Домбі і син - Чарльз Діккенс
Нарешті настав день вечірки, і доктор Блімбер за сніданком сказав: «Ми відновимо наші лекції двадцять п’ятого числа наступного місяця, джентльмени». Містер Тутс тут же позбувся васальної вірності й одяг каблучку, а невдовзі в розмові, говорячи про доктора, назвав його просто «Блімбер». Таке зухвальство викликало захоплення й заздрощі в старших учнів і нажахало молодших, які вважали за диво, що чомусь ні один сволок не обвалився на голову блюзніра.
Ні за сніданком, ні за обідом про свято ніхто ані натякнув. Але цілий день у будинку не вгавала метушня, і Поль, мандруючи по ньому, познайомився з різними дивовижними лавками та свічниками і надибав арфу в зеленому чохлі, що стояла в коридорі під дверима вітальні. Було щось незвичайне й в зачісці місіс Блімбер,- начеб вона надто туго стягла волосся на маківці. А в міс Блімбер хоч і були над вухами чепурні накладки з плетених кіс, та з-під них визирало її власне волосся в папільйотках з клаптиків афіш, бо над одним блискучим скельцем її окулярів Поль прочитав: «Королівський театр», а над другим - «Брайтон».
З наближенням вечора в спальнях юних джентльменів зарябіло від білих жилетів та краваток і так сильно запахло смаленим волоссям, що містер Блімбер відрядив нагору лакея - передати його вітання і спитати, чи не горить часом де в домі. Але виною всьому був перукар, що, завиваючи волосся юним джентльменам, з надмірного завзяття перегрів свої щипці.
Коли Поль прибрався (а зробив він це дуже швидко, бо почувався кволим та сонним і не міг довго вистоювати на ногах), він зійшов до вітальні і застав там доктора Блімбера, що в парадному строї походжав по кімнаті з таким гордовито-байдужим виглядом, ніби він лише припускав, що до нього може зайти одна чи дві особи. Незабаром до нього приєдналася місіс Блімбер,- дуже гарна, на думку Поля, і при такій величезній кількості спідниць, що обійти круг неї дорівнювало невеличкій подорожі. Услід за матінкою незабаром спустилася й міс Блімбер, може, занадто затягнена в шнурівки, але чарівна.
Потім прибули містер Тутс з містером Пастирем. Кожен з цих джентльменів тримав у руці капелюха, наче мешкав десь-інде, і коли дворецький сповістив про їхнє прибуття, доктор Блімбер сказав: «А! Вельми приємно!» - і, здавалося, був дуже радий бачити їх. Містер Тутс увесь блискотів самоцвітами та гудзиками і так серйозно усе це сприйняв, що, потиснувши руку докторові та вклонившися місіс і міс Блімбер, відвів Поля набік і спитав: «Ну, й що ти скажеш, Домбі?»
Правда, попри всю свою скромну самовпевненість, містер Тутс, очевидно, ніяк не міг вирішити, чи пристойніше буде застібнути спідній гудзик жилета, чи не слід і чи, добре зваживши всі обставини, краще відгорнути чи згорнути манжети сорочки. Спостерігши, що в містера Пастира вони відгорнені, він відгорнув і свої, але в новоприбулого гостя вони були спущені, то він і собі опустив їх. Проблема місцерозташування гудзиків на жилеті - не лише спіднього, а й верхнього - з появою нових гостей настільки ускладнилась, що пальці містера Тутса безперестанку бігали по цій частині його туалету, наче він грав на якомусь інструменті, і видно було, що безперервність цього процесу вправляла його в чималий клопіт.
Після того як один по одному прибули юні джентльмени, всі в тугих краватках, при кучерях, лакованих туфлях і з найкращими капелюхами в руках, прийшов учитель танців містер Бепс з дружиною, що її місіс Блімбер привітала надзвичайно люб’язно й доброзичливо. Містер Бепс був вельми поважний джентльмен з неквапною розміреною мовою. Постоявши хвилин з п’ять під люстрою, він звернувся до Тутса (що мовчки порівнював його бальні туфлі зі своїми) і спитав, що б він зробив із сировиною, котру привезли б до його портів в обмін на його ж золото. Питання загнало містера Тутса на лід, і він відповів: «Зварив би». Та містер Бепс, бачилось, не згоден був, що цього достатньо.
У цей час Поль зіслизнув з канапи, де досі сидів в обкладеному подушками кутку, як на дозорному посту, спустився униз до кімнати, де мали пити чай, і став чекати на Флоренс, з якою не бачився вже два тижні, бо минулої суботи доктор Блімбер не пустив його з дому, щоб він не застудився. Нарешті з’явилася й Флоренс,- у простенькій бальній сукні, з букетом живих квітів у руках, вона була така красуня, що, коли вона стала навколішки - обняти й обцілувати брата (в кімнаті-бо нікого не було,- тільки його приятелька та ще одна молода жінка, які мали подавати чай), то Поль усе зволікав, не даючи їй підвестися,- так йому хотілося погляду цих блискучих, люблячих очей.
- Але що з тобою, Фло?..- спитав Поль, бо побачив там щось - наче сльозу.
- Нічого, мій любий, нічого,- відповіла Флоренс.
Поль злегка торкнувся пальцем її щоки. То й справді була сльоза!
- Чого це ти, Фло? - здивувався він.
- Ми разом поїдемо додому, і я доглядатиму тебе.
- Доглядатимеш мене! - повторив Поль.
Поль не міг зрозуміти, ні який між усім цим зв’язок, ні чому обидві жінки дивляться так серйозно, ні чому Флоренс на мить одвернулась од нього, а коли повернулася знову, на обличчі її сяяла весела усмішка.
- Флой! - мовив Поль, тримаючи в руці завиток її чорних кучерів.- Скажи мені, серденько,- тобі не здається, що я дивак?
Сестра засміялася, приголубила його й одповіла: «Ні».
- Бо я знаю, що всі так кажуть, і хочу знати, що це таке,- сказав Поль.
Гучний стукіт у двері покликав Флоренс до столу й перепинив їхню розмову. Поль знову здивувався, побачивши, як його приятелька шепоче щось до Флоренс, ніби втішає її, та з появою нових гостей він швидко про це забув.
Гостями були сер Барнет Скетлс, леді Скетлс і юний містер
