капітан - бо ж натуру мав добру - перейняв на себе його обов’язок назирати за хлопчиськами, що на них, завдяки своєму магічному гачкові, мав величезний вплив.

Знаючи пунктуальність капітана, Уолтер поспішав як міг, щоб застати його ще вдома, і справився так хутко, що, завертаючи на Бриг-майдан, мав приємність уздріти синій фрак і жилет, вивішені на сонце у вікні капітанової кімнати.

Здавалося неймовірним, щоб око людське могло бачити фрак і жилет капітана без самого капітана. Але його в них, безперечно, не було, бо інакше його ноги - а будинки на Бриг-майдані невисокі - загородили би вхідні двері, але вхід був абсолютно вільний. Неабияк здивований цим відкриттям Уолтер стукнув у двері один раз.

- Стінджер,- виразно озвався капітан зі своєї кімнати так, ніби стукіт той зовсім його не обходив. Тоді Уолтер стукнув двічі.

- Катл,- почув він голос капітана, і зараз же у вікні з’явився і сам капітан - у чистій сорочці під шлейками, з хусткою, що висіла круг його шиї наче мотузка, і в лискучому капелюсі.

- Уол-р! - здивовано вигукнув капітан поверх синього фрака з жилетом.

- Так, так, капітане,- відповів Уолтер,- саме я.

- Що сталося, хлопче? - стурбовано спитав капітан.- Може, знов якесь лихо з Джілсом?

- Ні, ні,- заспокоїв його Уолтер,- з дядьком усе гаразд.

Капітан подякував богові й сказав, що йде відчиняти двері,- що він і зробив.

- Однак раненько ти сьогодні, Уол-ре,- промовив капітан вже на сходах, підозріло оглядаючи його.

- Річ у тім,- пояснив Уолтер,- що я боявся не застати вас удома, а мені потрібна ваша дружня порада.

- Прошу дуже,- сказав капітан.- Скільки тобі дати?

- Одну, капітане Катле,- посміхнувся Уолтер.- Одну вашу раду, і більше нічого.

- Ну, шквар,- сказав капітан.- Охоче дам, хлопче.

Уолтер розповів йому про все, що сталося, про складність його становища, з огляду на дядька, і про надії, які він покладає на доброту капітана Катла, якщо той зможе допомогти йому. Безмежний подив і збентеження у зв’язку з перспективою, що розгорталася перед ним, так поглинули цього джентльмена, що кінець кінцем на місці його обличчя стало порожнє місце, а синій костюм, лискучий капелюх і гачок явно залишилися без власника.

- Бачите, капітане Катле,- вів далі Уолтер,- я - ще молодий, як каже містер Домбі, і на мене можна не зважати. Я сам маю торувати собі шлях у житті. Це мені відомо. Але є два моменти, про які я думав ідучи сюди,- дуже делікатні моменти, що стосуються мого дядька. Я не сказав би, що гідний бути гордістю й радістю його життя,- сподіваюсь, ви мені вірите,- але цим я для нього є. Чи ви думаєте інакше?

Капітан зробив спробу виринути з глибин свого зачудування й вернути собі обличчя, але спроба ця була надаремна,- тільки лискучий капелюх на голові хитнувся з німою, невимовною значущістю.

- Якщо я й житиму, і буду здоровий,- хоч цього я певний,- вів далі Уолтер,- я все ж, покидаючи Англію, не маю великої надії, що побачуся з дядьком знову. Він уже старий, капітане, і до того ж все його життя тримається на звичності побуту...

- Стоп, Уол-ре! На відсутності попиту? - зненацька отямився капітан.

- На відсутності попиту теж,- ствердив, похитуючи головою, Уолтер.- Тільки до попиту він не звик, а я маю на увазі побут, уклад його щоденного життя. І якщо він - як ви це цілком правильно зауважили колись - помер би, позбувшися крамниці і всіх тих речей, до яких звик за стільки років, то ще швидше, можна сказати, помре він, утративши...

- Свого небожа! - вигукнув капітан.- Правильно!

- Ось чому,- намагався весело говорити Уолтер,- ми повинні вжити всіх заходів, аби він повірив, що наша розлука буде лише тимчасова. Але я знаю,- волів би не знати,- що це буде не так, капітане Катле. А що я з багатьох причин занадто люблю й поважаю свого дядька, то, боюсь, мені не вдасться переконати його як слід,- навпаки. Ось чому я хотів би, щоб усе це сказали йому ви, і це момент перший.

- Дай румб назад! - глибокодумно озвався капітан.

- Що ви сказали, капітане Катле? - перепитав Уолтер.

- Тримайся! - так само замислено відповів капітан.

Уолтер перечекав хвилину, щоб упевнитися, чи не має капітан ще якоїсь важливої інформації в запасі. Та капітан мовчав, і він узяв слово знову.

- Тепер другий момент, капітане Катле. На превеликий жаль, я не належу до улюбленців містера Домбі. Я завжди старався робити все якнайкраще, і робив так, але симпатії в нього я не здобув. Може, від нього й не залежать його симпатії та антипатії,- цього я не знаю. Знаю лише напевно, що я йому не до серця. Він дає мені посаду на Барбадосі не як підвищення. Він і не криється з тим, що то погана посада. Я не думаю, щоб вона взагалі могла сприяти моїй кар’єрі в цьому торговельному домі; швидше навпаки - мене просто хочуть позбавитись і загнати якнайдалі. Та про все це нам не можна