Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Другого себе! - зневажливо повторив брат.
- Не себе теперішнього, а себе тих часів, коли і я вперше прийшов сюди - такого ж життєрадісного, нерозсудливого, молодого, недосвідченого, з такою ж бурхливою уявою, жадібною до пригод, з такими ж рисами вдачі, що могли повернутися і на добре, і на зле.
- Навряд,- з якимсь саркастичним натяком перебив його брат.
- Ти б’єш без промаху і рука в тебе тверда, і удар глибокий,- відповів Джон так, ніби й справді його жорстоко поранили.- Так мені здавалося, коли я стрів цього хлопчика. І я знав, що це правда. Я бачив, як він іде берегом незримого провалля, де стільки люду так само весело йшло і з якого...
- Стара пісня! - зауважив брат, перегрібаючи вогонь у каміні.- Стільки люду! Ну-ну? «І з якого стільки люду зірвалося...»
- З якого зірвався один,- відказав Джон.- Він, як і цей хлопець, ішов уперед, зашпортнувся раз, потім ще раз і ще, аж зірвався й полетів униз головою, щоб опинитись да дні розбитою дорослою людиною. Подумай, що я перестраждав, дивлячись на цього хлопця.
- Можеш подякувати тільки собі самому,- сказав брат.
- Тільки собі самому,- зітхнувши, погодився Джон.- Своєї ганьби чи вини я ні з ким не збираюсь ділити.
- Ганьбу ти вже поділив,- процідив Джеймс Турбот крізь зуби. І хоч скільки їх у нього було, та ще яких щільних, слова ці пролунали дуже виразно.
- Ах, Джеймсе,- відповів його брат, і вперше в його голосі забринів докір, а судячи зі звуку, він затулив обличчя руками: - Я відтоді і так був вигідним фоном для тебе. Ти, беручись угору, топтавсь по мені як хотів. Не розчавлюй же мене своєю п’ятою!
Впала мовчанка. Незабаром містер Турбот-управитель почав шарудіти паперами, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. Його брат на той час був уже коло дверей.
- Ось і все,- сказав він.- Я стежив за ним з таким трепетом і страхом, що це було ще однією карою для мене, - аж доки він проминув місце, де колись упав я. І тоді, думаю, навіть рідний батько не міг би дякувати богові ревніше, ніж дякував я. Я не насмілювався ні застерегти його, ні радити йому, хоч в разі потреби я таки розповів би йому про себе. Я боявся, що хтось побачить, як ми розмовляємо, і скаже, що я погано впливаю на нього, підбиваю на лихе. А може, й справді так воно й є. Може, в мені сидить якась зараза, не знаю. Пригадай мою історію, приклади її до молодого Гея, до тих почуттів, які він у мене викликав, і не суди мене так жорстоко, Джеймсе.
З цими словами Джон Турбот вийшов у коридор, де стояв Уолтер, трохи зблід, коли побачив його, і пополотнів ще більше, коли хлопець схопив його за руку й прошепотів:
- Дозвольте подякувати вам, містере Турбот. Дозвольте сказати, як я співчуваю вам! Як я шкодую, що став причиною всього цього! Ви тепер для мене як ангел-охоронець! Як я вам зобов’язаний! Як мені вас шкода! - казав Уолтер, стискаючи йому руки і в своєму піднесенні ледве розуміючи, що він говорить чи робить.
Побачивши, що двері сусідньої кімнати - містера Морфіна - відчинені і що кімната порожня, вони за німою згодою ввійшли туди, бо в коридорі весь час були люди. Вдивляючись в обличчя містера Турбота, на якому відбилося внутрішнє хвилювання, Уолтер подумав, що він ніколи не бачив його давніше - до такої міри воно змінилося.
- Уолтере,- поклав Турбот руку на плече хлопця,- мене від вас відділяє провалля, і дай боже, щоб так було завжди. Чи знаєте ви, хто я такий?
- Хто ви такий? - застрягло на язиці в Уолтера, що не зводив з нього пильних очей.
- Це почалося,- промовив Турбот,- незадовго до того, як мені виповнився двадцять один рік. Тягло мене, власне, і раніш, багато раніш, але почалося лише тоді. Коли я став повнолітній, я їх обікрав. Я обкрадав їх і пізніше. Через рік усе викрилося, і тоді, Уолтере, я помер для людей.
І знов останні його слова затремтіли в Уолтера на язиці, але він так і не спромігся вимовити ні їх, ні будь-що інше.
- Фірма поставилась до мене дуже ласкаво. Хай небо благословить старого за його поблажливість! І цього теж, його сина, що тоді тільки-но брався до роботи у фірмі, де мені так довіряли! Мене викликали до теперішньої його кімнати - відтоді я ніколи вже не переступив її порога,- і звідти я вийшов тим, яким ви мене знаєте. Багато років просидів я на місці, де сиджу тепер, але тоді про мій вчинок знали всі, й для всіх я був як поганий приклад. Час скасував цю частину моєї спокути, і тепер, я думаю, опріч трьох найстарших у фірмі, ніхто не знає точно моєї історії. Доки малий Домбі виросте і йому розкажуть про мене, мій куток, сподіваюся, буде вже вільний. Я принаймні хотів би, щоб він був вільний. Це єдине, що змінилося в моєму житті з того дня, як я загубив і молодість, і надії, і товариство порядних людей. Хай бог благословить вас, Уолтере, і всіх, хто дорогий вам, на чесний шлях, а ні - хай уб’є вас на місці!
Невиразний спомин, як він тремтів з голови до п’ят, ніби від страшного холоду, а потім гірко розплакався - тільки це й залишилося в пам’яті Уолтера, коли він намагався згадати, що ж таки відбулося між ними.
Згодом Уолтер побачив його схиленого над столом, мовчазного, понурого, приниженого, як завжди. Стежачи, як запекло він працює, почуваючи, як непохитно вирішив він уникати будь-яких розмов, обмірковуючи все, що бачив і чув цього ранку в зв’язку з історією обох Турботів, Уолтер ледве йняв віри, що його самого призначено до Вест-Індії, що невдовзі йому доведеться розпрощатися і з дядьком Солем, і з капітаном Катлом, і з коротенькими побаченнями - на відстані - із Флоренс Домбі (ні, він мав на увазі - з Полем) - з усім тим, що він любив і до чого звик у своїм повсякденнім житті.
Але то був факт, і чутки про нього поширилися по цілій конторі,
