Домбі і син - Чарльз Діккенс

поверх, що Поль так йому і сказав. Містер же Тутс сказав, що охоче зробив би багато більше, і справді зробив, бо допоміг Полеві роздягтися, і дуже, дуже по-доброму вклав його в ліжко, а тоді сів біля нього й загигикав. А містер Пастир, Б. Г. Н., перехилившися через спинку ліжка, кощавими руками наїжив свою щетину на голові, а потім, щоб довести, що Поль уже зовсім одужав, удав, ніби хоче битися з ним навкулачки за всіма правилами боксу. Все це було так смішно й так не в’язалося з містером Пастирем, що Поль не знав, плакати йому чи сміятись, і зрештою заплакав і засміявся заразом.

Як сталося, що містер Тутс взявся парою, а містер Пастир обернувся на місіс Піпчін, Поль ніколи не питався та й не хотів знати. Але побачивши в ногах замість містера Пастира місіс Піпчін, він закричав: «Тільки не кажіть Флоренс, місіс Піпчін!»

- Про що не казати Флоренс, Полю мій маленький? - спитала місіс Піпчін, підходячи ближче й сідаючи в крісло.

- Про мене,- відповів Поль.

- Ні, ні,- обіцяла місіс Піпчін.

- Як ви думаєте, місіс Піпчін, що я зроблю, як виросту? - спитав Поль, повернувши до неї личко на подушці і задумливо поклавши підборіддя на схрещені долоні.

Місіс Піпчін не могла вгадати.

- Я складу всі мої гроші в один банк, нових дороблятися не буду, поїду на село з моєю любою Флоренс, куплю собі гарний садок, луки та ліси й житиму там з нею все моє життя!

- Та ну! - здивувалася місіс Піпчін.

- Ось,- промовив Поль,- ось що я зроблю, як...- він спинився, про щось міркуючи (сірі очі місіс Піпчін вивчали його замислене обличчя).- Якщо виросту,- закінчив він. А далі розповів місіс Піпчін про вечірку; про запрошення, яке дістала Флоренс; про те, який він буде гордий, коли всі учні захоплюватимуться нею; про те, що вони дуже добрі до нього й люблять його; про те, як він любить їх усіх і про те, як це йому приємно. Потім він розказав місіс Піпчін про аналіз, про те, що він визнаний дивак, і просив її висловити свою думку з приводу цього й сказати, чи знає вона, що це таке і звідки воно в нього. Шукаючи найлегшого виходу зі скрутного становища, місіс Піпчін цілком заперечила таку характеристику, але що Поля аж ніяк не вдовольнила її відповідь, то вона мусила підвестися і втупилась у вікно, щоб уникнути його допитливого погляду.

А ще був один спокійної вдачі аптекар, що заходив до них, коли занедужував хто-небудь з юних джентльменів, і ось саме він чомусь опинився біля Поля разом із місіс Блімбер. Як вони ввійшли та чи довго були тут, Поль не знав, але, вздрівши їх, сів на ліжку, докладно відповів на всі аптекареві запитання, шепнув йому, що Флоренс не повинна нічого знати і що він ні про що не мріє, тільки щоб вона прийшла на вечірку. Поль охоче розмовляв з аптекарем, і розлучилися вони приятелями. Лігши знову й заплющивши очі, він чув, як аптекар сказав, тільки не в кімнаті, а десь дуже, дуже далеко - що Полеві бракує життєвої енергії (і що воно таке? - здивувався Поль) та що в нього, кволий організм. Далі аптекар сказав, що, коли вже він збирається розпрощатися з товаришами сімнадцятого, то краще виконати цю забаганку, якщо йому не погіршає, і він радий почути від місіс Піпчін, що хлопець від’їжджає до Лондона вісімнадцятого; що він ще до цього напише містерові Домбі, коли ліпше у всьому розбереться; що нема причин боятись наглої... чого? Поль не дочув; і що малий дуже розумна, але вельми чудна дитина.

- Що ж у мені чудного? - питав себе Поль, і серце йому калатало. Що ж це за дивацтво, яке так виразно бачать стільки людей?

Він не міг зрозуміти, хоч і робив зусилля, але й довго робити зусилля він не міг. Місіс Піпчін знову сиділа біля нього,- якщо вона взагалі відходила (він гадав, що вона давно вийшла, разом з доктором, але, може, йому приснилося), і в руках у неї якимсь дивом опинилися склянка та пляшка, і вона чимсь поїла його. Потім сама місіс Блімбер принесла йому смачнющого холодцю, і йому так покращало, що місіс Піпчін, за його великим проханням, пішла додому, а Брігс із Тозером прийшли лягати спати. Бідолаха Брігс страшенно бурчав, незадоволений своїм аналізом, що розклав його краще за будь-яку хімічну реакцію. Проте він був дуже добрий до Поля, так само, як Тозер, так само, як і решта учнів, бо кожен з них перед тим як іти спати, заглядав до нього й питав: «Ну, як справи, Домбі? Вище носа, Домбі!» і таке інше.

Лігши в ліжко, Брігс довго не спав, оплакував свій аналіз і казав, що він несправедливий, що гіршої характеристики не можна було дати й злочинцеві і цікаво, чи подобалась би вона докторові Блімберу, якби від неї залежали його кишенькові гроші? Неважко, казав Брігс, всі півроку ганяти когось, як галерника, а потім обізвати ліногузом; неважко красти в нього два обіди на тиждень, а потім називати скупим. І він думає, що хтось буде йому коритися? Ох! Ой!

Наступного ранку, перш як виконати своє соло на гонгу, підсліпуватий молодик піднявся в кімнату до Поля й сказав йому не вставати, що той радо й зробив. Незадовго перед приходом аптекаря з’явилася місіс Піпчін, а трохи згодом прийшла симпатична молода жінка, що чистила грубку того першого ранку, коли Поль тільки-но приїхав сюди (о, як це давно було!), і принесла йому сніданок. Пізніше, десь далеко від нього, відбувся ще один консиліум (чи, може, то знову приснилося Полеві), й аптекар, повернувшися з доктором і місіс Блімберами, сказав:

- Гадаю, докторе Блімбер, ми можемо вже тепер звільнити молодого джентльмена від науки. Адже у нього й так незабаром почнуться канікули.

- Безперечно,- згодився дрктор.- Попередь, серце, Корнелію.

- Неодмінно,- відповіла місіс Блімбер.

Аптекар, нахилившись, пильно глянув Полеві в очі, помацав йому голову, потім пульс, послухав серце,- і все те так турботливо й уважно, що Поль сказав: «Дякую вам, сер».

- Наш маленький друг ніколи ні на що не скаржився,- мовив доктор.

- О, так,- відповів аптекар.- Він і не міг скаржитись.